Іспанське Відродження

 
Іспанське Відродження

Зміст

1. Унікальність іспанського Відродження
2. Місце і значення роману «Дон Кіхот»Сервантеса у іспанській та європейській культурі.
3. Драматургія Лопе де Вега
4. Значення розвитку іспанської літератури для подальшого розвиту європейської.

Розділ 1.

Література Відродження  в Іспанії, а також в Португалії, тісно пов'язаній своєю культурою  з Іспанією і підвладній їй з 1581 по 1640 рік, розвивалася в складних і  своєрідних суспільно-політичних умовах. Від самого початку формування іспанського королівства в країні існували обставини, що сприяли обмеженню королівської влади. Передовсім країна була роздріблена на окремі королівства, які створювалися в різний час у міру відвоювання іспанської території від маврів. У ході реконкісти складалися й утверджувалися народні закони і звичаї, посилювалася могутність дворянства, і це послаблювало владу короля.

Обмежували королівську  владу і міста, які відігравали  велику роль у боротьбі з маврами, мали незалежність і значні права. Особливо розвинутими були торговельні міста на узбережжі Іспанії, оскільки вони підтримували тісні зв'язки з Італією. Уже в XVI ст. представники міст становили наймогутнішу частину кортесів - дорадчого органу, що створився в Іспанії ще в XI ст. і складався з представників дворянства, міст і духівництва. Спроби посилення королівської влади у XV ст. викликали опір аристократії, який в середині XV ст. виливається у повстання проти короля Хуана II і його фаворитів, а згодом проти короля Енріке IV.

Серйозним кроком на шляху до централізації країни було об'єднання в другій половині XV ст. Кастілії і Арагона внаслідок шлюбу Ізабелли Кастільської і принца Арагона Фердінанда (1469). Фердінанд спирався на міста і міських представників кортесів, що посилило антагонізм між дворянами і городянами. К. Маркс відзначав, що об'єднання Арагона і Кастілії під владою Фердінанда і Ізабелли створило сильну матеріальну основу іспанської монархії.

На початку XVI ст. рішучу спробу централізувати країну і замінити феодальну монархію абсолютною здійснив Карл І. Спочатку він повів наступ на кортеси, що викликало численні повстання, а в 1520 р.- війну Священної ліги - об'єднання повсталих кастільських міст. Війну невдовзі підтримали міські низи і селянство, і вона набула грізного антифеодального характеру. Незважаючи на це, королівській владі за допомогою дворянства вдалося розгромити повстання міст і скасувати їхні старовинні вільності, обмежити муніципальні привілеї. Міста втратили вплив у кортесах, розвиток їхній різко загальмувався.

Розправившись з містами, король повів наступ на дворянство, а у відповідь на його опір розпустив кортеси. В Іспанії остаточно утвердилася королівська влада.

Ліквідація королівською владою древніх вільностей збігалася  зі зростанням зовнішньої могутності Іспанії, яка згодом стала першою колоніальною державою, найбільш впливовою країною Європи.

Проте справжньої державної єдності  іспанський абсолютизм не здійснив і  не міг надійно забезпечити могутність країни. Ні пограбування колоній, ні потік  золота з Америки монархія не зуміла використати для розвитку національної економіки, яка неухильно занепадала. Товарів у країні виготовляли мало, бо їх переважно ввозили; у зв'язку з цим занепали промисловість, землеробство, тваринництво, відбувалось масове зруйнування й зубожіння селянства, дрібного дворянства (ідальгії).

Головною опорою абсолютизму були армія і католицька церква. Сотні  тисяч священиків і ченців боролися з усіма проявами свободи і  вірно служили інтересам монархії. Іспанія стала батьківщиною єзуїтів, країною найжорстокішої інквізиції, найповнішим на той час втіленням католицької реакції.

Авантюрна зовнішня політика абсолютизму  розбещувала населення, відвертала увагу від плідної праці всередині  країни і вселяла надію на легке збагачення в колоніях і підлеглих європейських країнах (Фландрії, Італії) шляхом військової служби. «Всі енергійні люди цілої нації присвячували свої сили виключно війні, здобуваючи собі засоби до життя і почесне місце в суспільстві мечем, а не мирними промислами» (1).

(1) Черньішевский Н. Г. Полн. собр. соч.: В 15-ти Т^М- ГИХЛ, 1948, т. 4, с. 232.

Хиткість основ іспанської монархії проявилася уже в кінці XVI ст. Саме в цей час біля берегів Англії було розгромлено іспанський флот «Непереможну Армаду» (1588), вибороли свою свободу  Нідерланди, припинився потік золота з Америки. Національна економіка до того часу була вже зруйнована, народ зубожів, посилилася реакція. Іспанія втратила свою могутність.

Такі соціально-історичні процеси  і визначали характер розвитку гуманізму  в Іспанії і особливості літератури.

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює  в Іспанії кінець XIV- перші три  чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість  і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу. Це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження.

У XV ст. Іспанія була тісно  пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Наприкінці XV ст. іспанська  література вступила в період Відродження. В своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них основувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» - на використанні античності. Перший напрям був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були породжені його героїчною історією. Багатовікова боротьба проти арабського загарбання, завойована ще в середні віки незалежність міст, селянські повстання, розмах військових і політичних дій держави, далекі морські подорожі - все це визначило високий рівень народної свідомості, виховувало почуття гідності й честі, відвагу, допитливий розум. Звідси й характерні риси іспанської літератури: демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й збереження народних поетичних форм. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі.

Раннє Відродження в  Іспанії припадає на кінець XV- першу  половину XVI ст., зріле і пізнє  Відродження охоплює другу половину XVI- перші десятиліття XVII ст. 

Найвищим досягненням  іспанської літератури Відродження  була творчість Сервантеса і Лопе де Вега. 

Розділ 2.

Мігель де Сервантес  Сааведра (1547-1616) народився в невеликому місті Алькаладе Енарес в родині небагатого лікаря, за походженням дворянина. Життя письменника, сповнене палких захоплень і гірких розчарувань, нерозривно пов'язане з долею країни. Замолоду Сервантес багато й успішно вчився і отримав добру гуманітарну освіту. В Мадріді, куди перебралася родина, він вступив на службу до папського посла Джуліо Аквавіва і, будучи в його почеті, в 1568 р. побував в Італії. Поїздка принесла багато вражень Сервантесу, дала змогу ближче познайомитися з італійською літературою, поширила його кругозір. На ці ранні роки припадають і спроби поетичної творчості. Перша публікація його віршів відноситься до 1569 р. Після смерті Аквавіва Сервантес змушений був шукати іншої служби і в 1570 р. став солдатом. 7 жовтня 1571 р. у знаменитому Лепантському бою, в якому іспано-італійські сили розгромили турецький флот, Сервантес був тяжко поранений, внаслідок чого у нього назавжди залишилася паралізованою ліва рука. Незважаючи на це, він повернувся у свій військовий загін, деякий час воював в його складі в Тунісі, потім знову перебував в Італії. Збереглися матеріали, які свідчать про велику мужність, хоробрість і стійкість Сервантеса-воїна. Був він надзвичайно допитливою людиною. Живучи в Італії, жадібно приглядався до життя народу, глибше пізнавав італійську культуру. В 1575 р. Сервантес залишив військову службу і невдовзі відплив до Іспанії, але дістався туди не скоро. Галеру, на якій він знаходився, захопили корсари і всіх полонених продали в рабство в Алжір. Майже п'ять років довелося Сервантесу пробути в неволі, терпіти наругу і приниження. Однак Сервантес не мирився з обставинами: для нього це був час безперервної боротьби і великих небезпек. Він готував бунти, організовував утечі невільників. Самому йому, незважаючи на численні спроби, втекти не вдалося. Тільки у 1580 р. його викупили з неволі, і він нарешті повернувся на батьківщину. В Іспанії чекали його нові злидні, матеріальні нестатки. Батьки нічим допомогти не могли, довелося йому знову шукати служби і боротися з нуждою. Багато сил Сервантес віддавав літературній праці, але матеріально вона його не забезпечувала. Письменник робив спроби займатися торговельними справами, проте безуспішно. У 1587 р. він одержав посаду в інтендантстві - став агентом по закупівлі провіанту для королівського флоту, йому доводилося багато їздити по країні, бувати в різних її місцевостях. Якось Сервантес довірив значну суму казенних грошей одному банкіру, котрий їх привласнив. Виконати судову вимогу - виплатити гроші - Сервантес не зміг і тому був ув'язнений, спочатку в 1597 p., а потім у 1602 р. Всі численні спроби знайти гідну службу були даремними. Незважаючи на всеєвропейську славу, яку принесли йому художні твори, письменник і надалі жив у нестатках. Помирав Сервантес у злиднях у Мадріді. За два тижні до смерті він прийняв чернецький сан, напевне, для того, щоб забезпечити собі безкоштовний похорон. Могила Сервантеса не збереглась.

Сервантес жив серед  народу. З власного досвіду знав він долю солдата іспанської армії  і страждання раба, об'їздив свою країну, побував у багатьох її містах, бачив, як живуть селяни, ремісники, жебраки, бродяги, вслухався в їхню мову. Сервантес пізнав лихо народу, його мрії та прагнення, сприйняв народну любов до життя і ненависть до гноблення. Це й зумовило демократичний характер творчості письменника, широту охоплення у його творах соціальної дійсності, безкомпромісне засудження гніту, рабства і брехні, пристрасну любов до свободи, патріотизм.

Творчий шлях Сервантеса сповнений  напружених пошуків. Письменник звертався  до всіх існуючих тоді в іспанській літературі жанрів, написав ліричні поезії, драматичні твори, пасторальний роман («Галатея», 1585), рицарський роман («Персилес і Сихізмунда», 1607), реалістичні новели і безсмертний роман «Дон Кіхот».

Значним внеском в  іспанську літературу була драматургія  Сервантеса. Не все з неї збереглося. До нашого часу дійшли віршові драми «Алжірські звичаї» і «Зруйнування Нумансії», збірка п'єс «Вісім комедій і вісім інтермедій нових, які ніколи не виставлялися», опублікована в 1615 p., та ще кілька п'єс, надрукованих без імені автора. Сам письменник у передмові до збірки вказував, що він створив «двадцять чи тридцять комедій».

Драми написані відразу  після повернення Сервантеса з Алжіра і відбивають його враження й переживання, пов'язані з перебуванням у неволі. Особливо визначним твором є «Зруйнування Нумансії» - героїчна трагедія, написана на основі історичного факту-облоги старовинного іспанського міста Нумансії римськими військами Сціпіона Молодшого. В старовинних хроніках, працях латинських істориків, в іспанських романсах, які уважно перечитав Сервантес, розповідалося, що облога тривала багато років, а коли Сціпіон нарешті увійшов у місто, то знайшов його спустошеним і мертвим. Нумансійці все знищили, всі, як один, заподіяли собі смерть, щоб не стати бранцями Сціпіона. Найбільше уяву Сервантеса, який з власного досвіду знав неволю і непоборність протесту проти неї, вразило самознищення маси людей з ненависті до рабства. Це й визначило ідейно-художню інтерпретацію драматургом історичного факту в плані звеличення патріотизму, свободи й героїзму боротьби за неї.

Зміст трагедії в основному становить картина загибелі героїчного народу. Ціла серія окремих сцен передає неймовірні страждання нумансійців від голоду і хвороб, цілковиту безвихідність їхнього становища і водночас дивовижну внутрішню незламність і пристрасну ненависть до рабства. Такі картини і створюють образ народу, який є головним героєм трагедії. Сервантес вводить численні персонажі, кожний з них є визначеною особистістю, але всі вони настільки відчувають себе невіддільними від мас і пройняті спільною волею - не скоритися завойовнику, що сприймаються як єдиний образ.

Загибель народу показана в трагедії як прояв його сили, любові до свободи та непохитної відданості батьківщині. Проголошенням слави  героїчному народу і закінчується трагедія. Коли Сціпіон вступив у місто після загибелі нумансійців, він застав там єдину живу людину - підлітка Віріата, який стояв на високій вежі. Римський полководець надіється мати хоча б одного бранця. Він обіцяє Віріату багатство і свободу, якщо юнак добровільно здасться. Але Віріат, проголосивши вірність рідному місту і рішенню нумансійців померти вільними і залишити завойовнику один тільки попіл, кидається з вежі. Сціпіон не може не визнати величі такої загибелі. «Твій вчинок укриває тебе славою і розвіює на порох мої перемоги»,- говорить він.

Завершує трагедію виступ алегоричного персонажа - Слави, яка  виголошує хвалу нумансійцям  і тим, для кого служитиме прикладом  їхній героїзм і патріотизм.

Крім Слави, в трагедії виступають ще й інші алегоричні персонажі: прекрасна Іспанія, дух річки Дуеро, Війна, Хвороба, Голод. Драматург вводить їх для підсилення узагальнень та ідейного звучання трагедії, чіткішого вираження проголошуваних у ній ідей. Хоч це і внесло умовність і надмірну риторичність в трагедію, вона загалом вражає величністю задуму і патетичною силою.

Зі «Зруйнуванням Нумансії»  в іспанську драматургію увійшов  новий жанр - національно-героїчна трагедія.

Іспанський театр неодноразово відроджував «Зруйнування Нумансії»  на сцені в моменти великих національних випробувань. На початку XIX ст. її ставили в обложеній військами Наполеона Сарагосі. Взимку 1937'р. під час героїчної оборони Мадріда від фашистських армій трагедія йшла на сцені «Театру Сарсуели». Велич і гордість духу нумансійців надихала захисників іспанської столиці.

Комедії Сервантеса пройняті гуманістичним поглядом на людину. За своїми темами і тональністю вони різні: в одних сильніше виражені романтичні мотиви, інші більш реалістичні. Сервантес допускав і поєднання  в одній п'єсі високого і низького, драматизму й іронії. Сюжети драматург звичайно брав з романсів або італійських гуманістичних творів. Комедія «Алжірські в'язниці» була переробкою ранньої драми «Алжірські звичаї».

Найкращою комедією реалістичного  плану є «Педро де Урдамалес». Написана вона в дусі традицій шахрайського роману, а сам образ Педро взятий з народних пісень і оповідок. П'єса не має розвинутої драматичної дії, вона складається з окремих епізодів, в яких головною дійовою особою є Педро - людина надзвичайно бадьора, дотепна й обдарована, здатна на різноманітні перетворення. Він виступає як наймит, жебрак, циган, студент, актор. Через цей образ і подається критика різних соціальних пороків і забобонів.