Іспанське Відродження

Високо ціняться інтермедії Сервантеса - живі гумористичні сцени, сюжети яких взято з повсякденної дійсності. Персонажі інтермедій - це селяни, ремісники, бідні, але пихаті ідальго, розпусні ченці, убогі студенти, злодії, шахраї, ревниві старики, веселі жінки, дурні чоловіки. Хоч інтермедії виникли на основі пасос Лопе де Руеди, вони за своїм мистецтвом стоять незрівнянно вище їх. В'інтермедіях Сервантес проявив велике знання народного побуту і людської психіки. Привабливість його творів - у живості дії, дотепності й тонкому гуморі, багатстві та яскравості мови. Видатний російський драматург О. М. Островський переклав інтермедії Сервантеса російською мовою і оцінив їх як «правдиві перлини мистецтва» за їх гумором, яскравістю і силою зображення найзвичайнішого життя.

Велика заслуга Сервантеса - у створенні національної гуманістичної новели. В 1613 р. він опублікував збірку «Повчальні новели». В Іспанії періоду зрілого Відродження вже існували збірки оповідань, але це були перекази або переклади італійських або інших чужоземних творів. Новели Сервантеса цілком самобутні. У передмові до збірки письменник підкреслював їхню оригінальність: «...Я перший, хто почав писати по-кастільському, бо всі надруковані у нас численні новели перекладені з іноземних мов, тоді як мої новели - моя цілковита власність; створюючи їх, я нікого не наслідував і нікого не обкрадав: вони зародилися в моїй душі і виготовлені на світ моїм пером...». Там же автор зазначав, що кожна людина зможе узнати з новел щось корисне про життя. В такому смислі новели і називаються повчальними. Повчальності надає їм не дидактизм, а правдиве зображення життя. «Я назвав їх «повчальними», і дійсно, коли подивитися як слід, серед них немає жодної, з якої не можна було б взяти корисне повчання...»

Сюжети новел оригінальні, майже всі побудовані на матеріалі  іспанської дійсності. Письменник охоплює найрізноманітніші сторони національного життя в його контрастах і суперечностях. В живих, колоритних образах постає світ людей різних соціальних груп і занять: злодіїв, шахраїв, жебраків, циганів, куртизанок, солдатів, учених людей без посади, жебрущих студентів, городян, збіднілих ідальго, багатих і знатних кабальєро.

Значна частина новел  має гостросатиричний характер. У  них викриваються різні пороки іспанського  суспільства того часу, особливо паразитизм, неробство, корисливість, моральний розклад. В іншій групі новел зображені люди з ідеальними рисами характеру, позбавлені корисливості, сповнені гідності, здатні протистояти злу, проявляти сильні й благородні почуття. Головна в таких новелах - любовна тема.

Одним із кращих викривальних творів є новела «Ліценціат Відрієра». В ній розповідається сумна історія обдарованого селянського юнака Томаса Родаха, який вирішив стати вченим. Сказавши собі, що «не святі горшки ліплять», він прийшов у Сала-манку, щоб здобути вченість і славу. Завдяки винятковим здібностям і наполегливості, став студентом університету, успішно вивчав законодавство, гуманітарні науки і здобув науковий ступінь ліценціата. Одна куртизанка, намагаючись «причарувати» Томаса, цілком поглинутого науками, напоїла його приворотним зіллям, від чого Томас захворів і збожеволів. Це було дивне божевілля: ліценціат зберіг розум, але уявив себе скляним і боявся розбитися. Він нікому не дозволяв наближатися до себе і розмовляв тільки на відстані. Назвавшись Відрієрою, дивовижно одягнувшись, схожий на опудало, він блукав містом, звичайно супроводжуваний натовпом. До нього зверталися з питаннями на різні теми, і він відповідав, вражаючи всіх глибиною й силою свого розуму. Один вельможа з Вальядоліда зацікавився незвичайним явищем і взяв безумця до себе. Відрієра продовжував давати відповіді, і були вони такими влучними, гострими і сатиричними, що коли б ліценціат не уявляв себе скляним, «ніхто б не мав сумніву, що він один із найрозумніших людей на світі». Відрієра говорив про пороки і викривлену поведінку багатьох людей: поетів, погонщиків мулів, матросів, невірних жінок, шахраюватих аптекарів, корисливих лікарів, невігласів-учених, жорстоких суддів, продажних поліцейських, улесливих придворних та ін. Загалом відповіді безумного ліценціата набувають значення критичного огляду протиприродного життя Іспанії, яка «робить своїми улюбленцями нахабних жебраків і губить людей скромних і гідних, відгодовує, як на забій, безсоромних блазнів і морить голодом людей розумних і совісних».

Сміливі думки безумного Відрієри розважали натовп і прощалися йому. Коли ж він видужав і повернувся до своїх занять, його проникливий розум став нікому не потрібний. Щоб не померти з голоду, ліценціат найнявся солдатом і відправився у Фландрію.

Зображення безумного героя - розповсюджений у літературі Відродження прийом, який давав змогу відкрито говорити правду про нерозумний порядок речей у суспільстві.

Протиприродність існуючого  суспільства піддається гострій  критиці і в новелі «Рінконете і Кортадільйо», написаній у дусі шахрайського  роману. Розпочинається вона розповіддю про двох підлітків-пікаро, Рінконі і Кортадо, які після низки шахрайських витівок і крадіжок потрапляють у Севілью, в злодійське «братство» на чолі з Моніподьйо. Зображення цього кубла злодіїв і злочинців і займає центральне місце в новелі. «Братство» Моніподьйо, визнане усіма, хоч і негласно, має свій статут, строгий розподіл обов'язків і свою мораль. Всі «брати» за певним порядком здійснюють злочини, зберігають видимість благочестя, особливо Моніподьйо, і надіються потрапити до раю. Стара Піпота переховує кошик з украденою білизною і ставить свічку перед іконою - це дає їй тверде переконання, що вона неодмінно «взутою й одягненою відправиться на небо».

Певну частину награбованого  «братство» виплачує на церкву, його «етика» не дозволяє грабувати родичів альгвасіла. Між «братством» і суспільством існує найтісніший зв'язок. Заборону грабувати родичів альгвасіла Моніподьйо з'ясовує так: «...Цей добрий альгвасіл в один день покриває стільки наших гріхів, що ми і в сто днів стільки добра йому не зробимо». Моніподьйо платить офіційним особам, які для нього «стараються». Наприклад, судовому писцеві перепадає за те, що «коли буває на те його добра воля, ніяка провина не визнається за злочин і за жодний злочин суворої кари не належить». Статут вимагає «чесності» й ретельності у виконанні замовлень, які реєструються у спеціальній книзі. Послугами «братства» користуються пристойні й шановані в суспільстві люди. Кабальєро замовляє зробити чотирнадцять ран на лиці купця, дама - шість ударів горбатому кравцю, ще хтось - вимазати смолою будинок недруга і т. д.

Таким чином викривається не тільки злочинний світ, а й  усе суспільство, створюється враження загального розпаду його моральних  основ.

У сатиричних новелах  Сервантес не надає великого значення інтризі, вона, як правило, зовсім проста. Всю увагу письменник зосереджує на створенні яскравої, правдивої картини звичаїв і побуту, старанно виписує деталі, подає широкі описи. Такий творчий метод і ясно виражений демократизм споріднюють твори Сервантеса з реалістичними полотнами тогочасного іспанського жанрового живопису валенсійської школи та мистецтвом Веласкеса.

Характерним зразком  новел, в яких життя зображується в його ідеальних проявах, є авантюрно-романтична новела «Англійська іспанка». її героями | є двоє благородних закоханих молодих людей, іспанка й англієць, які пройшли через тяжкі випробування, але зберегли свої почуття і досягли щастя. Світ, у якому живуть герої, не ідеалізований, а реальний, в ньому є і корисливість, і підступність, і злочини. Але все це не владне над героями. Вони сильні своєю духовною красою, постійністю почуттів, благородством вчинків. Таким зображенням перемоги ідеального над реальним Сервантес утверджував торжество гуманістичних ідеалів і виражав свою віру в людину.

Відповідно до тематики в новелах визначаються і два  стилістичні плани: з одного боку, стиль персонажів реального плану - просторічний, повсякденний, в який нерідко входить і жаргон; а  з другого - мова ідеальних героїв - опоетизована, піднесена, дещо ускладнена.

Світову славу Сервантесу приніс його роман «Вигадливий ідальго  Дон Кіхот Ламанчський» (перша  частина -1605 p., друга-1615 p.). «Дон Кіхот» є природним завершенням прозових жанрів іспанської літератури попереднього часу. Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі.

Письменник задумав  «Дон Кіхота» як пародію на рицарські  романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частини твору визначається, що завдання роману - підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму в «Дон Кіхоті» розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він у всьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, для захисту усіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім'я - Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською.

Реальний світ Дон  Кіхот сприймає в дусі фантазій та вигадок рицарського роману. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві - це велетні, брудні постоялі двори - розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, котрих він звільнив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість».

Потерпівши поразку  в поєдинку з рицарем Білого Місяця (переодягненим бакалавром Карраско), на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі. Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарських романів.

Засудження рицарського  роману містяться і в численних  міркуваннях самого автора «Дон Кіхота». Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захоплення описом історій «не більш правдивих, ніж розповіді про чудеса Магомета» (ч. І, гл. 5). Обурюють автора і мовна витіюватість у рицарському романі, вжита без мети і потреби словесна декоративність, надумана образність. Наводячи приклади беззмістовних, заплутаних мовних зворотів з рицарських книжок, Сервантес запевняє, що «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього воскрес, , не розплутав би їх і не зрозумів» (ч. І, гл. 1). У багатьох епізодах роману різні персонажі чинять суд і розправу над рицарськими романами за нескінченні описи «потворних дурниць» та неправдоподібних, бездарних вигадок на зразок того, як «велетня заввишки, мов башта, шістнадцятирічний юнак розрізає мечем надвоє, ніби він з пряничного тіста» (ч. І, гл. 47). Священик вважає, що автора роману про Тиранта Білого за те, що він наплів стільки всіляких дурниць, «слід було б засудити на довічну каторгу».

«Дон Кіхот» завдав нищівного  удару рицарському роману і покінчив з його популярністю.

Великий твір Сервантеса - не тільки літературна пародія. Іспанський письменник далеко відійшов від свого початкового завдання - висміяти рицарські романи. Він створив новий тип роману, який поклав початок розвитку епічного жанру реалістичного роману в європейських літературах. В. Г. Бєлінський, котрий багато уваги приділив теоретичному осмисленню «Дон Кіхота», зокрема, писав: «Великий витвір Сервантеса цілком гідний своєї і великої слави. «Дон Кіхотом» почалася нова ера І нашого найновішого мистецтва. Він завдав рішучого удару ідеальному напряму роману і повернув його до дійсності. Це зроблено Сервантесом не тільки сатиричним тоном його твору, а й високим художнім його достоїнством: усі особи його роману - особи конкретні й типові. Він більше живописав дійсність, ніж пародіював застарілу манеру писання романів»(1).

(1) Белинский В. Г. Полн. собр. соч.- Л.: ОГИЗ, 1948, т. 13, с. 3.

Великим і плідним  за своїми наслідками художнім відкриттям роман Сервантеса вважав також І. Я. Франко: «Була це не тільки пародія  рицарського роману, не тільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу, а поряд з ним і перший роман, в якому автор спробував глибше зондувати характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати також і його симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення. Одним словом, у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір...»(1). У цій характеристиці Івана Франка перелічено майже всі особливості «Дон Кіхота» як першого реалістичного роману нового часу.

(1) Франка Іван. Твори: В 20-ти т.- К.: ДВХЛ, 1955, т. 18, с. 80-81.

Безумовно, Сервантес  опирався на досвід тогочасної літератури. Риси рицарського, пасторального та шахрайського романів використані  в «Дон Кіхоті», але тією мірою, яка  необхідна для створення якісно нового художнього явища.

Сервантес «повалив узурпаторську владу фантазії» (А. Нексе) і звернувся до реальної дійсності. Він відмовився від традиційних сюжетів тогочасної повістевої прози, готових фабул, легендарних та казкових персонажів і поклав початок новому типу сюжетики. Звернення до безпосереднього зображення дійсності відкривало широкий простір уяві автора, вело до освоєння літературою нових сторін реального світу, недоступних творам, побудованим на легенді чи міфі. В «Дон Kixoтi» зображено іспанську соціальну дійсність ХVІ - початку XVІІ ст., тобто періоду глибокої кризи, зумовленої політикою іспанського абсолютизму. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають по Іспанії епохи Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й комедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і лакеями, відставними солдатами й каторжниками. В романі 669 персонажів - здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і постоялих дворів. Уперше широким потоком в воман влилося, народне життя, постала цілісна картина суспільства, зображена в дусі засудження перешкод, що стоять на шляху до торжества ідеалів людяності й справедливості.

На цьому фоні національного  життя височать дві постаті: бідного  ідальго, що уявив себе мандрівним рицарем, захисником скривджених та пригнічених, та убогого селянина, котрий погодився  стати його зброєносцем. Це новаторські  образи, які знаменували зародження нового методу правдивого зображення людини і реального світу. Дон Кіхот і Санчо Панса - це і широкі узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю: вони - «особи конкретні й типові» (В. Г. Бєлінський).

Особливо багатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжного  рицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, «майно якого становлять фамільний  спис, древній щит, худа шкапа і  хорт» (ч. І, гл. 1), і мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї. Велике місце в романі займають судження й промови Дон Кіхота, в яких проявляються його енциклопедичні зання, високий інтелект і розуміння життя. Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі відмираючого рицарського ідеалу. Герой осмислив цей ідеал по-своєму: «Я доблесний Дон Кіхот Ламанчський, заступник ображених і гноблених...» (ч. І, гл. 4); «Мій образ дій полягає в тому, що я мандрую по світу, випрямляючи кривду і заступаючись за скривджених» (ч. І, гл. 19); «Я... дав клятву захищати скривджених і утискуваних власть імущими» (ч. І, гл. 22). Ідеал рицаря, як його розуміє герой твору, дуже близький до ренесансного ідеалу всебічно розвиненої людини. У розмові з ідальго доном Дієго Дон Кіхот відзначає, що рицар має бути людиною всесторонніх знань і його наука повинна включати «в себе всі або майже всі науки», а щодо етики, то «йому треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у праці, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником І істини, хоч би це коштувало йому життя» (ч. II, гл. 18).