Іспанське Відродження

Ідейні переконання Дон Кіхота є системою гуманістичних думок. Каторжників він звільняє з таких  міркувань: «Перетворювати на рабів тих, кого господь і природа створили вільними, здається мені вкрай жорстоким» (ч. І, гл. 22). Цінність людини, за поняттями Дон Кіхота, визначається зовсім не становою приналежністю: «Не думайте, сеньйоре, що під черню я розумію тільки людей простих, людей низького звання,- всякий неук, чи то сеньйор, чи князь, може і повинен бути зарахований до черні» (ч. II, гл. 16). Покинувши замок герцога, Дон Кіхот проголошує слова, які виражають одну з провідних гуманістичних ідей усієї творчості Сервантеса: «Воля, Санчо, є одна з найдорожчих щедрот, які небо виливає на людей, з нею не можуть зрівнятися ніякі скарби: ні ті, що криються в надрах землі, ні ті, що заховані на дні морському. Заради волі, так само, як і заради честі, можна і треба рискувати життям і, навпаки, неволя є найбільше з [301] усіх нещасть, які тільки можуть скоїтися з людиною» (ч. II, гл. 58).

На гуманістичних ідеях грунтуються  і ті мудрі поради, або заповіді, що їх Дон Кіхот дає Санчо Пансі, коли той стає губернатором Баратарії. «Пам'ятай, Санчо: коли ти ступиш на шлях доброчесності і старатимешся робити добрі справи, то тобі не доведеться заздрити справам князів і сеньйорів, бо кров успадковується, а доброчесність набувається, і вона має цінність самостійну, на відміну від крові, яка такої цінності не має». «Нехай сльози бідняка викличуть у тобі при однаково сильному почутті справедливості більше співчуття, ніж скарби багача». Дон Кіхот навчає Санчо, що законність повинна цілковито основуватись на розкритті істини: «Ні в якому разі не керуйся законом особистої сваволі: цей закон надто поширений серед неуків, які видають себе за розумників». «Всіляко старайся виявити істину, хоч би що тобі обіцяв чи підносив багач і хоч би як благав чи ридав бідняк» (ч. II, гл. 42).

Усі ці поняття Дон Кіхота несумісні з реальною дійсністю, вона суперечить ідеалам мандрівного рицаря, і він сам це добре усвідомлює. В знаменитій промові перед козопасами про золотий вік Дон Кіхот розмірковує про ті далекі «блаженні часи», коли люди «не знали двох слів: твоє і моє», коли всюди панували дружба, спокій і злагода, простота, і чистота звичаїв, і протиставляє цьому золотому віку той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої сваволі. Для захисту скривджених, стверджує Дон Кіхот, і створене мандрівне рицарство. Тому він не тільки кидається із списом на вітряки і відвойовує у цирульника мідний таз, уявивши його шоломом чарівника Мамбріна, а й заступається за Андреса, протидіє беззаконню при дворі герцога, на весіллі Камачо захищає бідняка Басіліо і допомагає закоханим. На знущання й образи при дворі герцога він відповідає з великою гідністю і свідомістю цінності свого напряму думок і своїх вчинків. «Одні простують по широкому полю надутого честолюбства, інші йдуть шляхом низької і рабської догідливості, треті - дорогою лукавого лицемірства, четверті - стежкою істинної віри, а я, ведений своєю зіркою, йду вузькою стежкою мандрівного рицарства, заради якого я знехтував житейськими благами, але не честю. Я заступався за принижених, випрямляв кривду, карав зухвальство, перемагав велетнів і топтав чудовиська. ...Я незмінно прагну до благих цілей, а саме: всім робити добро і нікому не робити зла. Судіть же тепер, ваші вельможності, високородні герцог і герцогиня, чи можна обзивати дурнем того, хто так думає, так чинить і так говорить» (ч. І, гл. 32). Такий Дон Кіхот - це вже мудрий безумець і постать героїчна. Ще виразніше його велич проявляється в притаманній йому моральній довершеності і величезній духовній силі. Сам бідняк, він вражає безкорисливістю і щедрістю; кволий і немічний, він подає приклад безстрашності й героїзму. Герой Сервантеса є втіленням нездоланної віри й невичерпної енергії. негаснучого ентузіазму і стійкості. «Чаклуни Можуть прирікати мене на невдачі, але зломити мою впертість і мужність вони не владні», - говорить сам Дон Кіхот.

Своїми людськими достоїнствами  і своїми ідеалами Дон Кіхот стоїть вище жорстокої дійсності. Такий  герой близький самому Сервантесу і відбиває багато з його власних переконань. Водночас великий письменник показує, що героїзм його улюбленого героя недоречний, що вся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у своїх наївних спробах жити згідно з своїми ідеалами в світі, де панує ворожа їм мораль. За глибоким визначенням В. Г. Бєлінського, Сервантес змалював свого героя людиною «з палкою уявою, люблячою душею, благородним серцем, навіть з сильною волею і розумом, але без розсудливості і такту дійсності»(1). Саме за силкування нерозсудливого героя переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицарського роману, письменник безжалісно, до кінця висміює і засуджує його. Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свій ідеал.

(1) Белинский В. Г. Полн. собр. соч.: В 13-ти т.- М.: Изд-во AH CCCP, 1955, т. 6, с. 34.

В образі Дон Кіхота органічно  поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетики Сервантеса-реаліста у зображенні людського характеру.

Слід ураховувати й  еволюцію образу Дон Кіхота в романі: у першій частині у ньому переважають  пародійні риси «книжного рицаря», а в другій частині характер ускладнюється, на перший план висувається зображення несумісності гуманістичних ідеалів героя і оточуючої його дійсності - У розвитку головного образу роману відбилася творча еволюція самого Сервантеса: за роки праці над «Дон Кіхотом» реалізм його поглиблювався, і в другій частині роману письменник досяг повної творчої зрілості.

Сервантес надав величезного  узагальнення образу Дон Кіхота і  виповнив його загальнолюдським змістом. Певні риси, притаманні герою, проявляються в поведінці багатьох людей, тому його ім'я стало загальним. Дон Кіхотом почали називати благородну, але наївну людину, яка самовіддано й непохитно відстоює нездійсненну мету; а також безгрунтовного мрійника, смішного в своїй неспроможності розібратися в складності життя і в безсиллі виправити його. Другим героєм Сервантеса, дуже важливим для розкриття загального задуму роману, є Санчо Панса. Спочатку він служить тільки пародійним завданням роману, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого кастільського землероба, сповнений глибокого соціального і етичного смислу.

Санчо Панса - лукаво простодушний, хазяйновитий і практичний, він дбає насамперед про себе, у всьому шукає зиску і мріє про багатство. Живе він у злиднях, уже зазнав немало лиха й утисків, тому його дуже легко спокусити на будь-яку авантюру заради досягнення матеріального благополуччя. Він покидає свою оселю і супроводжує Дон Кіхота у його походах, сподіваючись дістати в нагороду губернаторство. Надія Санчо грунтується на його глибокій вірі у свою людську гідність. «Я хоч і бідняк, але християнин чистокровний і нікому нічого не винен. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, а все ж від людини залежить, значить, коли я людина, то можу стати папою, а не лише губернатором острова» (ч. І, гл. 47).

Багатьма рисами свого  характеру Санчо - цілковита протилежність  Дон Кіхоту. Разом з тим внутрішньо вони подібні: обидва герої, правда, кожен  по-своєму, добрі й людяні, обоє незадоволені дійсністю і обом їм вистачає енергії та живої уяви, щоб відправитись на пошуки кращої дійсності.

Між Санчо Панса і  Дон Кіхотом встановлюється взаєморозуміння, вони помітно впливають один на одного. Краще пізнавши Дон Кіхота, його благородство [304] й великодушність, Санчо поступово втрачає корисливість та прозаїзм, все частіше його вчинками керує не жадоба до наживи, а любов до справедливості, і тоді у всій повноті починають проявлятися природні здібності і народна мудрість Санчо. Він єдиний з усіх персонажів роману по-справжньому розуміє Дон Кіхота_ і бачить за його безумством істинний героїзм, доброту, великодушність і глибокий розум - риси, які імпонують йому. «Він не божевільний, а завзятий»,- заперечує Санчо, коли один ідальго назвав Дон Кіхота божевільним. У розмові зі зброєносцем Рицаря Лісу Санчо говорить про Дон Кіхота: «...В мого хитрості от настільки немає, душа в нього нарозпашку, він нікому не здатний заподіяти зло, він робить тільки добро, лукавства цього самого в ньому ні на волосину немає, кожна дитина запевнить його, що зараз ніч, хоч би це було опівдні, і от за цю простодушність я й люблю його більше, як життя, і, незважаючи ні на які його дурощі, при всьому бажанні не можу від нього піти» (ч. II, гл. 13).

Найважливіше, що об'єднує  героїв,- це те, що обоє вони протистоять  несправедливому ладу дворянсько-католицької  Іспанії. Зауваження і міркування Санно, його численні приказки часто містять  сатиру на іспанську знать, її паразитизм і бездіяльність. Він розуміє, що високий чин ще не свідчить про гідність людини: «Надивився я на цих самих губернаторів, по-моєму, вони мені не годні у слід ступити, а все-таки їх величають ваше превосходительство, і їдять вони на сріблі» (ч. II, гл. 3). Вступаючи на пост губернатора, Санчо залишає при собі осла: «Я сам не раз бачив, як посилали ослів управляти, так що коли я візьму з собою свого, то нікого цим не здивую» (ч. І, гл. 33). При цьому він поспішає повідомити своїй дружині Тересі: «Через кілька днів я вирушаю губернаторствувати з величезним бажанням загребти грошей,- мені говорили, що всі заново призначені правителі виїжджають з таким же точно бажанням» (ч. II, гл. 36).

У всій історії з губернаторством  особливо виразно виявляється розум  Санчо, його моральне здоров'я. Про способи свого правління він говорить: «Щодо того, щоб керувати по-хорошому, мене просити не треба, душа в мене добра, і бідняків я жалію, а хто сам місить та пече, у тих окрайців не крадуть, і, бог свідок, при мені ніхто карти не пересмикне, я старий горобець: мене на полові не проведеш, я знаю, коли треба бути на сторожі, і в грязь лицем не вдарю, бо я знаю, де собаку зарито, і кажу я все це до того, що для добрих людей я на коржик розіб'юся, а для поганих от бог, а от поріг» (ч. II, ГЛ. 33). Для Санчо не властиве сліпе схиляння перед формальними приписами закону, він розглядає справи тверезо, вникаючи у їхню сутність.

Санчо не може примиритися  з засиллям феодалів-нероб: «Мені  здається, що на вашому острові «донів»  куди більше, ніж каміння, ну та гаразд, господь мене розуміє, і якщо тільки мені вдасться погубернаторствувати хоч кілька днів, я всіх цих донів повиводжу: коли їх тут така безліч, то вони вже, певно, набридли всім більше, ніж комарі» (ч. II, гл. 45). Усвідомлює Санчо і шкідливість існування у державі паразитуючого люду: «Я хочу очистити острів від усякої погані - від волоцюг, ледарів і шалапутів. Треба вам знати, друзі мої, що гулящий люд у державі - це все одно, що трутні у вулику, які пожирають мед, зібраний бджолами-робітницями» (ч. II, гл. 49).

Гра в губернаторство селянина, придумана в герцогському замку для розваги, обернулася несподівано  для всіх серйозною справою. Домоправитель  герцога, який стежив за діяльністю Санчо-губернатора, змушений був визнати: «...Така неграмотна людина, як ви, ваша милість... і раптом говорите стільки напутливих і повчальних речей,- ні ті, хто нас сюди послав, ні ми самі ніяк не могли від вас чекати такої розсудливості. Кожний день приносить нам що-небудь нове: починається справа жартом - кінчається серйозно, хотів когось обдурити - дивись сам у дурнях залишився» (ч. II, гл. 49). Діяльність Санчо в ролі губернатора об'єктивно викриває існуючі в країні порядки. Остаточний присуд їм Санчо проголошує і в останній своїй промові. Він покидає посаду губернатора з глибоким усвідомленням того, що гідність і честь стоять незрівнянно вище за багатство: «Дайте дорогу, добродії мої, і дозвольте мені повернутися до колишньої моєї волі, дозвольте мені повернутися до колишнього мого життя, щоб я міг устати з нинішньої моєї домовини... Зоставайтеся з богом, ваші милості, і скажіть сеньйорові герцогу, що голяком я народився, голяком весь свій вік прожити ухитрився: я хочу сказати, що вступив я на посаду губернатора без шеляга в кишені і без шеляга з неї йду - протилежно тому, як звичайно виїжджають з острова губернатори...» (ч. II, гл. 53).

Змалювання Санчо Панси як типового представника народу, як втілення його мудрості й моральної повноцінності досягається також тим, що Сервантес робить свого героя носієм народної мовної традиції. Прислів'я, примовки, казки, щедро введені в мову Санчо, становлять невіддільну рису його образу.

Широта і всебічне охоплення дійсності в «Дон Кіхоті», глибина його змісту зумовили й складність побудови твору, в якому переплітаються і чергуються різноманітні сюжетні плани. Характерним елементом сюжету є вставні новели. Це захоплюючі романтичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєю поведінкою протистоять здоровому розсуду і прозаїчності дійсності. В таких новелах ніби повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загалом підсилює ренесансне звучання роману. Але, як правильно помічено дослідниками, герої вставних новел не тільки подібні до Дон Кіхота, а й значно відрізняються від нього. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути корисним людям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. Все це різкіше відтіняє образ головного героя.

Привертає увагу і  такий цікавий елемент сюжету «Дон Кіхота», як естетичні міркування автора і літературна полеміка. Сервантес включає в текст роману обгрунтування своїх творчих принципів, критикує рицарські романи, а глави 59-74 другої частини наповнює полемікою з Авельянедою з Тордесільяса, який у 1614 р. видав підроблене продовження першої частини роману Сервантеса під назвою «Друга частина хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського». Хто ховався під псевдонімом Авельянеди, встановити не вдалось.

Питання «Сервантес і  Авельянеда» докладно розглядається  в радянській критиці в працях К. М. Державша (1). Літературознавець доводить, що Авельянеда «не просто підробляв розповідь про пригоди безумного ламанчського героя, але й прагнув «розвінчати» його, пародійно обмежуючи задум Сервантеса натуралістичним емпіризмом, всіляко дискредитуючи всі позитивні моменти роману» (2); він позбавив образ Дон Кіхота високого рицарства і змалював його тільки як «безнадійного безумця», а живий реалістичний образ Санчо Панси звів до «банальної карикатури», в якій «підкреслено лише обжерливість, навмисне детально змальовані фізіологічні потреби і злобна жадоба до чужого добра» (3).

(1) Державші К- Н. Сервантес и Авельянеда.- В кн.: Сервантес. Статьи и материальї. Л., 1948; Державин К. Н. Сервантес- М., 1958.

(2) Державин  К. Н. Сервантес, с. 470.

(3) Там же, с. 467.

Особливий гнів Сервантеса викликало те, що Авельянеда перетворив образи Дон Кіхота і Санчо Панси  у плоскі карикатури, зробив їх примітивно однолінійними. Тому він так настійно підкреслював відмінність своїх  образів від примітивів Авельянеди.

Полеміку з Авельянедою  Сервантес закінчує гордим утвердженням свого новаторства і переваг  свого твору: «Для мене одного народився  Дон Кіхот, а я народився для  нього; йому судилося діяти, а мені - описувати; ми з ним становимо  надзвичайно дружну пару - назло і на заздрість тому брехливому тордесільясському писаці, який насмілився (а можливо, насмілиться і в майбутньому) грубим своїм і погано загостреним страусовим пером описати подвиги доблесного мого рицаря, бо ця праця йому не під силу, і не його застиглого розуму це діло» (ч. II, гл. 74).

Естетичні міркування в  «Дон Кіхоті» виражали переконання  Сервантеса, що для створення «правдивої історії» є обов'язковим рішучий  поворот до реальної дійсності, всебічне, безстрашно правдиве її зображення, «вірність  міркування і зрілість думки».

Великий роман Сервантеса є глибоко народним. Це проявляється в широкому зображенні народного  життя, відкритті в народному  образі Санчо Панси величезних можливостей  і його духовної близькості до благородних  ідеалів Дон Кіхота, у викритті соціальної несправедливості, у пройнятості повагою і любов'ю до людини.