Система стадій кримінального процесу

Як показало дослідження, вищі суди досить часто скасовують та змінюють вироки. Так, лише у I півріччі 2009 року в апеляційному порядку скасовано і змінено вироки стосовно 4,9 тисячі осіб, що на 2,2% більше, ніж у I півріччі 2008 року. У касаційному порядку скасовано і змінено вироки стосовно 1,1 тисячі осіб, що на 3,6% більше, ніж у I півріччі 2008 року, із них вироки скасовано щодо 741 особи, або 1,0% (у I півріччі 2008 року - 0,9%) .

Отже, не лише вирок суду, а й інше завершальне судове рішення є підставою для початку фактичної реалізації кримінальної відповідальності. Вказівка у статті 4 КВК на те, що підставою виконання покарання є закон України про амністію та акт помилування, пов'язана з подальшою зміною або виду покарання, або строку його застосування вже після початку його фактичного виконання. Якщо суд застосовує положення про амністію на стадії судового розгляду й обрання конкретного кримінально-правового засобу впливу, то в будь-якому разі це відтворюється в судовому рішенні. Саме тому ця стадія називається не «виконанням вироку», а «виконанням судового рішення» без додавання слів «Закону України про амністію та акта помилування».

Цю стадію оминає засудження без призначення покарання (ч.ч. 4, 5 ст. 74; ч. 2 ст. 84; ч. 1 ст. 105 КК). У такому разі кримінальна відповідальність складається з двох елементів: 1) обов'язку особи, яка вчинила злочин, дати звіт суду за вчинене перед державою; 2) висловленої в судовому вироку негативної оцінки вчиненого діяння й засудження особи, яка його вчинила. При цьому винній особі не призначається покарання, а отже, в неї не виникає стану судимості як правового наслідку відбування покарання.

Отже, застосування покарання не визначає суті реалізації кримінальної відповідальності. Законодавець достатньо чітко розмежовує звільнення від кримінальної відповідальності й звільнення від покарання. Останнє полягає відповідно до ч. 4 ст. 74 КК у незастосуванні судом щодо особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, покарання.

     Реалізація кримінальної відповідальності без його застосування полягає у визнанні особи винною, у її засудженні з боку публічної влади та осудженні з боку суспільства.

Слід сказати, що в остаточному судовому рішенні визначається конкретний кримінально-правовий засіб застосування кримінальної відповідальності. Після встановлення її наявності і характеру щодо конкретної особи за те чи інше діяння у рішенні суду й набрання ним законної сили починається реалізація кримінальної відповідальності. Але закон містить норми, що передбачають зміни не тільки меж застосування, а й виду кримінально-правового засобу. Це пов'язано з виникненням суперечностей між видом призначеної міри покарання й змінами суспільної небезпечності особи злочинця. Як і будь-яка інша соціальна суперечність, вона потребує свого вирішення лише на підставі закону. Так, КК передбачає можливість: заміни штрафу покаранням у вигляді громадських робіт; виправних робіт - штрафом; обмеження чи позбавлення волі - службовим обмеженням; позбавлення волі - триманням у дисциплінарному батальйоні (ч. 4 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 КК); звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК); звільнення від покарання у зв'язку з хворобою (ст. 84 КК); скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням (ч. 2 ст. 78 КК); скасування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування; зняття судимості (ст. 91 КК) тощо.

Порядок вирішення питань, що виникають під час розгляду змін змісту кримінально-правових відносин, регулюється відповідними нормами КК, КВК, КПК. Так чи інакше, але така зміна може мати місце лише після досягнення мети кримінальної відповідальності: виправлення (ресоціалізації) особи, яка вчинила злочин, запобігання злочинам, а також відновлення порушених прав потерпілого та відшкодування заподіяної йому шкоди.

Із 117 вивчених нами кримінальних справ лише за однією була цілковито відшкодована завдана шкода, і ще за двома - частково. Майже половина засуджених (53%) у розглянутих справах були умовно-достроково звільнені від відбування покарання. Але цими засудженими шкода, заподіяна потерпілим унаслідок учинення злочинів, відшкодована не була. Така ситуація передусім пов'язана з відсутністю у законі про кримінальну відповідальність вказівки на обов'язковість такого відшкодування як умови звільнення від подальшого відбування покарання. Тому, щоб застосування кримінально-правових засобів впливу відповідало завданням і меті законодавства про кримінальну відповідальність, необхідно заборонити будь-яке пом'якшення порядку й умов виконання (відбування) призначеного засобу впливу в разі, якщо завданих збитків потерпілому не відшкодовано.

Право на відшкодування шкоди, заподіяної злочином, передбачено щонайменше у двох актах міжнародних організацій - Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 року) і Європейській Конвенції з відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів (прийнятої Радою Міністрів Ради Європи у Страсбурзі 24 листопада 1983 року). Відповідно до вказаної Декларації особи, яким у результаті злочинного діяння було заподіяно шкоду, зокрема й тілесні ушкодження, повинні мати право на доступ до механізмів правосуддя і якнайшвидшу компенсацію заподіяної шкоди; водночас усі держави - члени ООН зобов'язані сприяти тому, щоб судові та адміністративні процедури більшою мірою відповідали потребам жертв злочинів, у тому числі шляхом забезпечення їм можливості висловлення своєї позиції за суттю справи та надання належної допомоги на всіх стадіях судового розгляду відповідно до національного законодавства, без шкоди для обвинувачення. Утім, у законодавстві України про кримінальну відповідальність таке право не закріплене.

Саме тому пропонуємо у разі звільнення особи, визнаної винною у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності та від покарання або від його подальшого відбування, передбачити однією з умов такого звільнення відшкодування завданих цією особою збитків або усунення заподіяної шкоди. Для цього пропонується внести відповідні зміни до КК:

1) частину першу статті 44 після слів «акта помилування» доповнити словами: «, якщо вона відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду»;

2) статтю 45 викласти в такій редакції: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася та активно сприяла розкриттю злочину»;

3) статтю 46 викласти в такій редакції:

«Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим»;

4) статтю 74 доповнити частиною шостою такого змісту: «6. Особа, яка вчинила злочин, звільняється від покарання та його відбування у випадках, передбачених цим Кодексом, якщо вона відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Ця умова не поширюється на особу, яка під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними».

2.2.  поняття і  значення кримінально-процесуальної форми.          

         Усі дії учасників процесу здійснюються у визначеному законом порядку, з додержанням передбачених законом умов і послідовності, тобто згідно з процесуальною формою.

Кримінально-процесуальна форма судочинства повинна забезпечувати як можливість встановлення об'єктивної істини, так і надійний захист прав і свобод людини, справедливість прийнятих рішень.

Процесуальна форма -  це відповідні змісту й принципам кримінального процесу, передбачені кримінально-процесуальним правом умови, послідовність та порядок діяльності учасників процесу, засоби реалізації ними своїх прав, свобод і обов'язків, процедура здійснення окремих процесуальних дій та прийняття юридичних рішень, а також режим документування процесуальної діяльності, покликані забезпечити розв'язання завдань і досягнення мети кримінального процесу.

Процесуальна форма сприяє реалізації ідей правової держави у сфері правосуддя, виступає гарантом захисту прав і свобод людини. Якщо в правовій державі стосовно громадян доцільно реалізується ідея "дозволено все, що не заборонено законом", то стосовно учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження, повинен діяти принцип "дозволено лише те і лише в такій формі, що і як передбачено законом". Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і в кримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері правосуддя.

Процесуальна форма покликана забезпечити встановлення об'єктивної істини у справі та правильне застосування закону.

Процесуальна форма створює детально врегульований, обов'язковий, стабільний та захищений державою правовий режим провадження у кримінальних справах, який покликаний забезпечувати істину, свободу і справедливість.

Процесуальна форма повинна відповідати вимогам: доцільності (забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя); простоти (бути вільною від непотрібних бюрократичних формальностей); надійності (гарантувати досягнення істини й справедливості); толерантності (забезпечувати повагу до прав і свобод людини), ясності, моральності та етичності. Вона повинна бути пронизана духом поваги до честі і гідності особи, захисту прав і свобод людини [15, с. 84].

Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона:

визначає стабільну та юридичне доцільну процедуру судочинства;

оптимізує й активізує діяльність щодо розв'язання завдань кримінального процесу;

надає правове поле для встановлення єдиної для всіх законності;

створює систему необхідних гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості;

забезпечує реалізацію принципів правової держави в сфері правосуддя й створює необхідний для цього режим законності;

забезпечує виховний вплив кримінального процесу.

Процесуальна форма - це не пуста формальність, а абсолютно необхідна умова правильності розслідування та розв'язання кримінальних справ. Вона є гарантією встановлення істини, безпомилковості застосування кримінальної репресії.

Кримінально-процесуальним законом установлено єдиний порядок провадження в кримінальних справах. Водночас закон допускає і диференціацію процесуальної форми в окремих категоріях справ.

          Диференціація, відступ від звичайної, єдиної процесуальної форми зумовлені характером злочину або особливостями обвинуваченого тощо.

Зокрема, у справах про образи, легкі тілесні ушкодження та деякі інші злочини, як правило, досудове слідство не провадиться. У справах про діяння неосудних закон передбачає додаткові процесуальні гарантії забезпечення цим особам права на захист у вигляді обов'язкової участі захисника з моменту отримання доказів про душевне захворювання особи. Така диференціація, відступ від звичайної, єдиної процесуальної форми зумовлені характером злочину або особливостями обвинуваченого тощо.

        Диференціація процедури провадження по кримінальній справі у сучасному кримінальному процесі України здійснюється, в основному, в двох напрямках: з одного боку - це встановлення додаткових гарантій забезпечення дотримання та реалізації конституційних прав громадян щодо окремих категорій правопорушників за суб'єктивною ознакою (неповнолітні; особи, що страждають психічними або фізичними недоліками [16,с.69], або за об'єктивною ознакою (здійснення злочинів, що тягнуть можливість призначення довічного позбавлення волі та таке інше); з іншого боку - це спрощення деяких процесуальних форм для справ про неінтенсивні злочини, які не представляють великої суспільної небезпеки (у справах приватного обвинувачення, у протокольній формі досудової підготовки матеріалів справи [18,с.65]

Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства кожна особа, яка вчинила злочин, повинна нести кримінальну відповідальність.

             Однак законодавець поділяє осіб, які вчинилисуспільно небезпечне діяння, залежно від віку, на кілька категорій і встановлює для них певні процесуальні гарантії з метою захисту їх конституційних прав.

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Таким чином, стадії кримінально-процесуального судочинства являють собою систему кримінального процесу. Поняття, суть, значення кожної стадії кримінального процесу спрямована на встановлення об'єктивної істини, дотримання законності, тобто спрямоване на всебічне дослідження всіх обставин справи, публічне дослідження всіх доказів, доводів обвинувачення і захисту, законне і справедливе рішення справи по суті. Тобто стадії кримінального судочинства спрямовані на захист прав і законних інтересів громадян підчас розгляду кримінальної справи взагалі .

       Єдність змісту і форми: змістом кримінального процесу є кримінально-процесуальна діяльність, а його формою -- кримінально-процесуальні відносини, встановлений законом порядок провадження процесуальних дій .

Тож, стадії кримінального процесу - це відносно самостійні етапи кримінально-процесуальної діяльності, що характеризуються безпосередніми завданнями, специфічним колом суб'єктів процесуальної діяльності, властивою їм кримінально-процесуальною формою та підсумковими рішеннями. Систему стадій кримінального процесу становить:

досудове розслідування;

підготовче провадження;

судовий розгляд;

провадження в суді апеляційної інстанції (апеляційне провадження);

виконання судових рішень;

провадження в суді касаційної інстанції (касаційне провадження);

провадження у Верховному Суді України;

провадження за нововиявленими обставинами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

Конституція України, прийнята на п'ятої сесії Верховної Ради України, від 28 червня 1996 року.

Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квіт. 2012 р. // Голос України. -- 2012. -- № 90--91. -- 19 травня.

Збірник нормативно - правових актів щодо охорони правопорядку , УАВС К.,1996р.

Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 лип. 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 2010. -- № 41--42, № 43, № 44--45. -- Ст. 529.

Про прокуратуру : Закон України від 5 лист. 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- № 53. -- Ст. 793.

 Про адвокатуру : Закон України від 19 груд. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1993. -- № 9. -- Ст. 62.