Жорстоке поводження з дітьми:проблеми протидії

лягають розголошенню її прізвище, місце проживання, навчання або роботи

(п. 2.6. Порядку).

Разом з загальними питан  нями розгляду звернень та повідомлень  з при-

воду жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози  його вчинення

Порядком докладно визначаються повноваження відповідних органів та

служб, залучених  до розгляду звернень та повідомлень  з приводу жорстокого

поводження  з дітьми або реальної загрози  його вчинення, до яких належать:

– служби у справах  дітей, які виступають координатором заходів щодо

захисту дітей від  жорстокого поводження з ними або  реальної загро-

зи його вчинення (п. 3.1.1., 3.2.1. – 3.2.7. Порядку);

– органи внутрішніх справ (п. 3.3.1. – 3.3.8. Порядку);

– органи та заклади освіти (п. 3.4.1. – 3.4.5. Порядку);

– органи та заклади охорони здоров’я (п. 3.5.1. – 3.5.3. Порядку);

– управління (відділи) у  справах сім’ї та молоді (п. 3.6.1. – 3.6.4. По-

рядку);

– центри соціальних служб  для сім’ї, дітей та молоді (п. 3.7.1. – 3.7.4. По-

рядку);

– притулки для дітей  та центри соціально-психологічної реабілітації ді-

тей (п. 3.8.1. – 3.8.2. Порядку);

– всеукраїнська дитяча лінія (8–800–500–21–80) та система телефонів

довіри (п. 3.9.1. – 3.9.3. Порядку).

Предметом особливої  уваги з боку суспільства та держави  в останній час

стала проблема попередження насильства над дітьми в сім’ї як один з

украй поширених та найбільш небезпечних проявів жорстокого поводжен-

ня з дитиною. В умовах трансформації всіх сфер суспільного  життя в Україні

родина виступає найбільш «чутливим» соціальним інститутом, який виконує

роль своєрідного ретранслятора  соціальних норм, звичаїв, традицій. Саме

тому внутрішньородинні  стосунки, а також ставлення в  родині до дітей ви-

значають значну кількість  параметрів «суспільного здоров’я», демонструють

готовність суспільства до прогресивних перетворень. Розуміючи, що проти-

дія насильству над дітьми в сім’ї виступає передумовою  стабільного розвитку

українського суспільства  на засадах демократії та поваги до прав людини, а

також виконуючи взяті  на себе міжнародні зобов’язання, Україна спрямувала

свої зусилля на формування законодавства щодо попередження сімейного

насильства в цілому та над дітьми зокрема.

Пряма заборона на застосування будь-яких форм насильства по відно-

шенню до дітей з боку батьків або осіб, що їх замінюють, міститься в Цивіль-

ному та Сімейному  кодексах України. Так, в ч. 3 ст. 289 Цивільного кодексу

України вказується, що фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей

та підопічних не допускається. Аналогічне положення міститься в ст. 150 Сі-

мейного кодексу України  «Обов’язки батьків щодо виховання  та розвит ку

дитини», в якій прямо  визначається, що забороняються будь-які види екс-

плуатації батьками своєї дитини (ч. 6 ст. 159 СК України); фізичні покарання

дитини батьками, а також застосування ними інших  видів покарань, які при-

нижують людську  гідність дитини (ч. 7 ст. 159 СК України).

Варто зауважити, що вказані  норми Цивільного і Сімейного  кодексів

України приєднують її до тих європейських держав (Швеції, Фінляндії, Данії,

Норвегії і Австрії  та ін.), в яких законом заборонено застосування тілесних

покарань по відношенню до дітей. Так, у 1979 р. до шведського Сімейного

кодексу була запроваджена наступна норма: «Діти мають право на тур-

боту, безпеку  і відповідне виховання. У відносинах з дітьми необхідно ви-

являти повагу до їх особистості та індивідуальності. Дітей не можна під-

давати фізичним покаранням або іншим видам жорстокого поводження».

Шведи вважають, що введення такої правової норми зіграло свою роль у

вихованні суспільства  в дусі поваги до прав дітей та руйнуванні усталених

стереотипів поводження з дитиною. Якщо у 1965 р. 53% дорослих вважа-

ло, що тілесні покарання  необхідні для правильного виховання  дитини, то

у 1994 р. 89% респондентів висловились проти фізичних покарань. Однак

трансформації суспільної свідомості посприяла широка просвітницька  кам-

панія, яка активно  проходила в швецьких засобах  масової інформації та на

рівні соціальних установ.

Основу законодавства  України у сфері запобігання сімейному насиль-

ству, разом з Конституцією України, становить Закон України «Про поперед-

ження насильства в сім’ї» від 15 листопада 2001 р. № 2789-III зі змінами, вне-

сеними Законом України  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України щодо вдосконалення  законодавства стосовно протидії насильству

в сім’ї» від 25 вересня 2008 р. № 599-VI. Цей Закон на момент його ухвален-

ня був першим в  країнах Центральної і Східної  Європи та СНД спеціальним

законодавчим актом  у сфері протидії сімейному насильству. Вищеназваний

Закон визначає правові  й організаційні основи попередження насильства в

сім’ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів  з його по-

передження

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в

сім’ї», насильством в сім’ї визнаються будь-які умисні дії фізичного, сексуаль-

ного, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по від-

ношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують  конституційні права

і свободи  члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну

шкоду, шкоду  його фізичному чи психічному здоров’ю. Таким чином, можна ви-

ділити наступні обов’язкові  ознаки насильства в сім’ї:

1) особою, що страждає  від сімейного насильства, можуть  бути тільки

члени сім’ї, у тому числі  дитина (діти);

2) діяння насильника  повинне бути протиправним (тобто  суперечити

нормам чинного законодавства);

3) діяння призвело  або могло призвести до порушення  прав члена сім’ї

як людини та громадянина;

4) вина насильника  повинна виявлятися у формі умислу, а не необереж-

ності.

Як зазначалося, чинне  законодавство України з попередження насиль-

ства в сім’ї та жорстокого поводження з дитиною  містить чимало суперечнос-

тей та неузгодженостей, які значно ускладнюють його реалізацію та поміт-

но послаблюють ефективність його запобіжного впливу. Розглянемо їх більш

докладно:

1. Форми насильства в сім’ї та жорстокого поводження з дитиною

за законодавством України

1.1. За спрямованістю  дій Закон України «Про попередження  насиль-

ства в сім’ї» (ст. 1) виділяє чотири види насильства: фізичне, сексу-

альне, психологічне та економічне, розкриваючи зміст кожного із

зазначених видів насильства.

1.2. Передбачений Законом  перелік форм насильства в  сім’ї не відпо-

відає формам насильства в сім’ї, які вказані в ст. 173–2 «Вчинення

насильства в сім’ї, невиконання захисного припису  або непрохо-

дження корекційної  програми» Кодексу України про  адміністра-

тивні правопорушення. КУпАП  доповнено статтею 173–2 згідно із

Законом України від 15 травня 2003 р. № 759-IV, яка є чинною на сьогодні в редакції згідно з Законом України від 25 вересня 2008 р.

№ 599-VI.

Ч. 1 цієї статті передбачено  адміністративну відповідальність за «вчинен-

ня насильства в сім’ї, тобто умисне вчинення будь-яких дій фізичного, психо-

логічного чи економічного характеру (застосування фізичного насильства,

що не завдало  фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень, погрози,

образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або

коштів, на які  потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок

чого могла бути чи була завдана шкода фізичному  або психічному здоров’ю

потерпілого, а так  само невиконання захисного припису  особою, стосовно

якої він винесений, непроходження корекційної програми особою, яка вчи-

нила насильство в  сім’ї».

Таким чином, сексуальне насильство як форма насильства в сім’ї, не

включено до складу ст. 173–2 КУпАП, що не узгоджується зі змістом Законом

України «Про попередження насильства в сім’ї». Очевидно, законодавець ви-

ходив з того, що сексуальне насильство тягне за собою кримінальну відпо-

відальність за злочини  проти статевої свободи та статевої недоторканності

особи, передбачені розділом IV Кримінального кодексу України. Проте такий

підхід суперечить Закону України «Про попередження насильства в сім’ї»,

який визначає сексуальне насильство в сім’ї як «протиправне посягання од-

ного члена сім’ї  на статеву недоторканість іншого члена  сім’ї, а та кож дії сек-

суального характеру  по відношенню до неповнолітнього члена  сім’ї» (ст. 1 За-

кону), тобто охоплює цим поняттям як діяння, що містять відповідні склади

злочину, так й інші дії сексуального спрямування, які  не мають кримінального

характеру, але зазіхають  на права та свободи членів сім’ї (залицяння у непри-

йнятній для жертви насильства в сім’ї формі, звинувачення в сексуальній не-

привабливості або неспроможності тощо).

 

1.3. Особливості  юридичної відповідальності за  вчинення насильства по відношенню до дитини

Закон України «Про охорону  дитинства» (ст. 35), а також Закон  України

«Про попередження насильства в сім’ї» (ст. 15) вказують, що особи, винні у

порушенні вимог законодавства  про охорону дитинства, або ж  вчинили на-

сильство в сім’ї, несуть кримінальну, адміністративну  або цивільно-правову

відповідальність відповідно до законів України.

Кримінальна відповідальність за діяння, що становлять насильство

над дитиною в сім’ї  або за її межами наступає згідно з  Кримінальним кодексом

України від 5 квітня 2001 р. №2341-III. Кримінальний кодекс України  орієнто-

ваний на захист дитини від  будь-яких форм фізичного, психологічного, сексу-

ального або економічного та соціального насильства над дитиною  в сім’ї або

поза нею та постійно вдосконалюється в цьому напрямку. Дії, які складають

жорстоке поводження з дитиною, враховуючи комплексний  характер цього поняття, можуть містити склади злочинів, передбачених широким переліком

статей Кримінального  кодексу України. Серед них умовно можна виділити

три групи.

До першої групи належать склади злочинів, які можуть бути скоєні сто-

совно будь-яких осіб, у тому числі по відношенню до дітей. До таких злочинів

належать:

– умисне вбивство (ст. 115 ККУ) ;

– вбивство через необережність (ст. 119 ККУ);

– умисне тяжке тілесне  ушкодження (ст. 121 ККУ);

– умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 ККУ);

– умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 ККУ);

– побої і мордування (ст. 126 ККУ);

– катування (ст. 127 ККУ);

– погроза вбивством (ст. 129 ККУ) та деякі інші.

Вчинення таких злочинів стосовно неповнолітнього або малолітнього

внаслідок жорстокого поводження з ними членами їх сім’ї, особами, що їх за-

мінюють, або будь-якою іншою деліктоздатною особою належить до обста-

вин, які обтяжують  покарання. Вичерпний перелік таких  обставин передба-

чений статтею 67 ККУ, серед  яких законодавець окремо виділив:

– вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або осо-

би, що перебуває в  безпорадному стані (п. 6 ст. 67 ККУ);

– вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, служ-

бовій чи іншій залежності від винного (п. 8 ст. 67 ККУ);

– вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що

страждає психічним  захворюванням чи недоумством (п. 9 ст. 67 ККУ);

– вчинення злочину з  особливою жорстокістю (п. 10 ст. 67 ККУ).

При чому всі ці обставини, окрім передбаченої п. 8 ст. 67 Кримінального

кодексу України, суд зобов’язаний визнати як такі, що обтяжують покарання

незалежно від обставин справи.

До другої групи належать склади злочинів, вчинення яких по відношенню

до неповнолітнього  або малолітнього визначено законодавством як кваліфі-

куюча обставина, що тягне за собою більш суворе покарання, передбачене

частинами другими, третіми  тощо відповідних статей Кримінального  кодексу

України.

До кваліфікованих складів  злочинів, вчинюваних по відношенню до не-

повнолітньої чи малолітньої  особи, належать:

– доведення до самогубс т ва (ч. 3 ст. 120 ККУ);

– зараження венеричною хв оробою (ч. 2 ст. 133 ККУ);

– ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя

стані (ч. 2 ст. 136 ККУ);

– неналежне виконання  професійних обов’язків медичним або  фарма-

цевтичним працівником (ч. 2 ст. 140 ККУ);

– незаконне проведення дослідів над людиною (ч. 2 ст. 142 ККУ);

– насильницьке донорство (ч. 2 ст. 144 ККУ);

– захоплення заручників (ч. 2 ст. 147 ККУ);

• зґвалтування (ч. 3, 4 ст. 152 ККУ);

Слід підкреслити, що ці статті містять примітки стосовно вчинення вка-

заних злочинів по відношенню до дитини, які відтворюють міжнародні стан-

дарти щодо попередження жорсткого поводження з дітьми, а  саме вимогам

Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жін-

ками і дітьми, і  покарання за неї, що доповнює Конвенцію  ООН проти транс-

національної організованої  злочинності, а також Факультативного  протоколу

до Конвенції про  права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і ди-

тячої порнографії, про  які йшлося в підрозділі 1.1. посібника.

Приміткою 3 до ст. 149 ККУ, а також приміткою 2 до ст. 303 ККУ  перед-

бачено, що відповідальність за цими статтями за вербування, переміщення,

переховування, передачу або одержання малолітнього чи неповнолітнього,