Захист від монополізму у підприємницькій діяльності

Вартість спеціального торгового  патенту не обмежується граничними рівнями, зазначеними раніше. Це треба розуміти таким чином, якщо вартість торгового патенту на території м. Києва чи обласного центру 720-3840 гр. на рік, то вона може бути і більше, але гранична межа збільшення не відома.

Окрім того передбачено, що органи місцевого самоврядування можуть встановлювати диференційовану плату в залежності від площі яка використовується, згідно шкали ставок плати за квадратний метр площі.

Окрім того необхідно відзначити, що ключові статі закону, які регулюють  визначення і зміст спеціального торгового патенту, його придбання, особливості оподаткування застосовуються в порядку експерименту на обмежених територіях, які визначаються Кабінетом Міністрів України за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування терміном не менше 1 календарного року. Але Кабінет Міністрів за поданням органу місцевого самоврядування може достроково припинити проведення експерименту, якщо його наслідком буде істотне зменшення надходжень до відповідних бюджетів та державних цільових фондів.

Таким чином на думку автора не дивлячись на позитивні положення  закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” стосовно придбання пільгового торгового патенту, він не буде мати підтримки більшості підприємців. Встановлення вартості і визначення її розміру при придбанні спеціального торгового патенту знаходиться повністю у компетенції державних чиновників, які будуть діяти на свій розсуд в залежності від обставин.

Держава зацікавлена в придбанні  підприємцями спеціального торгового  патенту, як авансового податку на прибуток (сплата податку наперед), але без урахування економічних інтересів підприємців. Єдина мета збільшення надходжень у бюджет. Якщо наслідком цього буде зменшення надходжень у бюджет, що є можливим внаслідок погіршення результатів підприємницької діяльності з різних причин, то держава зберігає за собою право припинити експеримент з наданням спеціальних торгових патентів.

Щодо особливостей оподаткування  при придбання спеціального торгового  патента, спрощується тільки система, а розміри податків залишаються ті ж самі. Як наголошувалось вище, що коли закальний податок на  прибуток   перевищує   вартість

- 38 -

патенту, то він тільки зменшується  на вартість патенту, якщо навпаки то ні.

Якщо розглядати в плані ведення бухгалтерського обліку, то і в цьому питанні не має суттєвих змін. Порядок ведення бухгалтерського обліку суб‘єктами підприємницької діяльності, які придбали спеціальний торговий патент, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Якщо суб‘єкт займається одночасно і іншими видами діяльності на які він не придбав спеціальний торговий патент він зобов‘язаний вести бухгалтерський облік і сплачувати податки і збори на загальних підставах.

Автор також вважає, що після цього  у підприємців, які здійснюють діяльність без придбання торгового патенту або з придбанням пільгового патенту не з‘явиться бажання придбати спеціальний торговий патент, як це рекомендовано п. 4 ст. 32 вище згаданого закону.

3.4. Скорочення видів підприємницької діяльності що вимагають одержання сертифікатів.

Одним із заходів спрямованих на зменшення втручання державних  органів у підприємницьку діяльність є скорочення переліку видів підприємницької  діяльності що вимагають сертифікації та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності (Див. ст.27 указу Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності).

У розвиток цього положення ст.12 указу Президента України “Про деякі  заходи з дерегулювання підприємницької  діяльності від 23.07.1998 р. передбачено, що товари (продукція), крім продуктів харчування, якість та відповідність яких підтверджена сертифікатами, що видані за межами України, згідно з міжнародними стандартами ISO та іншими міжнародними стандартами, не потребують повторної сертифікації в Україні.

Після прийняття указу навколо  п. 12 почала точитися гостра дискусія.

Критика цього пункту здійснювалася  представниками Держстандарту. Опонентами захисту виступали Державний  комітет України з питань розвитку підприємництва і громадські організації.

Представники Держстандарту мовляли, що їх відомство ніколи не наполягало на повторній сертифікації імпортної  продукції, хоча стверджують, що її потрібно сертифікувати і при наявності  сертифікатів виданих за межами України згідно визнаних міжнародних стандартів. В обгрунтування цієї точки зору були наведені слідуючі аргументи.

Законодавство розвинених країн дозволяє виробляти продукцію, яка не відповідає вимогам безпеки за умови реалізації в третіх країнах. Наприклад, правовою основою відповідальності європейського виробника електронного обладнання за безпеку його продукції є Директива Ради 73/23 ЕЕС, в параграфі 12 якої сказано: “ Ця директива не поширюється на електричне обладнання призначене для експорту в треті країни.”.

Досвід роботи органів сертифікації свідчить, що продукція, яка має іноземні сертифікати на системи якості не підтверджує свою відповідальність вимогам стандартів, які діють в Україні. Бракується фактично 10-15 відсотків імпортної продукції, яка подається на сертифікацію, серед якої товари багатьох провідних фірм Німеччини, Туреччини, Кореї, Італії, Польщі і тощо. Тобто продукція не проходить сертифікації в країнах-виробниках і імпортується в Україну.

Сертифікація є єдиним інструментом технічного регулювання, який зупиняє  потік такої продукції на митному кордоні.

Ринок України наповнений великою  кількістю продукції, яка не заявлена на сертифікацію, контрабандної або  фальсифікованої, а Держстандарт не має повноважень, щоб боротися з  цим явищем оскільки відповідно до ст. 18 Декрету Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і сертифікацію” він здійснює контроль тільки при наявності сертифікатів, в вживати заходи має Державний комітет з захисту прав споживачів.

Відміна сертифікації продукції іноземного виробництва в умовах економічної кризи

- 39 -

призведе до погіршення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, поставить  українського виробника у нерівні  з імпортером умови, завдасть шкоди  національним і економічним інтересам.

В зв‘язку наведеними аргументами, а також при відсутності міждержавних зобов’язань відміна сертифікації продукції іноземного виробництва на думку представників Держстандарту п.12 указу Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” є неправомірною. При цьому порушуються вимоги цілого ряду законів і нормативних актів України. Але з цим погодитися не можна ось чому.

Пункт 12 указу не передбачав відміну  сертифікації на імпортну продукцію. Мова йшла тільки про відміну повторної  сертифікації на товари, якість яких підтверджена сертифікатами, що видані згідно міжнародних стандартів ISO та ІЄС та іншими, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Щодо продуктів харчування імпортного виробництва, то вони сертифікуються в Україні незалежно від того підтверджена якість сертифікатами згідно міжнародних стандартів чи ні. Це зумовлено їх важливістю для вітчизняного споживача, обсягами споживання і безпекою для життя і здоров‘я.

Дійсно, що існуюче законодавство  багатьох країн світу дозволяє виробляти  продукцію, що не відповідає національним нормам за умови реалізації цієї продукції в третіх країнах і деякий відсоток такої продукції, яка має іноземні сертифікати якості, не підтверджує свою відповідність вимогам стандартів, які діють в Україні в тому числі за показниками безпеки. Але сертифікація (технічне регулювання) не є єдиним інструментом, який повністю зупиняє потік такої продукції на митному кордоні. За допомогою тільки сертифікації цю проблему вирішити не можливо.

Необхідно на законодавчому рівні  передбачити юридичну відповідальність імпортера за введення в обіг небезпечної та неякісної продукції, яка на сьогодні в Україні відсутня. Щоб захистити вітчизняний ринок від неякісних товарів в тому числі і імпортованих, особливо продовольчих простіше було б не допускати їх на споживчий ринок країни. Для цього було б доцільним:

- по-перше, зробити наочний ринок,  тобто дати людям можливість  на підставі офіційних висновків  кваліфікованих незалежних контролерів  прийняти рішення про купівлю  товарів на підставі об‘єктивної  оцінки якості та порівняння цін.

- по-друге у цих висновках  обов‘язково має бути вказівка  на шкідливість чи небезпечність  впливу товару на здоров‘я  та екологію. Вже зараз необхідно  створювати такі банки даних  і публічно доводити до споживачів.

Система сертифікації імпортної продукції в Україні на протязі тривалого часу є об‘єктом критики з боку ряду зарубіжних країн, продукція яких імпортується в Україну. Як наголошує Держстандарт, причиною цього є політичні цілі, а метою тиску отримання односторонніх переваг у торгівлі шляхом спрощення або відміни процедури сертифікації.

Як на погляд автора торгівельні  партнери України відкрито не виступають проти спрощення або відміни  процедур сертифікації на імпортовану  продукцію.

Технічні бар‘єри в торгівлі (стандартизація та сертифікація) суттєво обмежують доступ на український ринок зарубіжної продукції, яка користується попитом у вітчизняного споживача.

Оскільки визнання результатів  закордонного тестування здійснюється на підставі угод про їх взаємовизнання, торгівельні партнери, визнаючи необхідність заходів щодо охорони здоров‘я та безпеки продуктів та підтримуючи запровадження законодавства про відповідальність постачальника за недоброякісну продукцію, відзначають певну неузгодженість його положень з принципами, прийнятими зокрема в ЄС.

Можна повністю погодитися з думкою представників Держкомпідприємства, що вимагати повторної сертифікації імпортної продукції при наявності  документів, які підтверджують безпечність  товарів згідно з міжнародно визнаними  нормами просто безглуздо, а існуюча система сертифікації негативно впливає на імідж нашої держави і сприяє зростанню цін на імпортну продукцію.

- 40 -

Ствердження Держстандарту про  те що відміна сертифікації продукції  іноземного виробництва (мається на увазі повторна) в умовах кризи  призведе до погіршення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, поставить українського виробника у нерівні з імпортером умови і завдасть шкоди національним та економічним інтересам також підлягає сумніву. Воно базується на тому, що коли імпортер не буде платити за повторну сертифікацію, то вітчизняний товаровиробник потрапить у нерівні умови, тобто собівартість вітчизняної продукції збільшиться, а імпортованої зменшиться, і як наслідок попит на останню зросте.

Собівартість продукції, як імпортної  так і вітчизняної зовсім не пов‘язана з проблемою сертифікації. Це питання витрат на виробництво. Чим менше витрати тим нижче собівартість і ціна на продукцію. Головною проблемою погіршення конкурентоспроможності нашої продукції залишається низька ефективність вітчизняного виробництва, нездатного конкурувати з закордонними товарами і послугами. В умовах витратної економіки і низької платоспроможності становище багатьох підприємств є вкрай тяжким, а тому про поліпшення товарної якості та конкурентоспроможності не може бути і мови, хоча є і позитивні приклади (виробництво деяких вітчизняних продуктів харчування).

Недоліки сучасної системи сертифікації створюють додатковий тиск і на тих  небагатьох вітчизняних товаровиробників, які випускають якісну продукцію. За станом на 1997 р. обов‘язковій сертифікації підлягало 32 види продукції, а за період 1993-1997 видано 70000 сертифікатів відповідності (з них 42000 – на харчову продукцію). Таким чином за 5 років (без урахування сертифікатів на харчову продукцію “видано 28000 сертифікатів якості в середньому 5600 на рік на інші види продукції. Якщо за дев‘ять місяців 1998 р. тільки державний випробувальний центр “Маїс” видав 732 сертифіката на електропобутове обладнання і радіоелектронну апаратуру на суму майже 500 тис. гр. а сертифікацію продукції в Україні здійснюють близько 140 органів з сертифікації, а їх випробування близько 700 лабораторій і інших організацій, то можна лише тільки уявити масштаби сертифікації, як імпортної так і вітчизняної продукції.

Але це ще не все. Подальший розвиток державної системи сертифікації Держстандарт пов’язує з переходом до модульного принципу сертифікації. Для цього підготовлений проект нормативного акта щодо впровадження модульного підходу оцінки відповідності щодо введення додаткових схем сертифікації, зокрема сертифікації типу на етапі розробки продукції та стадії виробництва. На даний час складові частини продукції не підлягають сертифікації.

Щодо вартості сертифікації. Не можна  відкидати той факт, що сертифікація створює додатковий фінансовий тиск, особливо для малого і середнього бізнесу. Згідно законодавства сертифікацію планує заявник, тобто виготовлювач продукції, експортер або продавець товару. Є і таке ствердження, що сертифікація це по суті додаткове оподаткування. Але і в цьому питанні позиція Держстандарту є непослідовною.

За даними ДВЦ “Маїс” витрати  на сертифікацію одного типу продукції  для інофірми становлять 1,5-1,8 тис. дол. США. Звісно при сертифікації великої  партії продукції подорожчання її буде незначним. Вартість сертифікації не залежить від обсягу партії. А якщо за сертифікацію буде сплачувати вітчизняний партнер або продавець товару за невелику від обсягів партію та ще за декілька типів продукції, то цифра подорожчання такої продукції не буде мізерною і буде наближатися до цифри, якою оперують опоненти повторної сертифікації імпортної продукції. Теж саме стосується і вітчизняного товаровиробника. Оскільки розмір та види платежів, які мають сплачуватись за сертифікацію імпортних товарів не відрізняються від аналогічних, що сплачуються українськими виробниками, то з вищевикладеного можна прийти до висновку, що сертифікація це додаткове фінансове навантаження і на підприємця і на споживача.