Доходи і витрати страховика

У разі потреби страховик може робити запити про відомості, пов’язані зі страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ і організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також може самостійно з’ясовувати причини й обставини страхового випадку.

Законодавство зобов’язує підприємства, установи й організації надсилати страховикам відповідь на запит про відомості, пов’язані зі страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею. При цьому, згідно із Законом України «Про страхування», страховик несе відповідальність за їх розголошення.

Наступна група витрат страховика — витрати на обслуговування процесу страхування і перестраховування. Ці витрати поділяють на аквізиційні, інкасаційні, ліквідаційні.

Аквізиційні витрати — це витрати, пов’язані із залученням нових страхувальників, укладанням нових договорів страхування. Вони можуть включати оплату послуг із розробки умов, правил страхування та проведення актуарних розрахунків; комісійну винагороду страховим посередникам (брокерам, агентам) за укладання й обслуговування договорів страхування; відшкодування страховим агентам витрат на службові поїздки, пов’язані з виконанням їхніх обов’язків; оплату послуг спеціалістів, які оцінюють прийняті на страхування ризики; витрати на виготовлення бланків страхової документації; витрати на рекламу і т. ін.

Інкасаційні витрати — це витрати, пов’язані з обслуговуванням готівкового обігу страхових премій: на оплату праці службовців компанії, які забезпечують отримання страхових премій у готівковій формі; витрати на виготовлення бланків квитанцій і відомостей щодо прийому страхових премій; на оплату банківських послуг, пов’язаних з інкасацією страхових премій.

Ліквідаційні витрати — це витрати, пов’язані з урегулюванням збитків. Вони включають оплату послуг спеціалістів зі з’ясуван­ня причин і визначення розміру збитків, завданих об’єктам страхування; витрати на нагромадження відповідної інформації; оплату банківських послуг, пов’язаних зі здійсненням виплат страхового відшкодування; витрати на проїзд аварійного комісара та експертів до місця страхової події і назад; судові витрати; поштово-телеграфні витрати з даного страхового випадку; відрахування в резерв збитків тощо[4,c.183].

Витрати на проведення страхових операцій, що є основними для страховика і складають більшість його загальних витрат, містять:
- виплати страхових сум і страхових відшкодувань за договорами страхування і перестрахування;

- відрахування до страхових резервних фондів;

- відрахування до технічних резервів, крім резерву незароблених премій, на умовах, що передбачені чинним законодавством;

- витрати на проведення й обслуговування процесу страхування і перестрахування[5,c.74].

Третя група витрат - витрати на утримання страхової компанії — це такі самі адміністративно-управлінські витрати, які має будь-який господарюючий суб’єкт.

Вони включають:

- заробітну плату персоналу компанії (основну і додаткову) з нарахуваннями, плату за оренду приміщення,

- оплату комунальних послуг, послуг зв’язку;

- витрати на придбання канцелярських і господарських товарів, рекламу, відрядження, утримання й обслуговування автотранспорту,

- амортизаційні відрахування та інші витрати, які, згідно з чинним законодавством, відносять до складу операційних витрат страховика.

З огляду на структуру тарифної ставки витрати на обслуговування процесу страхування і перестраховування та витрати на утримання страхової компанії, тобто всі витрати на ведення справи, звичайно становлять 20—25 % страхового тарифу, тоді як на виплати страхових сум і страхового відшкодування припадає від 60 до 80 %.

Окрім витрат, які забезпечують виконання страховиком його основної діяльності (страхування і перестрахування) і на основі яких визначається собівартість страхової послуги, страхова компанія має витрати, пов’язані із забезпеченням інвестиційної та фінансової діяльності, тобто витрати з управління своїми активами та пасивами[9,c.147].

Характер цих витрат залежить від конкретних видів та структури активів і пасивів страховика. Здебільшого такі витрати складаються з оплати послуг фінансово-кредитних установ, які діють на ринку цінних паперів.

Порівняно з доходами від інвестиційних операцій, ці витрати виглядають досить незначними, проте вони існують. Так само як і витрати, пов’язані з одержанням доходів від іншої звичайної операційної діяльності та надзвичайних операцій. Усі перелічені види витрат страхова компанія бере до уваги при визначенні фінансових результатів своєї діяльності[6,c.503].

Отже, доходи страховика формуються за рахунок основної, тобто страхової діяльності (всі надходження на користь страховика, пов’язані з проведенням страхування і перестрахування), інвестиційної та фінансової діяльності, тобто пов’язані з інвестуванням і розміщенням тимчасово вільних коштів (як власних, так і коштів страхових резервів) та інших доходів, тобто тих, які не належать ні до страхових, ні до інвестиційних доходів, але часом з’являються у страховика у процесі його звичайної господарської діяльності і надзвичайних подій.

Витрати страховика формуються у процесі витрачання страхового фонду та включають: виплати страхових сум та страхових відшкодувань за договорами страхування й перестрахування, витрати на обслуговування процесу страхування і перестрахування, витрати на утримання страхової компанії.

1.3.Державне регулювання діяльності страховика

Надання страхових послуг передбачає індивідуальні конкретні страхові відносини між страховиком і страхувальником щодо обсягу відповідальності страховика за соціальні наслідки його діяльності, які пов’язані із зростанням ризику в умовах складних господарських зв’язків.            

Реалізація цих відносин потребує наявності системи правового регулювання страхової діяльності: законодавчих і нормативних актів, положень, інструкцій, методичних вказівок передусім з питань фінансового стану страховика, його платоспроможності у зв’язку з обсягами укладених договорів страхування.

Невиконання страховиком своїх зобов’язань породжує претензії страхувальників до державних органів, оскільки держава, надаючи ліцензію певному страховикові, виступає начебто гарантом його діяльності. Головна проблема державного регулювання страхової діяльності — забезпечити наявність у страховика достатнього обсягу коштів, за рахунок яких він був би здатний виконати свої зобов’язання перед страхувальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечити платоспроможність кожного конкретного страховика[16,c.119].

Правовий статус кожної страхової компанії в Україні визначається Конституцією України, Законами України «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства», «Про цінні папери та фондову біржу», іншим чинним законодавством, Угодою про створення та діяльність страхової організації, її Статутом. Страхові компанії здійснюють свою діяльність згідно з відповідними ліцензіями, виданими Міністерством фінансів України на підставі Закону України «Про страхування».

Правовою основою розвитку страхової діяльності є Закон України «Про страхування», який регулює відносини в сфері страхування і спрямований на утворення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, організацій та громадян, що повною мірою стосується і всіх сфер економіки. Невід'ємним атрибутом нормативно-правового забезпечення діяльності страховиків на ринку страхових послуг України є державний нагляд за здійсненням такої діяльності, метою якого є дотримання вимог чинного законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників[20,c.16].

До основних чинників, які визначали розвиток регулювання страхового ринку та нагляду за діяльністю страхових організацій у 1999-2010 рр.,

можна віднести:

    1. Перехід до ринкових механізмів регулювання в економіці держави.

    2. Зменшення бюджетного фінансування i перехід до комерційного фінансування реконструкції економіки.

    3. Запровадження масштабної приватизації i пов'язані з нею розміщення

приватизаційних цінних паперів, розміщення акцій приватизованих підприємств, поява комерційних страхових організацій з обслуговування

приватизаційних процесів.

Також залишається низка невирішених проблем у регулюванні страхового ринку України (рис.1.1.)

Рис.1.1. Проблеми державного регулювання діяльності страхових компаній[19,c.326]

Діяльність страховика докорінно відрізняється від діяльності інших господарюючих суб’єктів, вона націлена на забезпечення безперервності процесу виробництва і відшкодування збитків, заподіяних різними непередбаченими обставинами. Велика відповідальність страховика за соціальні наслідки його діяльності вимагає організації державного нагляду. В більш узагальненій формі цей нагляд виражається у вивченні фінансового стану страховика і його платоспроможності по прийнятих договірних зобов’язаннях перед страхувальниками. Відсутність коштів у страховика для розрахунків по прийнятих зобов’язаннях підриває довіру не тільки до конкретного страховика, але й взагалі до ідеї страхування. В суспільній думці недовіра до страховика виявляється в претензіях населення до державних інститутів[19,c.326].

Державне регулювання страхового ринку здійснюється за допомогою спеціальної податкової політики, прийняття нормативних актів щодо окремих видів підприємницької діяльності, які відбивають порядок укладання договорів страхування і вирішення виникаючих суперечок. Держава також встановлює з урахуванням інтересів всього суспільства перелік видів обов’язкового страхування.
         Актами вітчизняного законодавства регулюються такі правові відносини:
          1) визначення порядку державної реєстрації страховиків, об’єднань страховиків, товариств взаємного страхування, страхових брокерів та фонду страхових гарантій;

2) встановлення основних вимог щодо правил страхування;

3) валютне регулювання виплат страхових сум (відшкодувань);

4) встановлення кваліфікаційних вимог до аварійних комісарів;

5) визначення випадків, коли страховики не несуть відповідальності за розголошення відомостей, пов’язаних із страховим випадком;

6) встановлення загальних умов для відмов страховиками у виплаті страхових сум (відшкодувань);

7) встановлення основних вимог до визнання договору страхування недійсним;
8) визначення порядку ліцензування страхової діяльності;

9) визначення порядку реорганізації страховика (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) ;

10) встановлення порядку вирішення спорів, пов’язаних із страхуванням[16,c.121].

Нагляд за страховою діяльністю здійснюють у трьох напрямках.

Перший, початковий, припадає на етап подання документів на ліцензування. Усі підрозділи Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг вивчають подані документи, роблять свої зауваження до них.

Другий напрямок – це аналіз звітності, яку щоквартально подають страховики. Держфінпослуг звертає особливу увагу на дотримання умов платоспроможності, визначених законодавчими та нормативними актами, а також на розміщення страхових резервів на встановлених ним умовах.

Третій напрямок – проведення безпосередніх перевірок на місці. Перевіряючі Держфінпослуг аналізують первинну бухгалтерську та фінансову документацію, вивчають відповідність договорів страхування правилам, затвердженим під час ліцензування та реєстрації, вивчають банківські документи [26].

Недостатній розвиток нормативно-правової бази, на основі якої повинна встановлюватись відповідальність за правопорушення на страховому ринку, а також неузгодженість вже прийнятих нормативно-правових актів між собою призводить до відсутності потрібного обсягу повноважень державних органів для застосування санкцій та притягнення до відповідальності юридичних i фізичних ociб за порушення страхового законодавства, зокрема за відсутність укладених договорів з обов'язкових видів страхування.

Це також спричиняє неузгодженість дій як державних органів між собою, так і різних саморегулювальних організацій (об'єднань страховиків), які функціонують на страховому ринку України.

Відсутність прозорого законодавства та якісної системи обліку, звітності, розкриття інформації та нагляду за діяльністю страхових організацій, недостатність статутного капіталу страховиків та низький рівень професійної підготовки їхніх кадрів з питань страхування обмежує можливості потенційних інвесторів та споживачів страхових послуг щодо якісного відбору страхових організацій, а це, відповідно, зменшує спроможність страхового ринку до мобілізації вільних фінансових ресурсів, підвищення обсягів страхового посередництва та сприяння розвитку ринку страхування загалом[20,c.14].