Організація, технологія та контроль за якістю надання послуг міжміського автомобільного пасажирського транспорту

Найважливішими правовими актами національного законодавства можна назвати:

                   Закон України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 року № 232/94, що визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності транспорту.

                   Закон України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року № 3353, що регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов'язки і відповідальність суб'єктів - учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

                   Закон України "Про автомобільний транспорт" від 5 квітня 2001 року № 22, який визначає загальні засади організації та діяльності автомобільного транспорту.

                   Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 року № 1644/ІІІ. Закон України «Про автомобільні дороги» від 8 вересня 2005 року № 2862-ІV, що визначає правові, економічні, організаційні та соціальні засади забезпечення функціонування автомобільних доріг, їх будівництва, реконструкції, ремонту та утримання в інтересах держави і користувачів автомобільних доріг.

                   Постанова Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 pоку № 1306 „Про Правила дорожнього руху”

                   Постанова Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1998 року № 456 „Про затвердження Програми забезпечення безпеки дорожнього руху та екологічної безпеки транспортних засобів”, метою якої є забезпечення безпеки дорожнього руху на автомобільних дорогах, вулицях і залізничних переїздах, дотримання екологічних вимог експлуатації транспортних засобів та поглиблення інтеграції в транспортну мережу Європейського співтовариства шляхом здійснення комплексу взаємопов'язаних заходів.

Перш за все, на відносини, пов'язані з діяльністю у сфері автомобільного транспорту, поширюються, зокрема, норми Закону України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 р. № 2344-III, згідно з якими автобусні перевезення є видом послуг пасажирського автомобільного транспорту загального користування.

Так, відповідно до ст. 35 Закону № 2344-III внутрішні перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування поділяються на міські, приміські, міжміські внутрішньообласні, міжміські міжобласні.

• До міських належать перевезення за маршрутами в межах території населеного пункту;

• до приміських – перевезення за маршрутами завдовжки до 50 км незалежно від адміністративно-територіального поділу, крім міських маршрутів;

• до міжміських внутрішньообласних – перевезення за маршрутами, довжина яких перевищує 50 км i які проходять у межах території Автономної Республіки Крим, області;

• до міжміських міжобласних – перевезення за маршрутами, довжина яких перевищує 50 км i які виходять за межі території Автономної Республіки Крим, області.

Крім того, згідно з п. 33 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. № 1775-III (зі змінами та доповненнями) надання послуг з перевезення пасажирів i вантажів автомобільним транспортом загального користування підлягає ліцензуванню.

Підпунктом 2.3.1 п. 2.3 розділу другого Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів i вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі), затверджених наказом Держпідприємництва України, Мінтранспорту України від 18.12.2003 р. № 136/985, передбачено, що суб'єкти господарювання, які надають послуги з перевезення пасажирів i вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі), відповідно до отриманої ліцензії повинні дотримуватися норм чинного законодавства про автомобільний транспорт i забезпечувати, зокрема, виконання Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.97 р. № 176.1* 

Згідно з п. 19 зазначених Правил пасажирський перевізник здійснює перевезення пасажирів за квитками, форма яких затверджується в установленому законодавством порядку. Статтею 38 Закону № 2344-III визначено, що для пасажира квиток на проїзд в автобусі i на перевезення багажу (для пільгового проїзду – посвідчення особи встановленого зразка) є документом на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, так само, як i ліцензія – для пасажирського перевізника, посвідчення водія та реєстраційні документи на транспортний засіб – для водія автобуса.

Особливості договору про перевезення пасажира автомобільним транспортом визначено ст. 52 Закону № 2344-III.

Договір про перевезення пасажира автомобільним транспортом укладається відповідно до цивільного законодавства між перевізником та пасажиром у письмовій формі (пасажирський квиток, договір, квитанція тощо) та вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду, а для осіб, які користуються правом пільгового проїзду, при туристичних перевезеннях, перевезеннях на замовлення – з моменту посадки в автобус. Такий договір набирає чинності з моменту посадки пасажира в автомобільний транспортний засіб i діє до моменту його висадки у пункті призначення.

Пасажир може відмовитися від договору про його перевезення та одержати в установленому порядку компенсацію вартості проїзду.

Отже, для пасажира не є важливим: пасажирський перевізник працює на загальній системі оподаткування чи є платником єдиного податку, для нього з юридичної точки зору важливо отримати якісну послугу за договором, тобто за придбаним квитком. У свою чергу, згідно зі ст. 53 Закону № 2344-III пасажир зобов'язаний мати при собі квиток на проїзд, на перевезення багажу, а за наявності права пільгового проїзду – відповідне посвідчення.

Відповідно пасажирський перевізник незалежно від системи оподаткування, за якою він працює, повинен надати пасажиру квиток на проїзд.

Далі розглянемо порядок розрахунків під час продажу квитків на автомобільному транспорті.

Отже, під час продажу проїзних i перевізних документів на автомобільному транспорті з видачею талонів, квитанцій, квитків з нанесеними друкарським способом серією, номером, номінальною вартістю РРО та розрахункові книжки не застосовуються (п. 4 ст. 9 Закону № 265/95-ВР). Тобто у цьому випадку такий виданий розрахунковий документ (квиток, квитанція, талон) прирівнюється до розрахункової квитанції.

Але якщо видаються талони, квитанції, квитки без нанесених друкарським способом серії, номера, номінальної вартості або якщо такі документи не видаються, то розрахунки повинні проводитися на загальних підставах – із застосуванням РРО. Винятком є продаж квитків у кіосках та салонах транспортних засобів для проїзду в міжміському автотранспорті, який дозволяється здійснювати без застосування РРО із використанням розрахункової книжки (п. 10 Переліку окремих форм та умов проведення діяльності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, яким дозволено проводити розрахункові операції без застосування реєстраторів розрахункових операцій з використанням розрахункових книжок та книг обліку розрахункових операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.08.2000 р. № 1336). При цьому розрахункові книжки повинні використовуватись на місцях проведення розрахунків у господарських одиницях тих суб'єктів підприємницької діяльності, що зареєстрували ці розрахункові книжки.

Отже, документом на перевезення (відповідно договором про перевезення) при розрахунках із застосуванням РРО є фіскальний чек касового апарата, а при розрахунках із використанням розрахункової книжки – розрахункова квитанція.

На виконання Закону № 265/95-ВР ДПА України було розроблено Порядок реєстрації та ведення книг обліку розрахункових операцій i розрахункових книжок, затверджений наказом від 01.12.2000 р. № 614 (за текстом – Порядок), яким установлено, що при наданні послуг пасажирським автомобільним транспортом КОРО реєструється на кожного кондуктора або за рішенням суб'єкта підприємницької діяльності – на кожний транспортний засіб (п. 2.2 розділу другого Порядку).

Згідно з п. 2.3 розділу другого Порядку форма КОРО, що використовується при наданні послуг пасажирським автомобільним транспортом у разі проведення розрахунків без застосування РРО, повинна відповідати формі товарно-касової книги, наведеній у додатках 13 (для міських та приміських автобусних маршрутів) та 14 (для міжміських автобусних маршрутів) до п. 3.1.1 Інструкції про порядок обліку бланків квитків на проїзд автомобільним транспортом та готівки, отриманої від перевезень пасажирів i багажу, затвердженої наказом Мінтранспорту України від 31.05.2000 р. № 279. При цьому на титульній сторінці повинна бути зазначена назва документа «Книга обліку розрахункових операцій»; квитково-касові листи в книзі повинні бути послідовно пронумеровані, обидві частини кожного квитково-касового листа повинні мати однакові серію (три літери) та номер (шість цифр), нанесені друкарським способом при виготовленні. Серії (у межах трьох літер) та номери (у межах шести цифрових розрядів) квитково-касових листів не повинні повторюватися в КОРО, зареєстрованих одним СПД.

Відповідно до п. 7.12 розділу сьомого Порядку КОРО, що використовується при наданні послуг пасажирського автомобільного транспорту у разі проведення розрахунків без застосування РРО, заповнюється та використовується згідно з підрозділом 3.2 «Порядок ведення товарно-касової книги» Інструкції № 279 з урахуванням інших вимог цього розділу Порядку.

Згідно зі ст. 2 Закону № 265/95-ВР розрахунковий документ – документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) коштів, купівлі-продажу іноземної валюти, надрукований у випадках, передбачених цим Законом, i зареєстрований у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або заповнений вручну.

Відповідно до п. 2.5 Положення про форму та зміст розрахункових документів, затвердженого наказом № 614, форма i зміст розрахункових документів (крім тих, які друкуються реєстраторами розрахункових операцій), що використовуються при наданні послуг пасажирським автомобільним транспортом, повинні відповідати Типовим формам квитків на проїзд пасажирів i перевезення багажу автомобільним транспортом, затвердженим наказом Мінтранспорту України від 31.05.2000 р. № 278,3* за винятком квитків на приміські автомаршрути (типи ПА-1, ПА-2), міські автомаршрути (типи МА-1, МА-2), багажних квитків на приміські автомаршрути (тип КБ-2).

Наказом № 278 затверджено Типові форми квитків на проїзд пасажирів автомобільним транспортом на міжміських маршрутах (тип I, тип II, тип III, тип IV).

З вищенаведеного можна дійти висновку, кому з перевізників варто надати перевагу пересічному громадянину: тим, які надають якісні послуги i засвідчують їх видачею перевізного документа, тобто діють у межах законодавства, або тим, які, приймаючи готівку безпосередньо в кишеню (у немалих сумах), не збираються задовольняти права пасажирів.

4. Структура, характеристика та технологія надання послуг міжміського автомобільного пасажирського транспорту

Міжміські перевезення організуються по дорогам державного та обласного значення між містами та населеними пунктами на довжину більш 50 км від межі міста .

Збільшена транспортна рухомість міського та сільського населення, особливо у районах, не маючих достатнього розвитку інших видів транспорту, призвела до необхідності розвитку міжміських автобусних сполучень. Основний їх об’єм виконується автобусами загального користування за розкладом, за постійними або годинними маршрутами. Незначна частка перевезень виконується легковими таксі, які працюють на замовлення.

Міжміська транспортна система не може працювати достатньо ефективно без правильного рішення задачі визначення раціонального рухомого складу і його кількості на маршрутах. В комплексі задач організації пасажирських перевезень ця задача займає важливе місце, оскільки від кількості рухомого складу на маршрутах і вдосконалення його роботи залежать втрати часу населення при пересуваннях, ступінь транспортної стомлюваності і т.д.

Задача визначення кількості рухомого складу в більшості вживаних методах розв'язується без повного урахування інтересів пасажирів. Проте відсутність досконалого методу визначення кількості рухомого складу на маршрутах, що враховує інтереси транспортних організацій і пасажирів, не дозволяє повною мірою вирішити цю задачу.

Вибір типу автобусу на міжміських маршрутах визначається розмірами пасажиропотоків, дорожніми умовами, протяжністю маршруту, методами організації праці водіїв, економічною ефективністю експлуатації порівняних марок автобусів. На вибір марки, кількості і виду транспорту на міжміських маршрутах впливає велика кількість чинників, які можна об'єднати в наступні групи :

– економічні: капітальні вкладення в рухомий склад і в матеріально-технічну базу по його зберіганню, ремонту і обслуговуванню, поточні витрати, витрати часу пасажирів на очікування посадки;

– соціальні: вартісна оцінка втрати одиниці часу на очікування, привабливість суспільного транспорту для пасажирів, наявність достатнього контингенту персоналу водія;

– технічні: динамічні якості автобусів, дорожні умови, конструктивні особливості рухомого складу, пропускна спроможність вулиць і зупиночних пунктів;

– експлуатаційні: закономірності формування пасажиропотоків, максимально допустимий інтервал руху, наявність матеріальних ресурсів;

– нормативні: допустиме наповнення рухомого складу пасажирами, вимоги по забезпеченню безпеки руху, екологічні вимоги;