Загальна характеристика економіки України та особливості її розвитку в перехідний період

Антимонопольна служба України ще дуже молода, але вже зроблені її перші кроки до нормалізації ситуації за даними проблемам. Їй ще багато потрібно зробити рішучих дій, та ці дії повинні здійснюватися одночасно з удосконаленням антимонопольного законодавства України. У даному напрямку потрібно звернути особливу увагу на більш ніж віковий досвід антимонопольного законодавства США і на антимонопольну практику інших розвитих країн. Можемо сказати, що вплив монополій на розвиток світового господарства був різноманітний: шкідливий і корисний, і відповідним може бути відношення до них різних людей, проте їх існування це частина історії розвитку світового суспільного виробництва, і сутність цього суперечливого явища ніколи не залишить байдужими провідних спеціалістів від економіки

Тема5.Воєнна економіка та проблеми її конверсії

1. Особливості сучасного етапу розвитку воєнного виробництва.

Конверсія – це заснований на воєнно-економічній достатності процес зміни пропорцій розподілу ресурсів між воєнною та цивільною сферами на користь останньої. В економічному плані конверсію можна розглядати як складову (і надто складну) частину державної економічної політики. До неї входять: конверсія ОВТ; конверсія устаткування та машинного парку оборонної промисловості; конверсія наукомістких технологій оборонного призначення; перекваліфікація кадрового складу збройних сил, що вивільняються. Вихідним пунктом конверсії оборонного виробництва є скорочення завдань на розробку зразків ОВТ та зменшення обсягів їх виробництва. У сучасному розумінні конверсія – це економічна реалізація процесів роззброєння. Лише при реальних кроках із роззброєння створюються умови для фактичного здійснення конверсії. Більш широке тлумачення процесів конверсії пов'язують із зменшенням воєнних витрат, скороченням збройних сил, із загальною демілітаризацією всієї існуючої економічної системи країни.

Межі розповсюдження заходів конверсії, її глибина, галузеві й територіальні масштаби дуже значні та за своїми наслідками впливають на все суспільство й саму суспільну свідомість.

Конверсія воєнного виробництва в умовах ринкової економіки має значні відмінності від конверсії при одночасному переході економіки країни до ринкових відносин.

У другому випадку конверсія воєнного виробництва стає однією з умов, а щодо України – вирішальним фактором формування ринкової економіки.

Межі розповсюдження заходів конверсії, її глибина, галузеві й територіальні масштаби дуже значні та за своїми наслідками впливають на все суспільство й саму суспільну свідомість.

Конверсія воєнного виробництва в умовах ринкової економіки має значні відмінності від конверсії при одночасному переході економіки країни до ринкових відносин.

У другому випадку конверсія воєнного виробництва стає однією з умов, а щодо України – вирішальним фактором формування ринкової економіки.

Державно-монополістична організація народного господарства СРСР в умовах різко вираженого пріоритету воєнно-економічних інтересів призвела до підпорядкування економіки країни ОПК, ядром якого стали спеціалізовані, наукоємкі галузі. Основні обсяги та частки інвестицій направлялися у галузі ОПК, які розвивалися виключно за рахунок загальнодержавного бюджетного фінансування. Під завісою державних таємниць новітні технології, які створювалися для ОПК, суворо заборонялося використовувати в цивільному виробництві, що прирікало його на неминуче технологічне відставання. У той же час у західних країнах наукові та технологічні досягнення воєнної промисловості значно швидше й ширше використовуються в різноманітних сферах цивільного товаровиробництва. На цій основі на Заході в період "холодної" війни особливо швидко розвивалися галузі машинобудування, транспортні системи, авіаційна промисловість, радіоелектроніка, виробництво новітніх матеріалів, засобів інформатики й зв'язку тощо.

Ізоляція ОПК від усього народногосподарського комплексу завдала СРСР чимало шкоди в технологічному та загальному науково-технічному розвитку. З усієї продукції машинобудування СРСР більш ніж 60% були товарами воєнного призначення, і тільки 5% із загального її обсягу йшло на цивільний "ринок" споживчих товарів тривалого користування. Цивільна сфера економіки не просто зазнавала технологічний голод, але й, віддаючи оборонному комплексу все найкраще, втрачала внутрішні стимули до саморозвитку. А від цього, втрачаючи фундамент свого удосконалення, слабшав й оборонний сектор народного господарства, знижувався рівень обороноздатності країни. Неконкурентоспроможність та втрата внутрішніх стимулів до розвитку більшості галузей невоєнного сектора підтверджуються тим, що практично вся науковоємка продукція, що призначалася для споживчого ринку непродовольчих товарів, вироблялася на оборонних підприємствах: 100 % телевізорів, радіоприймачів, відеомагнітофонів, електронно-обчислювальної техніки, 95 % магнітофонів, дві третини мотоциклів та моторолерів, половина холодильників та пилососів і т. ін.

Оскільки в цих умовах руйнування державно-монополістичної, мілітаризованої економічної структури є головним джерелом утворення вільних суб'єктів ринкових відносин, конверсія і стає одним з найважливіших факторів переходу до ринку.

У світі ще не нагромаджено знань щодо конверсії подібно тій, що відбувалась в Україні. У країнах з розвинутою економікою конверсія складає 5-6 %, в Україні в середньому – 50-70 %, а на деяких підприємствах цей показник (так звана глибина конверсії) досягав 100%. Оцінюючи доцільність проведення й раціональні напрями конверсії, слід враховувати головне завдання оборонної економіки – забезпечення збройних сил сучасним ОВТ, тому що сьогодні швидке моральне старіння ОВТ робить необхідним їхнє прискорене поновлення. Якщо на початку XX ст. нові зразки ОВТ могли знаходитись на озброєнні в межах 20-30 і більше років, то зараз цей термін в арміях найбільших держав скоротився в 2-3 рази. Зростання необхідності поновлення ОВТ відображається на високому рівні витрат на закупівлю ОВТ країн світу, порівняно з якими витрати України значно менші.

  Непродуманість стратегії конверсії в Україні, економічна криза, нестача коштів та інше викликали багато труднощів. З точки зору забезпечення інтересів національної безпеки країни логічно в першу чергу вирішити питання про майбутнє оборонного сектора, а вже потім, знаючи, що конкретно підлягає конверсії, визначати її етапи та шляхи. Навіть на найкращих підприємствах воєнної сфери переорієнтація виробництва та його підготовка до випуску цивільної продукції відволікає 20-30 % загальних потужностей.

  Таким чином конверсія та перебудова оборонної економіки України ставить багато проблем. Її успішне здійснення потребує глибокої наукової розробки на макро- і мікрорівнях, інакше реконструкція оборонного комплексу буде економічно неефективною.

2. Український ВПК та проблеми його реформування.

Останніми роками увагу багатьох видань дедалі більше привертають питання розвитку вітчизняного військово-промислового комплексу (ВПК). При цьому звертається увага на той факт, що Україна є великим експортером зброї. За даними такої авторитетної організації, як Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру (SIPRI) за період 2001–2005 рр. Україна, експортувавши звичайних озброєнь та військової техніки (без урахування комплектуючих та стрілецької зброї) на загальну суму 2,2 млрд. дол. США, посідала шосте місце в першій десятці світових лідерів з міжнародної торгівлі озброєннями. Принагідно зазначимо, що, за даними цього ж інституту, перше місце в означеній сфері посідає Росія, експортувавши звичайних озброєнь та військової техніки (без урахування комплектуючих та стрілецької зброї) на суму 29,0 млрд. дол., друге – США (28,2 млрд. дол. відповідно), третє – Франція (8,6 млрд. дол.), четверте – Німеччина (5,6 млрд. дол.), п’яте – Великобританія (3,9 млрд. дол.). Країни, які у згаданому списку посідали 7–10-е місця в означеному списку SIPRI (Канада, Нідерланди, Італія, Швеція), експортували звичайних озброєнь та військової техніки (без урахування комплектуючих та стрілецької зброї) на суму 2,0–1,8 млрд. дол. кожна.
Якщо виходити з обсягів міжнародної торгівлі звичайними озброєннями та військовою технікою, то можна вважати, що Україна, по суті, належить саме до цієї, другої групи країн-експортерів. Адже до першої групи входять країни, які є не лише потужними експортерами звичайних озброєнь та військової техніки. Ці країни, особливо США та Росія, визначають архітектури світового балансу військових сил і мають потужні власні збройні сили, які і є, як правило, потужним споживачем продукції відповідних національних ВПК   Друга ж група країн, з розглянутого вище переліку, виділяється саме як країни-торгівці звичайними озброєннями та військовою технікою, оскільки їх Збройні сили значно менш потужні, ніж у країн першої групи. Так, за наведеними у пресі даними, військовий бюджет США у 2006 р. становив 550 млрд. дол., Великобританії – 51 млрд. дол., Франції – 41 млрд. дол., Росії – 24 млрд. дол., а України – лише 1,74 млрд. дол. Слід зауважити, що в Польщі, яка за її місцем у європейській та світовій військовій ієрархії, масштабами економіки та чисельністю населення співставна з Україною, військовий бюджет у 2006 р. становив 5,5 млрд. дол. США.
Наведені дані відображають кризову ситуацію, у якій фактично перебуває український ВПК протягом останніх півтора десятка років. Причини її полягають у тому, що, з одного боку, порушився встановлений ще за радянських часів порядок взаємопов’язаного розвитку ВПК та Збройних сил, а з іншого боку, новий порядок взаємодії цих суспільних інститутів, який сформувався в Українській державі, не забезпечує належним чином динамічний розвиток того ВПК, який залишився Україні в спадок після розпаду СРСР.
Основним споживачем продукції радянського ВПК були Збройні сили СРСР. А експорт озброєнь та військової техніки, попри його великі обсяги, мав підпорядковане значення для розвитку радянського ВПК. Що ж стосується ВПК України, то умови його розвитку нині зовсім інші, ніж були в радянський період.
Насамперед Україна позбулася статусу ядерної держави, що вплинуло на обсяги та структуру, навіть, потенційного попиту на озброєння та військову
техніку з боку вітчизняних Збройних сил. Адже в України зникла потреба в цілому ряді власних озброєнь, які раніше вироблялися підприємствами українського ВПК. Передусім це стосується ракетної техніки. За українським ВПК ще частково залишились функції обслуговування ядерних військових програм Росії. Однак перспективи розвитку українського ВПК у цьому напрямі вельми обмежені й визначаються, по суті, стратегічними інтересами Росії. Остання, що цілком закономірно, прагне зменшити залежність власних збройних сил від поставок продукції українського ВПК. Принаймні за найважливішими для росіян напрямами.
По-друге, останнім часом, як наслідок узагальнення досвіду численних збройних конфліктів та прогнозування розвитку досягнень науково-технічного прогресу у сфері воєнних технологій та технологій подвійного призначення, у світі змінилися панівні концепції розвитку збройних сил. Це вплинуло на вимоги до сучасної технічної оснащеності збройних сил. Наслідком трансформації означених вимог стала трансформація структури попиту на озброєння та військову техніку на світовому ринку. Детальніше наслідки згаданих глобальних зрушень у попиті на озброєння та військову техніку для українського ВПК будуть розглянуті далі.
І, нарешті, радикально змінились умови фінансування Збройних сил України (ЗСУ) та українського ВПК порівняно з радянським періодом. Причому зміни ці відбулися не на краще й полягають у хронічному недофінансуванні згаданих суспільних інститутів. Як вже зазначалося вище, загальний військовий бюджет України не просто невеликий, а й не відповідає потребам сучасного розвитку вітчизняних збройних сил, на чому регулярно наголошував як нинішній, так і попередні міністри оборони України. А за умов хронічного недофінансування потреб української армії в найгіршому стані перебувають саме програми її військово-технічного переоснащення та забезпечення, оскільки державні кошти витрачаються, в основному, на поточні потреби особового складу та фінансування поточної життєдіяльності Збройних сил.
Проблема фінансування потреб Збройних сил України (ЗСУ) заслуговує на окремий аналіз. У цій роботі ми торкаємося зазначеного питання лише в контексті розвитку вітчизняного ВПК, оскільки ЗСУ виступають одним із споживачів його продукції.
Треба підкреслити, що фінансування досліджень та конструкторських розробок зі створення військової техніки та озброєнь з боку держави не лише недостатнє, а й вкрай нерівномірне. Так, за наведеними в „Инвестгазете” даними, протягом останнього десятиріччя, тобто починаючи з 1997 р. і до 2006 р. включно, щорічні обсяги фінансування з державного бюджету прикладних досліджень Міністерства оборони України коливалися в межах 30–140 млн. грн. Причому фактично ці коливання мали хаотичний характер і, навіть, у суміжні роки могли різнитись у рази. Наприклад, у 1997–1998 рр. обсяги фінансування з державного бюджету прикладних досліджень Міністерства оборони України становили 30–35 млн. грн. А у 2000 р. вони стрімко зросли до 140 млн. грн. Потім протягом двох років зменшились до
51,2 млн. грн. У 2003 р. обсяги бюджетного фінансування прикладних досліджень Міністерства оборони зросли до 106,1 млн. грн., а потім – знову стрімко зменшились.
До цього можна додати, зазначають на сторінках „Дзеркала тижня” відомі експерти з проблем ВПК В. Бадрак (Центр досліджень армії, конверсії і роззброєння) та С. Згурець (Defеnse Express), що „у 2006 р. програми розробки озброєнь і військової техніки для ЗСУ були профінансовані в обсязі 9 % від потреб, а програми закупівлі нової техніки – в обсязі 25 % від потреб. Разом це становило 156 млн. грн., або 31,2 млн. дол. Для порівняння: щорічні асигнування Польщі на придбання нових озброєнь і військової техніки виділяються в обсязі 80–850 млн. дол”.
Таким чином, наголошуючи на недостатності фінансування потреб ЗСУ в придбанні озброєнь та військової техніки і, зокрема, на недостатності фінансування їх розробки, треба мати на увазі не лише абсолютні обсяги такого фінансування, а і їх нерівномірність у часі, тобто їх значні щорічні коливання практично протягом усього періоду існування незалежної України.

        Слід зауважити, що перспективи розвитку вітчизняного ВПК доцільно розглядати в їх органічній єдності з перспективами розвитку технологій подвійного призначення. По-перше, технології подвійного призначення, завдяки функціональній гнучкості в застосуванні своєї продукції, значною мірою є тим „містком”, який технологічно з’єднує воєнне й цивільне виробництво. По-друге, підприємства, що випускають продукцію подвійного призначення, мають можливість діяти як на ринках озброєнь та військової техніки, так і на ринках цивільних товарів. А це – сприяє досягненню більш рівномірного в часі продажу виробленої продукції і таким чином дає змогу істотно покращити фінансово-економічний стан підприємства-виробника. І, нарешті, масштаби поширення виробництва техніки подвійного призначення багато в чому визначають можливість розвитку та ефективність конверсії ВПК. Тому в цій роботі проблеми та перспективи розвитку українського ВПК розглядаються на основі взаємозв’язку виробництва озброєнь, військової техніки та техніки подвійного призначення.
Утім, ВПК України опинився в парадоксальній і до того ж вельми несприятливій ситуації, коли умови його розвитку визначаються майже виключно потребами зовнішнього ринку. Адже саме іноземці є основними покупцями українських озброєнь, військової техніки подвійного призначення. Тому, як наголошують на сторінках „Дзеркала тижня” відомі експерти в галузі збройних сил та ВПК, „частково розв’язувати проблеми переозброєння пропонують спецекспортери й інвестиційні компанії, зокрема за рахунок стикування завдань збройного експорту й армії...”
За словами генерального директора ДК „Укрспецекспорт” С. Бондарчука, дочірнє підприємство держкомпанії „Укроборонсервіс” нині закінчує створення спільного підприємства з модернізації систем протиповітряної оборони С-300 і ЗРК „Бук”. Поява такої структури дасть можливість Збройним силам України здійснити модернізацію систем ППО. А під час виконання „Укрспецекспортом” контракту з модернізації партії літаків Міг-29 для іноземного замовника технічні завдання відпрацьовуються і в інтересах ЗСУ. Іншими словами, стверджує глава головного спецекспортера, за іноземні гроші вирішується завдання з модернізації бойових авіаційних комплексів, результати якого будуть використані під час модернізації парку бойової авіації армії України.
Схожий проект реалізується й у галузі створення нового вертолітного озброєння. За кошти, отримані за контрактом від іноземного замовника, разом з корпорацією однієї з держав НАТО створюється новий вибір, який значно підвищить вогневу міць вертольотів, у тому числі українських. Таким чином, військове відомство, здійснюючи лише супровід проектів з військово-технічного співробітництва, може заощаджувати певні кошти.
Таким чином, можна говорити, що нині потенційно існують різні й водночас взаємопов’язані напрями розвитку українського ВПК і механізми його фінансування.
Враховуючи історію формування вітчизняного ВПК, у своєму подальшому розвитку він міг би орієнтуватись як на внутрішній ринок (тобто на задоволення потреб Збройних сил України), так і на значні експортні поставки. Причому ефективне поєднання цих двох напрямів збуту продукції вітчизняного ВПК було б оптимальним для його збалансованого й динамічного розвитку. Однак для реалізації такого сценарію необхідно, щоб обидва ці напрями збуту продукції забезпечували б підприємствам вітчизняного ВПК належний доход, який би давав їм змогу зберігати необхідний ступінь конкурентоспроможності на внутрішньому й світовому ринках. А конкурентоспроможність ця визначається хорошими технічними й ціновими характеристиками української продукції.
Поки ж обсяги закупівлі нових озброєнь та військової техніки для Збройних сил України, а також обсяги модернізації наявної у військових технічної бази малі, то основними покупцями продукції вітчизняного ВПК є іноземці. Саме структура та обсяги цих замовлень, по суті, визначають фактичну спеціалізацію та рівень ділової активності українського ВПК. І тут треба звернути увагу на ряд істотних моментів, а саме: механізми конкуренції на світовому ринку озброєнь і військової техніки, умови поставки-закупівель відповідної продукції та ймовірність зміни напрямів спеціалізації підприємств українського оборонного комплексу.
Так, ринкам озброєнь, військової техніки, а досить часто і ринкам техніки подвійного призначення, притаманна недосконала конструкція. Це обумовлено не лише специфікою виробництва й споживання представлених на означених ринках товарів, а пояснюється також і сильним впливом політичних чинників. Наслідком дії згаданих факторів є ряд особливостей
функціонування ринків озброєння, військової техніки і техніки подвійного призначення, що проявляється так: по-перше, рішення щодо купівлі-продажу озброєнь, військової техніки та техніки подвійного призначення часто приймається не лише на підставі аналізу бойових і техніко-економічних характеристик відповідних товарів, а й позицій політичної доцільності. Наприклад, як підкреслюють експерти, „логіка регіональної стратегії країн Перської затоки полягає в тому, щоб пов’язати власну безпеку з інтересами найбільших гравців на світовій політичній арені, насамперед Сполучених Штатів Америки.
3. Реалізація експортного потенціалу ВПК

Що ж стосується експортних поставок, то підприємствам українського ВПК доцільно зосередитись саме на тих перспективних сегментах озброєнь і військової техніки, в яких вітчизняні спецекспортери мають хороші переваги перед конкурентами. Йдеться про конкурентні переваги, які забезпечуються техніко-економічними характеристиками українських озброєнь та військової техніки й комплектуючими до них.
При цьому, як свідчить аналіз практики міжнародної торгівлі, особливий акцент доцільно зробити на географічну диверсифікацію експорту українських озброєнь, військової техніки та комплектуючих до них. За даними ДК „Укрспецекспорт”, географічна структура продажу вітчизняних озброєнь у 2006 р. мала такий вигляд: СНД – 44 %, Азія – 29 %, Африка – 19 %, Європа – 5 %, Америка – 3 %. Особливо важливим для українського ВПК було б зберегти свої позиції в СНД і Африці та посилити на ринках Азії, де зосереджені чи не найбагатші потенційні покупці озброєнь та військової техніки. Гнучка експортна політика і надалі зможе забезпечувати значні обсяги фінансування українського ВПК, причому в зростаючих масштабах. Водночас треба обов’язково позбутись ситуації, коли експорт озброєнь та військової техніки є по суті ексклюзивним джерелом фінансування розвитку українського

Тема5.Агропромисловий комплекс та проблеми його реформування

1. Структура АПК, його місце і роль в економіці України.

Агропромисловий комплекс (АПК) – це сукупність виробничо взаємопов’язаних підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій. Агропромисловий комплекс розвивається на основі агропромислової інтеграції і відіграє важливу роль у більшості країн світу. Адже саме він виконує важливу суспільну функцію – забезпечує населення продуктами харчування. Більшість з них відносяться до товарів широкого споживання, від забезпечення якими та якості яких залежать фізичне здоров’я населення, що дуже важливо для збереження і покращання його генофонду, забезпечення хоча б простого відтворення населення в країнах перехідної економіки. Дуже гостро ця проблема постала і в Україні, де в останні роки поглиблюються процеси депопуляції населення. У той же час, Україна здавна є землеробською країною, характеризується надзвичайно сприятливими економічними та природними умовами для розвитку сільського господарства і має великий споживчий ринок продуктів харчування. Формування потужного, з розвиненою структурою АПК продовжувалось в Україні століттями. Протягом усієї історії розвитку країни саме агропромислові підприємства займали провідне місце в її господарстві. І навіть у другій половині ХХ століття при великій структурній диверсифікації виробництва агропромисловий комплекс залишався одним з провідних міжгалузевих виробничих комплексів в Україні. До його складу входить майже 100 виробництв. АПК, поряд з промисловістю, відіграє провідну роль у господарстві, на його частку припадає майже 30% національного доходу України, зайнято близько 25% працюючих. Майже в третині областей України АПК займає чільне місце у господарстві згідно з часткою у валовому внутрішньому продукті (в 1998 р.). На розвиток АПК і ступінь його ефективності в Україні впливають численні природні та економічні фактори. Особливе значення у реформуванні АПК, підвищенні його конкурентоспроможності має зміна відносин власності, формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв’язків між складовими АПК. Серед факторів, які впливають на розвиток АПК України, пріоритетними є: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси та структура земельного фонду, технічний рівень і стан основних фондів підприємств АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення споживчого попиту населення, участь у міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища. Аграрна реформа, що нині здійснюється, передбачає впровадження ринкових відносин, реалізацію земельної та господарської реформи, ефективної цінової і фінансово-кредитної політики в АПК, розвиток сільської місцевості, поліпшення кадрового і наукового забезпечення комплексу.