Банкрутство та ліквідація підприємств

До основних причин відносяться:

1. Серйозне порушення фінансової стійкості підприємства, що перешкоджає нормальному здійсненню його господарської діяльності.

2. Істотна незбалансованість у рамках щодо тривалого періоду обсягів його грошових потоків.

3. Тривала неплатоспроможність підприємства, викликана низькою ліквідністю його активів.

Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національними. Міжнародні фактори формуються під впливом динаміки загальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу та ін. До факторів, що відображають вплив зовнішнього середовища, слід віднести:

– форсовану лібералізацію економічної діяльності в умовах відсутності конкуренції;

– недостатній розвиток ринкової інфраструктури;

– непередбачувані зміни нормативно-правової бази;

– непристосованість українських підприємств до існування в умовах ринкової економіки, зумовлену розглянутими вище причинами;

– значне зменшення сукупного попиту на продукцію вітчизняного ви­робництва у зв'язку з падінням купівельної спроможності населення та спожива­чів інших категорій;

– відсутність протекціоністської політики з боку держави.

Внутрішні фактори, що визначають кризовий стан підприємства, можуть бути зведені до двох основних груп:

1) відставання від вимог ринку (за асортиментом, що пропонується, за ціною, якістю та ін.);

2) незадовільне фінансове керівництво підприємством. Аналіз зовнішніх і внутрішніх факторів діяльності підприємств, що пере­бувають у кризовому стані, дав змогу виділити дві основні категорії:

- періодично неплатоспроможні підприємства, тобто підприємства, що тимчасово перебувають у кризовому стані й мають потенційні можливості вийти з нього;

-  підприємства-банкрути.

У кризовому стані підприємство опиняється не відразу, а рух до нього починається з погіршення певних показників, які характеризують його зовнішнє і внутрішнє середовище, тобто з'являються симптоми банкрутства. До них належать:

1. Спад попиту на продукцію і зменшення обсягів виробництва.

2. Втрата клієнтів і покупців.

3. Зниження прибутковості виробництва.

4. Збільшення величини неліквідних оборотних коштів.

5. Неритмічність виробництва.

6. Низький рівень використання виробничого потенціалу і зниження рівня продуктивності праці.

7. Скорочення робочих місць.

8. Збільшення витрат на виробництво.

9. Припинення поточних платежів та систематичне порушення термінів погашення зобов'язань.

10. Зменшення потоку грошових коштів від здійснення операцій.

11. Падіння ринкової ціни цінних паперів і скорочення виплачуваних дивідендів.

Усі ці симптоми поділяють на дві групи:

— ті, що характеризують тотальну заборгованість підприємства;

— ті, що характеризують повну неплатоспроможність.

До підприємств, неплатоспроможність яких може бути оцінена як періодична, доцільно вжити певні антикризові заходи, в результаті здійснення яких такі підприємства можуть бути виведені зі стану неплатоспроможності. Якщо ж господарюючий суб'єкт фактично є банкрутом, то його подаль­ше існування видається економічно недоцільним, оскільки воно безповорот­но поглинає матеріальні, трудові, енергетичні ресурси, які могли б знайти раціональніше використання [26, ст. 64].

З метою запобігання фінансовій кризі на підприємстві та виявлення причин, що її зумовлюють, необхідно розробляти систему попереднього регулювання загрози банкрутства та комплекс попереджувальних заходів [19, ст. 92].

Право на визначення боржника банкрутом має арбітражний суд, який приймає відповідну постанову і призначає ліквідатора. Арбітражний суд має право призначити ліквідатором особу, яка виконувала повноваження розпорядника майна і (або) керуючого санацією боржника. За клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів, арбітражний суд призначає членів ліквідаційної комісії.

Ліквідатор виконує свої повноваження до завершення ліквідаційної процедури і з дня свого призначення здійснює такі повноваження:

– забезпечує опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури в офіційних друкованих органах у п'ятиденний строк з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом, за рахунок банкрута;

– виконує повноваження (права) керівника (органів управління) банкрута;

– виконує функції з управління і розпорядження майном банкрута;

– організовує проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута, застосовуючи діючі інструкції і методики;

– організовує проведення аналізу фінансового становища банкрута;

– забезпечує належне оформлення та зберігання всіх фінансово-господарських документів банкрута протягом ліквідаційної процедури;

– пред'являє до третіх осіб вимоги щодо проведення дебіторської заборгованості банкруту [7].

Отже, чинним законодавством чітко визначені механізми здійснення процедури банкрутства на всіх її етапах та безпосередні виконавці на всіх стадіях її здійснення. Державне регулювання процедури банкрутства, перш за все, передбачає шляхи недопущення банкрутства, вказує на певні шляхи виходу підприємств з кризи методом санації як основної альтернативи банкрутству та ліквідації [5].

1.2. Методологічні основи визначення ймовірності банкрутства

Розробка системи оцінки фінансового стану підприємств в сучасних умовах ринкової економіки набуває надзвичайно важливого значення, адже  підприємства  є повністю  самостійними господарюючими суб'єктами та, водночас вони не існують ізольовано, а в процесі своєї діяльності взаємодіють з іншими суб'єктами економічних відносин -   власниками,  робітниками,  банком  та  кредиторами, постачальниками - і несуть повну відповідальність за результати  своєї  виробничо-господарської діяльності перед ними.  Пріоритетним на сьогодні напрямком аналізу фінансового стану підприємства є оцінка схильності підприємства до банкрутства, що зумовлено зростанням значення проблеми банкрутства вітчизняних підприємств в умовах кризової економіки. Тому важливим завданням є розробка моделей оцінки схильності підприємства до банкрутства, що забезпечать попередження і своєчасне виявлення кризи [12, ст. 216].

Проблема оцінки схильності підприємства до банкрутства стоїть у центрі уваги досліджень і висвітлена в працях багатьох зарубіжних і вітчизняних науковців, серед яких І.О. Бланк, І.Т. Балабанов, Л.А. Бернстайл, Л. Гапенскі, , Р. Холт, А.В. Чупіс, О.Н. Волкова, В.Т. Савчук, Г.В. Савицька та інші [11, ст. 54;27, ст. 131].

Використання моделей оцінки схильності підприємства до банкрутства дістало значне поширення в міжнародній практиці. Деякі моделі оцінюють схильність підприємства до банкрутства на основі показників рентабельності та ділової активності (модель Альтмана, модель Спрінгейта, модель Р. Лиса). Хоча орієнтація цих моделей на фактори рентабельності та ділової активності  не завжди є виправданою. Адже, з одного боку збитковість підприємства і є свідченням загрози банкрутства, але це не означає, що підприємство обов'язково має збанкрутувати. З іншого боку висока рентабельність не виключає можливість банкрутства, адже може супроводжуватись незадовільними показниками ліквідності та фінансової стійкості, що є свідченням загрози банкрутства [25, ст. 24].

Модель Альтмана

Ця модель являє собою алгоритм інтегральної оцінки загрози банкрутства підприємства, заснований на комплексному обліку найважливіших показників, що діагностують кризовий фінансовий стан. На основі обстеження підприємств-банкрутів, Альтман визначив коефіцієнти значимості окремих факторів в інтегральній оцінці можливості банкрутства. Дана модель має такий вигляд:

а) 2-факторна модель оцінки вірогідності банкрутства підприємства. Вважається однією з простіших моделей прогнозування можливості банкрутства. Вона заснована на двох ключових показниках - коефіцієнті поточної ліквідності Кп і показникові частки позикових коштів Кз:

Z= - 0,3877 - 1,0736*Кп + 0,0579*Кз

Якщо результат виявляється від'ємним, то вірогідність банкрутства невелика. Позитивне значення Z вказує на високу імовірність банкрутства.

б) 5-факторна модель:

 Z = 1,2*X1 + 1,4*X2 + 3,3*X3 + 0,6*X4 + 1,0*X5, де Z - інтегральний показник рівня загрози банкрутства; X1 - відношення оборотного капіталу до суми активів; X2 - відношення нерозподіленого прибутку до суми пасивів (рівень рентабельності капіталу); X3 - відношення операційного прибутку до суми пасивів (рівень прибутковості активів); X4 - відношення ринкової вартості акцій до заборгованості; X5 - відношення виручки до суми активів.

Результати численних розрахунків за моделлю Альтмана показали, що узагальнюючий показник може приймати значення в межах від -14 до 22. При цьому підприємства, для котрих Z≥2,99 потрапляють в число фінансово стійких, підприємства, для яких Z<1,81 є безумовно нестабільними, а інтервал від 1,81 до 2,99 складає зону невизначеності.

Інші моделі оцінки схильності підприємства до банкрутства орієнтовані на фактор фінансової стійкості, що пов'язано з фінансовою структурою підприємства, ліквідністю, залежністю підприємства від кредитів ( модель Таффлера, логіт-модель Дж.А. Ослона, модель В.Кромонова, показник діагностики платоспроможності Конана і Гольдера) [29, ст. 141]. В даних моделях увага концентрується на показниках ліквідності, короткострокової та довгострокової заборгованості, платоспроможності, що не завжди дають змогу зробити правильну оцінку, адже підприємство може одночасно мати значну частину залучених коштів і при цьому забезпечити високу рентабельність за рахунок ефективного використання фінансових ресурсів

Модель Таффлера

Вона описує поведінку двох груп компаній: збанкрутілих і платоспроможних. Дана модель має наступний вигляд:

Z = 0,53*X1 + 0,13*X2 + 0,18*X3 + 0,16*X4, де

Х1 - відношення операційного прибутку до короткострокових зобов'язань;

Х2 - відношення обігових активів до суми зобов'язань підприємства;

Х3 - відношення короткострокових зобов'язань до суми активів;

Х4 - відношення виручки від реалізації до суми активів.

Якщо величина інтегрального показника більша за 0,3, це говорить про те, що у підприємства непогані довгострокові перспективи, а якщо менша за 0,2, то банкрутство є більш ніж вірогідним. Проміжок від 0,2 до 0,3 становить так звану „зону невизначеності".

Модель Спрінгейта

Гордоном Л. В. Спрінгейтом (Gordon LV Springate) в 1978 роки, на підставі моделі Альтмана і покрокового аналізу дискримінанта була розроблена модель прогнозування вірогідності банкротства підприємства.  В процесі розробки моделі з 19 фінансових коефіцієнтів, кращими, що вважалися, Спрінгейтом було відібране чотири коефіцієнти, на підставі яких була побудована модель Спрінгейта. Оцінка вірогідності банкротства по моделі Спрінгейта виробляється по формулі: 

Z = 1,03X1 + 3,07X2 + 0,66X3 + 0,4X4

где Х1 = Оборотний капитал / Баланс;
Х2 = (Прибуток до оподаткування + Відсотки до сплати) / Баланс
Х3 = Прибуток до оподаткування / Короткострокові зобов'язання;
Х4 = Виручка (нетто) від реалізації / Баланс

При Z < 0,862 компания является потенциальным банкротом.

В процесі тестування моделі Спрінгейта на підставі даних 40 компаній була досягнута 92,5% точність передбачення неплатоспроможності на рік вперед.

Модель Р. Лиса

Модель Лиса, розроблена ним у 1972 році, для підприємств Великобританії має наступний вигляд:

Z = 0,063 +0,092 Х1 Х2 0,057 0,001 Х3 Х4

де, Х1 - оборотний капітал / сума активів;

Х2 - прибуток від реалізації / сума активів;

Х3 - нерозподілений прибуток / сума активів;

Х4 - власний капітал / позиковий капітал.

У разі якщо Z <0,037 - вірогідність банкрутства висока; Z> 0,037 - ймовірність банкрутства невелика.

Слід враховувати що, модель Лиса визначення ймовірності банкрутства при аналізі українських підприємств показує дещо завищені оцінки, так як значний вплив на підсумковий показник надає прибуток від продажів, без обліку фінансової діяльності та податкового режиму [17, ст. 63].

Оцінка фінансового стану підприємства за показниками У. Бівера. Відомий фінансовий аналітик Уільям Бівер запропонував свою систему показників для оцінки фінансового стану підприємства. З метою діагностики банкрутства він рекомендував дослідити тренд показників. В систему показників Бівера і їх значення для діагностики банкрутства входять:

• Коефіцієнт Бівера;

• Рентабельність активів;

• Фінансовий ліверидж;

• Коефіцієнт покриття активів чистим оборотним капіталом;

• Коефіцієнт покриття.

Нормативні значення показників У. Бівера розподілені на три групи для стійких компаній, за 5 років до банкрутства, за 1 рік до банкрутства. Дана методика також не відображає всі сторони діяльності компанії і не є універсальною методикою для прогнозу імовірності банкрутства.

Коефіцієнт Бівера розраховується, як відношення різниці між чистим прибутком і нарахованою амортизацією до суми довгострокових і поточних зобов’язань, за формулою:

Кб = (Чистий прибуток – Амортизація) / Зобов’язання (1.)

Розглянуті вище моделі розроблені для аналізу фінансового стану відповідно до умов західних ринків і досить точно прогнозують фінансовий стан західних компаній. Незважаючи на ряд переваг цих моделей, в наших економічних умовах вони не дозволяють отримати достатньо точний та об'єктивний результат, що зумовлено нестабільністю діяльності вітчизняних підприємств, розходженням в обліку окремих показників, впливом інфляції на їх формування, невідповідністю балансової і ринкової вартості окремих активів та іншими чинниками [15, ст. 71]. Однією з проблем є відмінність фінансової звітності та бухгалтерського обліку від міжнародної практики, що  не дає змоги найбільш точно спрогнозувати загрозу банкрутства підприємства. На сьогодні надзвичайно гострою є потреба в розробці вітчизняної моделі оцінки схильності підприємства до банкрутства, яка б враховувала особливості вітчизняного ринку і давала достатньо точну оцінку фінансового стану підприємства.