Передумови втручання держави в ругулювання монополій

Послуги житлово-комунального господарства в період з 1995-1997 роки мали позитивний фінансовий результат, але починаючи з 1998 ріку їх рентабельність стала скорочуватися, а 50 % всіх підприємств стали навіть збитковими . Послуги в сфері житлово-комунального господарства характеризується низьким рівнем. Незважаючи на періодичне підвищення тарифів, підприємства житлово-комунального господарства є низькорентабельними. За підсумками 2010 року фінансово-економічний стан підприємств житлово-комунального господарства залишається нестабільним .

Так, протягом січня-листопада  підприємства галузі отримали збитки у сумі 1611,8 млн. грн.,що на 29,3% більше порівняно з відповідним періодом 2009 року. Найбільші збитки отримали підприємства комунальної теплоенергетики(716,9 млн. грн.) та водопровідно-каналізаційного господарства (451,0 млн. грн.). Обсяги збитків за звітний період у підгалузі житлового господарства становили 196,0 млн. гривень.

У відповідному періоді  минулого року спостерігалося збільшення заборгованості на 606,6 млн. грн. (або на 7,7 %).За даними Держкомстату України, заборгованість населення по підприємствах усіх форм власності станом на 01.01.10 становила 9,0 млрд. гривень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ЕФЕКТИВНІСТЬ РЕГУЛЮВАННЯ МОНОПОЛІЙ

3.1    Світова практика обмеження монополістичних проявів

Необхідність вивчення антимонопольного законодавства та практики зарубіжних країн не викликає сумнівів, адже досвід України в  цій галузі вимірюється проміжком 9 – 13 років, в той час як багато іноземних держав працюють в цій  галузі вже десятки років. В українському законодавстві існує дуже багато прогалин і недоліків, які можна було б усунути, просто проаналізувавши джерела антимонопольного законодавства інших держав.

У світовій практиці розмежовуються дві системи конкурентної політики:

- американська, яка спрямовується,  головним чином, проти монополії  як структурної одиниці;

- європейська, яка  має регулятивний характер і  спрямовується, головним чином,  на протидію негативним проявам  ринкової влади монополій.

У Сполучених Штатах Америки  конкуренцію як ідеал американського підприємництва взято під активний та дієвий захист держави. Основа антимонопольної політики США - антитрестівське законодавство - зведення юридичних актів, що визначають допустимість тієї чи іншої ділової практики суб'єктів господарювання з точки зору її впливу на конкуренцію. Визначені законами види монополістичної практики вважаються незаконними незалежно від їхнього впливу на конкуренцію. Має місце ефективний контроль за засобами досягнення та збереження монопольного становища на ринку. Перший антитрестівський закон у США, Закон Шермана, був прийнятий у 1890 р. не тому, що економістам вдалося довести Конгресу, що монополії спричиняють витрати для суспільства в цілому, а в якості міри у відповідь на зміни, які відбулись в економіці США. Два основні розділи Закону Шермана носять такий же невизначений характер, як і багато частин Конституції США.

Європейську конкурентну  політику побудовано на принципах регулювання  і обмеження монополістичної  діяльності, на відміну від законодавства американського типу, де монополії є формально заборонені.

Національний та наднаціональний  рівні конкурентного законодавства  в Європі створювалися за умов інтеграційних  процесів в економіці та посилення  міжнародної конкуренції. У всіх європейський країнах діють спеціальні державні органи, до завдань яких входить забезпечення контролю за дотриманням законодавства у галузі конкуренції та монополізму. Наприклад, в Англії – це Відомство генерального директора з питань сумлінної торгівлі, у Франції – Міністерство у справах споживачів та Рада з конкуренції, в Австрії – Федеральна економічна палата.

Крім державних органів, які здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства про  конкуренцію та монополізм, у західних європейських країнах діють асоціації та кооперативи споживачів. Вони провадять освітню роботу серед населення, забезпечують його незалежною інформацією про якість товарів, умови торгівлі тощо.

Вперше юридичні засоби у боротьбі з негативними проявами конкуренції почали використовувати у Франції. Французьке законодавство надає державним органам широкі повноваження щодо оперативного впливу на антиконкурентну діяльність на ринках будь-яких товарів. Шляхом рецепції французького законодавства пішло законодавство більшості західноєвропейських країн (Італія, Бельгія, Голландія та ін.).

Також важливий вклад  у регулювання монополістичних  проявів внесла політика Японського уряду. Засадовим стосовно японського антимонопольного права є Закон  Японії “Про заборону приватної монополії  та забезпечення чесних угод ”, підготовлений за участю американських експертів відповідно до правових ідей, виражених у Законі Шермана, Законі Клейтона, та Законі про Федеральну торговельну комісію США.

Цей закон визначає діяльність держави щодо запобігання монополізму  та розвитку конкуренції. Мета його заборонити приватну монополію, нечесне укладання угод та несправедливі засоби угод, запобігти надмірній конкуренції економічної могутності, виключити нечесне обмеження виробництва, техніки, реалізації, цін та інших засобів, стримування підприємницької діяльності й тим самим спонукати до справедливої та вільної конкуренції, стимулювати прояви підприємницької ініціативи, розвивати підприємницьку діяльність. При цьому під приватною монополією розуміється ситуація, коли підприємець самостійно або за домовленістю з іншими підприємцями обмежує реальну конкуренцію у сфері встановлених торговельних відносин усупереч громадським інтересам за допомогою контролю або усунення яким-небудь засобом інших підприємців. Держава на підставі розглядуваного закону контролює міру монополізму та здійснювані угоди на предмет їх чесності у таких питаннях господарського життя Японії, як міжнародні угоди та договори; створення підприємницьких об’єднань; володіння акціями; сумісництво службових осіб, об’єднання та злиття компаній; успадкування підприємницьких справ; угоди про підвищення цін; відшкодування збитків, заподіяних приватною монополією або нечесною угодою. [14]

Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних утворень, бо у суспільстві давно склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути “приборкана”. Тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.

Можна назвати такі дві  основні форми боротьби з монополіями: 1) попередження створення монополій; 2) перешкоджання використання монопольної влади. Законодавство країн Заходу діє в основному за допомогою першої форми. Це відбувається тому, що на думку провідних спеціалістів у цій області значно легшим є не допустити виникнення монополії, аніж потім боротися з уже існуючою. Такими попереджувальними заходами є заборона об’єднань, а також змов, які ведуть до обмеження виробництва й торгівлі; тобто, йдеться про заборону створення монополій будь-якого відомого виду. Також існує заборона на придбання акцій та інших активів конкуруючих підприємств, якщо це веде до монополізації галузі та послаблює конкурентну боротьбу.

У світовій економічній  практиці розрізняють три основних типи злиття підприємств: горизонтальне, вертикальне та диверсифікацію. Перший тип має місце, коли об’єднуються фірми-представники однієї галузі, які випускають тотожну продукцію або надають альтернативні послуги. Саме цей тип злиття найбільше переслідується законодавчими актами. Інші два — вертикальний (об’єднання двох фірм, пов’язаних виробничою чи технологічною залежністю) та диверсифікація (об’єднання фірм-виробників різнопланових продуктів чи послуг) контролюються менше і відношення до них більш ліберальне, бо вони не створюють можливості монополізації окремих ринків.

Отже як бачимо, антимонопольне законодавство посідає значне місце  в економіці та господарському праві  як один із способів державного регулювання  економіки, а саме обмеження утворення монополій, використання ними монопольної влади, а також недопущення незаконних дій у конкурентній боротьбі. Спеціальна антимонопольна політика та антимонопольне законодавство дали змогу поставити під контроль процеси монополізації, зберегти і посилити конкуренцію. Українським законодавцям треба працювати в заданому напрямку, враховуючи іноземний досвід, а також розробити свої нові методи боротьби зі зловживаннями монопольним становищем, а також недопущенням та попередженням створення монополій.

3.2 Шляхи регулювання   монополізму в Україні

В умовах ринкової трансформації  економіки України питання захисту  конкуренції, недопущення зловживання  ринковою владою монополістичних структур є особливо актуальним. Створення  конкурентного середовища, захист законних інтересів підприємців і споживачів, регулювання діяльності монополій сприяють формуванню цивілізованих ринкових відносин, підвищенню ефективності функціонування національної економіки і е однією зі складових антимонопольної діяльності держави.

Сьогодні в Україні  створено цілісну систему правових та організаційних механізмів антимонопольної  діяльності, яка відповідає сучасним нормам ЄС і загальносвітовим тенденціям.

Антимонопольна політика – комплекс заходів, розроблених  і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на припинення, попередження й обмеження діяльності, а також створення відповідного законодавства.

Мета антимонопольного регулювання з боку держави –  захист інтересів споживачів і суспільства  в цілому від негативних наслідків  монопольної діяльності конкретних суб’єктів господарювання .

Об’єктами антимонопольної  політики є: монополізований ринок  в цілому та його окремі елементи; суб’єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні  структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади.

Суб’єктами антимонопольної  політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації  економіки та розвитку конкуренції. До них належать: Верховна Рада, Президент  України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств (об`єднань) та покупці .[

Сучасне антимонопольне законодавство містить нормативні акти, що визначають організаційні та правові засади розвитку конкуренції, заходи попередження, обмеження і припинення монополістичної діяльності та нечесної конкуренції.

Антимонопольне законодавство  поширюється на всі види товарного  виробництва і товарооборот, платні послуги, проектування продукції та технології, а також наукові розробки, що призначені для використання їхніх результатів у виробництві та товарообороті, у платних послугах.

Антимонопольне законодавство  в Україні представлено Законами України: "Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності" (1992 р.), "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996 р.), "Про природні монополії" (2000 р.), "Про захист економічної конкуренції" (2001 р.), "Про Антимонопольний комітет України" (1993 р.) та ін.[6]

Основним змістом сучасного  етапу антимонопольної політики в Україні є захист уже створеного конкурентного середовища, підвищення ефективності функціонування існуючих конкурентних відносин. Це призвело до трансформації антимонопольної політики держави у конкурентну політику, а антимонопольне законодавство - у конкурентне законодавство.

Конкурентна політика - це система заходів держави щодо створення та розвитку конкурентного  середовища, регулювання конкурентних відносин і конкурентного процесу з метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів підприємців і споживачів, сприяння розвитку цивілізованих ринкових відносин, створення конкурентоспроможного вітчизняного виробництва.

Державний контроль за дотриманням  конкурентного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюється Анти монопольним комітетом України  відповідно до його повноважень, визначених законом.

До методів здійснення антимонопольної політики відносять:

- правові: прийняття  відповідних законодавчих та  нормативно-правових актів;

- організаційно-контролюючі,  розробка та організація виконання  заходів, спрямованих на запобігання порушення конкурентного законодавства; проведення моніторингу, перевірок, призначення експертизи;

- адміністративно-імперативні:  примусовий поділ суб'єктів господарювання, застосування санкцій, накладання  штрафів;

- профілактично-роз'яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання рекомендацій, попередніх висновків стосовно порушень, роз'яснення щодо кваліфікації порушень.

За зловживання монопольним (домінуючим) становищем Законом України "Про захист економічної конкуренції" встановлені такі види відповідальності:

- штрафи;

- примусовий поділ  монопольних утворень;

- адміністративна відповідальність;

- відшкодування завданої  шкоди.

Для розвитку конкуренції  та захисту прав споживачів від монополістичної  діяльності господарських суб’єктів  відповідним законодавством впроваджується обмеження свободи їхньої комерційної діяльності. Зокрема, забороняється: обмежувати або припиняти виробництво товарів, а також виробництво і поставку сировини, матеріалів, комплектуючих виробів без попереднього узгодження з основними споживачами; скорочувати поставку або затримувати реалізацію товарів з метою створення, підтримання або збільшення дефіциту і підвищення цін; нав’язувати контрагенту невигідні умови договору, включати умови, що не є предметом договору; примушувати споживача включати у договір непотрібні йому товари і послуги, вносити інші попередні дискримінаційні умови; припиняти чи затримувати поставки товарів або виконання послуг у відповідь на претензії контрагента щодо якості товарів, послуг, виконання інших зобов’язань, передбачених договором; підвищувати в односторонньому порядку ціни на товари і послуги, якщо це не обумовлено відповідним поліпшенням їхньої якості згідно з інтересами виробника та споживача; висувати під загрозою припинення поставок, розірвання договору або відмови від його пролонгації (продовження строку дії) нові умови на свою користь, що завдають шкоди інтересам контрагента; відмовлятися без певних об’єктивних підстав від укладання або пролонгації договору за профілем своєї діяльності.