Потреби, їх суть та класифікація. Закон зростання потреб

   Суперечності, властиві  економічним інтересам, мають як суб’єктивну, так і об’єктивну основи. Перша зумовлена суб’єктивним підходом людей до інтересів, а друга заснована на відмінностях становища фізичних і юридичних осіб в економічних умовах діяльності з реалізації економічних інтересів. Так, є суттєва різниця між власником капіталу — наймачем робочої сили і найманими робітниками.

   Реальною потребою  економічного життя є досягнення  єдності інтересів суб’єктів  економічних відносин через реалізацію  кожного з них на основі  взаємодії і консенсусу. Інтерес власника капіталу не може бути реалізованим, якщо не будуть на певному рівні реалізовані інтереси найманих працівників підприємства.

   З іншого боку, найманий персонал, борючись за  реалізацію своїх інтересів, має  враховувати й інтереси підприємця, на підприємстві якого він працює, а також споживачів продукції цього підприємства, суспільства в цілому.

   У суспільстві  кожен індивідуальний інтерес  органічно пов’язаний з колективним  і суспільним інтересом. Цим  створюється об’єктивна основа  для співробітництва людей в узгодженні економічних інтересів та їх своєчасного розв’язання.

   Це є важливою  умовою для розвитку суспільного  виробництва і більш повного  задоволення зростаючих потреб.

   Розвиток виробництва,  підвищення його ролі в зростанні  добробуту досягається зусиллями людей, їх працею та соціальною активністю. Але що спонукає вчинки людей, їхні дії? Відповідь на це питання не є простою. Проте багато економістів, філософів і соціологів уважають, що важливим джерелом економічного, як і всякого іншого, прогресу є суперечності.

   Суть економічної  суперечності. Значення суперечностей  у розвитку природи і суспільства  досить ґрунтовно досліджував  видатний німецький філософ першої  половина ХІХ ст. Г. Гегель. Він  розвинув думку про суперечність  як принцип “усякого саморуху”, як внутрішнє джерело дійсного розвитку. “Суперечність, — писав Гегель, — ось що насправді рухає світом…” (Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. — М., 1974. — Т. 1. — С. 280).

   Будь-які економічні  відносини, а отже, і категорія, що їх виражає, заключають у собі протилежності. У зв’язку з цим вона є суперечністю і єдністю суперечностей. Так, товар являє собою єдність протилежностей — корисності і вартості. Будь-який економічний зв’язок між явищами обов’язково виступає як форма вираження і руху суперечності. Існування в економічному явищі взаємопротилежних сторін, їх боротьба і їх злиття в нове економічне явище (закон, категорію, економічний лад тощо) становить сутність економічного руху і прогресу. Отже, суперечність — це боротьба взаємопротилежних сторін економічного явища.

   Суперечності, які  діють усередині економічної  системи, називаються економічними. Вони пронизують усю систему  суспільного виробництва, діють  на всіх його рівнях, у всіх  його сферах і фазах. За характером  економічні суперечності в одних випадках виступають як об’єктивні (наприклад, суперечність між виробничими відносинами і продуктивними силами), в інших — як суб’єктивно-об’єктивні (між потребами людей — суб’єктивним фактором і виробництвом — об’єктивним фактором). Суперечність суб’єктивно-об’єктивного характеру виступає, наприклад, як боротьба, яку людина веде з природою (об’єктом) у процесі відтворення свого життя. Розгортання цієї суперечності є змістом і джерелом розвитку продуктивних сил суспільства.

   З точки зору характеру економічні інтереси можуть складатися з двох типів: неантагоністичних та антагоністичних.

   Ознаками антагоністичних  суперечностей є: 

а) наявність непримиренних  інтересів між власниками засобів  виробництва та трудящими;

б) неможливість їх докорінного вирішення без ліквідації певної економічної системи;

в) тенденція до вибору гострих форм боротьби.

 Слід зазначити, що часто антагоністична суперечність виникає лише тому, що вона несвоєчасно вирішується.

   Існує два методи  розв’язання економічних антагоністичних суперечностей: 1) шляхом застосування насильства, яким є соціально-економічна революція (буржуазна, соціалістична тощо) і 2) через здійснення глибоких економічних реформ.

   Історія свідчить, що революційний метод вирішення суперечностей призводить, як правило, до глибоких руйнівних процесів у масштабі всього суспільного виробництва, різкого погіршання життєвого рівня народу. У деяких випадках революція переростає в громадянську війну всередині країни. Тому антагоністичні суперечності найкраще розв’язувати своєчасним здійсненням тих чи інших економічних реформ. Розв’язання антагоністичних суперечностей в економіці має здійснювати така політична організація суспільства, як держава, тобто її законодавчий і виконавчі органи, а також політичні та громадські об’єднання громадян.

   Неантагоністичні  суперечності теж характеризуються  наявністю протилежних інтересів  суб’єктів суспільного виробництва,  проте, ці суперечності діють  в умовах, за яких корінні інтереси  членів і соціальних верств населення даного суспільства своєчасно розв’язуються. Неантагоністичні економічні суперечності передбачають їх своєчасне вирішення такими соціально-економічними заходами, як реформи, перебудови, прискорення темпів розвитку, зміна пріоритетів та акцентів у економічній політиці держави, подолання корупції в системі державного управління.

У розв’язанні суперечностей  важливе значення має повне подолання  економічної злочинності в країні.

   Якщо з тих  чи інших причин неантагоністичні  суперечності протягом років не розв’язуються, то вони, як правило, переростають в антагоністичні, проявом яких є загальнонаціональні страйки, маніфестації, блокади, організація збройних сутичок із силовими органами державної влади, дострокове переобрання глави держави та складу парламенту.

   Для української  економіки характерні досить  глибокі економічні суперечності, які за своїм змістом наближаються  до рівня антагоністичних.         Проявом цих суперечностей є:

1) глибокий спад суспільного  виробництва; 

2) розширення меж “тіньової” економіки;

3) суттєве зниження  життєвого рівня населення; 

4) надмірне розшарування  суспільства на дуже багатих  і бідних;

5) несвоєчасна виплата  заробітної плати, пенсій і  стипендій; 

6) регіональні, галузеві  і національні страйки та маніфестації трудящих. Оскільки законодавчий і виконавчий органи влади України до цих пір не зуміли розв’язати ці суперечності, то відбувається їх подальше загострення.

   Які б не  були за своїм змістом економічні  суперечності, їх зняття пов’язане  з їх розв’язанням. А успішне розв’язання суперечностей означає зняття перешкод для економічного прогресу, створення для нього нормальних соціально-економічних умов і факторів.

   В економіці  діє безліч економічних суперечностей.  Значна частина їх розглядається  в даному курсі політичної економії. У цій темі ми розглядаємо більш детально ті з них, які в політичній економії мають особливе значення.

   Найбільш загальною  і природною основою та рушійною  силою розвитку виробництва є  його суперечлива взаємодія зі  споживанням. Потреби породжують ідеальний образ продукту і в цьому сенсі стимулюють його створення. А це рухає виробництво. Створення такого продукту, задоволення ним даної потреби є способом розв’язання суперечностей між споживанням і потребами, з одного боку, і виробництвом — з іншого.

   Економічні суперечності  джерело соціально-економічного  прогресу. Потреби, як ми з’ясували,  є безмежними. У той самий час  виробничі ресурси, які необхідні  для виробництва продукції та  послуг з метою повного задоволення  потреб, завжди відносно обмежені. Отже, існує об’єктивно-суб’єктивна суперечність між безмежністю людських потреб і дійсними можливостями виробництва, які є відносно обмеженими. Схематично цю сукупність демонструє рис. 2.4.

Рис. 2.4. Об’єктивно-суб’єктивна  суперечність між безмежністю людських потреб і дійсними можливостями виробництва

   Основна проблема  політичної економії як науки  полягає в знаходженні способів  чи шляхів розв’язання суперечності  між бажанням людей задовольнити  свої безмежні потреби і обмеженими  можливостями виробництва в їх реальному задоволенні.

   Саме з цією  метою політична економія досліджує  докорінні проблеми “що, як, скільки  і для кого виробляти”, намагається  розв’язати їх теоретично (це  її головна функція) та надати  практичну допомогу відповідним  державним і недержавним установам.

   Прогресивному  розвитку економіки сприяє суперечність  між новим, що народжується  в її системі, і старим, яке  вже відживає. Саме нове і старе  в економіці відображають перехід  від одного якісного стану  до іншого в процесі розвитку. Під новим розуміють не просто те, що виникає вперше, а головним чином, те, що має майбутнє, що за певних історичних обставин рухає і спрямовує економічний розвиток. Створені в 1930-х рр. колгоспи виступали як нове явище в системі аграрних відносин. Проте з’ясувалося, що колгоспи не є прогресивною формою організації відносин власності і виробництва. Вони виявилися неефективними, тобто непрогресивними формами господарювання. Це було однією з причин хронічного відставання сільського господарювання в колишньому СРСР, яке унеможливило розв’язання продовольчої проблеми.

   Старе — це  те, що гальмує дальший розвиток, обмежує поступ. У наш час до  “старого” слід віднести монополію  держави на всі засоби виробництва,  на сільськогосподарські угіддя, директивне планування, планово-розподільну систему, так званий принцип демократичного централізму, галузеве управління, матеріально-технічне забезпечення. У наших умовах дійсно новим є те, що відповідає принципам сучасної соціальної змішаної економіки: регульоване ринкове господарство, сучасні форми приватної, колективної та державної власності, добросовісна конкуренція, підприємництво, акціонерні товариства, біржі та ін.

   Становлення нового  відбувається шляхом заперечення  старого, через боротьбу з ним.  Ця боротьба потребує часу, необхідного для розв’язання існуючої суперечності. Якщо розв’язання певної економічної суперечності затягується, вона може перетворитися в антагоністичну. Поява нового завжди є певним якісним стрибком, елементом розв’язання старих суперечностей і початком нових.

   Нове економічне  явище характеризується особливими  рисами: воно є закономірним наслідком  попереднього розвитку; нове вбирає  все багатство, все позитивне  зі старого; перетворює спадщину  старого відповідно до умов, що  змінилися; набуває таких властивостей, елементів зв’язку, які здійснюють рух уперед.[24]

   Нове, що виникло,  — це невтрачена можливість  дальшого прогресивного розвитку. Усі ці особливості породжують  нове в економіці, прогресивний  його розвиток. Слід завжди пам’ятати,  що становлення нового в економічній системі перебуває в органічному зв’язку зі свідомістю людей. Саме завдяки наявності свідомості створюється можливість сприяти появі нового, його становленню або, навпаки, гальмувати цей процес.

   Економіка України  (як і все суспільство) перебуває в перехідному стані. З одного боку, вона несе в собі значні масиви старого, того, що було характерним для одержавленого соціалізму, а з іншого — в ній відбувається активний процес становлення принципово нових для постсоціалістчної країни соціально-економічних і організаційно-економічних відносин. Важливим показником утвердження нового є роздержавлення основної частини державної власності на економічні ресурси і землю, поступова їх приватизація.

   Утвердження нового  означає поступальний рух суспільного виробництва, тобто його прогрес, суть якого полягає у висхідному русі від нижчого до вищого, від менш досконалого до найдосконалішого.

   В основі соціально-економічного  прогресу суспільства лежить: 1) підвищення  рівня організації, яке виражається в здатності суспільної формації до самоорганізації, саморегулювання, самоуправління; 2) неухильне зростання масштабів виробництва, підвищення якості продукції, позитивні структурні зміни у продуктивних силах; 3) поступальний розвиток технологічного способу виробництва, а у зв’язку з цим науки, техніки і культурно-технічного рівня трудящих; 4) все більш повне задоволення матеріальних і культурних потреб кожної окремої людини.

   Споживання —  кінцева мета виробництва. Економічні  потреби та інтереси реалізуються у споживанні, яке є завершальним моментом і кінцевою метою виробництва. Люди виробляють продукти для того, щоб задовольняти свої потреби, тобто споживати. Без виробництва не може бути споживання, оскільки саме виробництво створює блага для споживання. Звідси випливає: призначення виробництва — служити споживанню, задовольняючи при цьому економічні потреби та інтереси людей. Виробництво, створюючи продукти для споживання, породжує потреби в продуктах і послугах, що виробляються, і в остаточному підсумку визначає рівень фактичного споживання та задоволення потреб суспільства. У свою чергу споживання впливає на виробництво тим, що, по-перше, постійно відновлює потребу в продуктах до того ж у все зростаючій їх кількості, а по-друге, створює нові потреби. Тим самим споживання спонукає виробництво до створення нових продуктів, що є методом розв’язання суперечності між виробництвом і споживанням.