Автор работы: Пользователь скрыл имя, 07 Октября 2011 в 00:28, реферат
На даний час поняття “державний сектор” не має чіткого визначення, що зумовлено недостатньою розробленістю в нормативних актах та науковій літератури способу формування структури державної власності, відсутністю чіткого розуміння того, як вона функціонує в межах державного сектору, яких завдань потрібно досягти, який порядок та особливості сумісного функціону-вання державного в складі суспільного та інших секторів економіки. А. Кірєєв включає до державного сектору всі урядові одиниці, утворені в результаті політичного процесу, що здійснюють монопольну владу в країні в інтересах економічного, соціального та політичного розвитку, спрямовану здебільшого на надання суспільно- необхідних послуг [1, c. 101].
ЗМІСТ ТА РОЛЬ ДЕРЖАВНОГО
На даний час поняття “державний сектор” не має чіткого визначення, що зумовлено недостатньою розробленістю в нормативних актах та науковій літератури способу формування структури державної власності, відсутністю чіткого розуміння того, як вона функціонує в межах державного сектору, яких завдань потрібно досягти, який порядок та особливості сумісного функціону-вання державного в складі суспільного та інших секторів економіки. А. Кірєєв включає до державного сектору всі урядові одиниці, утворені в результаті політичного процесу, що здійснюють монопольну владу в країні в інтересах економічного, соціального та політичного розвитку, спрямовану здебільшого на надання суспільно- необхідних послуг [1, c. 101].
У працях Є. Ставровського державний сектор розглядається як інструмент держави та органів місцевого самоврядування, за допомогою якого вони правомочні здійснювати пряме та опосередковане втручання в економіку країни (регіону) для виконання своєї регуляторної функції [2, c. 13]. Згідно з термінологією О. Кухар, державний сектор охоплює підприємства, установи та організації, діяльність яких безпосередньо забезпечують державні органи управління, що перебувають у повній або частковій власності держави й функціонують з метою отримання прибутку (соціального ефекту) та вирішення загальнонаціональних чи регіональних соціально-економічних проблем [3, c. 5-6]. Н. Абдуллаєв дає таке визначення: “Державний сектор - це системно структурована множина взаємопов’язаних елементів, що виконують певні функції в інтересах досягнення встановлених державою цілей, реалізація яких здійснюється шляхом державного регулювання сучасної ринкової економіки та управління нею”[4, c. 54]. Отже автор не лише визначає сутність державного сектору, а й визначає його роль і механізм функціонування.
За твердження П. Єщенка [90], з яким важно не погодитися, поняття “державний сектор” не є тотожним поняттю “державна власність”, хоча перший, зазвичай, на ній і базується. Безумовно, що ці поняття лежать у різних економічних площинах і аж ніяк не є тотожними. Зокрема, управління державним сектором припускає не тільки відносини власності, що виникають з приводу володіння, використання й розпорядження майном державних унітарних підприємств, а й відносини щодо участі держави в управлінні акціонерним капіталом, які регулюються нормами зобов’язального права, я не права власності. Слушно з цього приводу зазначає Н. Гончаров, до держсектору належать як підприємства, установи та організації, що базуються виключно на державній власності, так і підприємства зі змішаною формою власності, акціонерні компанії зі стовідсотковими та меншим за обсягом державними пакетами акцій [5, c. 12].
Відповідно до зазначеного, зміна абсолютних і відносних масштабів державного сектору економіки не повинна й не може забезпечуватися тільки за рахунок зміни форми власності державного підприємства. У багатьох країнах це призвело до того, що сам державний сектор сформовано за так званим залишковим принципом, тобто він являє собою щось, що ще не встигли приватизувати. Якщо б держава використовувала тільки важелі щодо перетворення форми власності господарських об’єктів, то цим самим вона б фактично була змушена працювати в рамках сформованої структури економіки, і могла б лише пасивно змінювати масштаби державного сектору, “перекидаючи” об’єкти з одного сектору в інший.
Тим часом держава здатна створювати нові підприємства, розвивати нові галузі. Для цього потрібно принципове рішення про їхню необхідність і виділення відповідних бюджетних засобів. Тобто держава, освоюючи нові виробничі позиції, здійснює більш активну політику регулювання масштабів державного сектору й структури національної економіки загалом. З позиції інституційної теорії, за визначенням Є. Аткінсона і Дж. Штігліца, поняття державного сектору економіки застосовують відповідно до визначення його дефініцій в кожній окремо взятій країні. До державного сектору економіки науковці, крім майнової складової включають окремі категорії видатків, такі як видатки на оборону, освіту тощо. При цьому державні підприємства, наприклад, можуть бути цілком автономними організаціями й трактуватися як елемент приватного сектору. На думку Є. Аткінсона, це залежить від того, що береться за основу - фактор ринкового і неринкового виробництва чи конкретно межі державного контролю [6]. Натомість, американські економісти К.Р. Макконнел та С. Л. Брю визначають роль державного сектору як суб’єкта аллокації ресурсів та розпорядника державних коштів через оподаткування та урядові видатки (урядові закупівлі та трансфертні платежі) [7, c. 20-25]. Через суспільні фінанси розглядають державний сектор і Дж. М. Б’юкенен та Р. А. Масгрейв.
З всього вище сказаного, можна зробити невеличкий підсумок, що багато економістів підходять до розуміння державного сектору як до сукупності ресурсів держави, що охоплює не лише запас ресурсів, якими виступають підприємства і організації, котрі перебувають у її власності, а й потік ресурсів, яким є доход і видатки бюджету. Державний сектор розглядають, як такий, що призначений для виробництва суспільних благ( наприклад, захист національних інтересів, будівництво доріг, парків, бібліотек, надання послуг з охорони здо-ров’я, освіти). Державний сектор , частина економічної системи, що передана у повну чи часткову власність державі, для забезпечення загальних потреб суспільства, критеріями автентичності якого будуть не лише форма власності, а й права управління, отримання прибутку у вигляді дивідендів та розпорядження централізованими фондами грошових коштів його інституційними одиницями.
Поширеною є думка, що наявність державного сектору економіки, насамперед, об’єктивно обумовлена необхідністю усунення або обмеження неспроможності (недосконалості) ринку. Існує ряд обставин та факторів, які визначають роль державного сектору не лише як інструмент держави, а як такого, що виконує власні, ті, що належать суто до його прерогативи функції - забезпечення єдиних правил на ринку, поповнення економіки достатньою грошовою масою, дотримання балансу суспільних інтересів, забезпечення соціальної стабільності, захист національних інтересів при проведенні внутрішньої та зовнішньої політики тощо. Державний сектор економіки виконує такі економічні й соціальні блага, які приватний сектор або не надає взагалі, або неефективний при їх виробництві. Це, наприклад, забезпечення колективної безпеки членів суспільства (зовнішня і внутрішня безпека), вирішення проблем екологічної безпеки; охорона здоров’я; зайнятість і соціальне забезпечення. Державний сектор служить постачальником дешевих послуг (зокрема транспортних, поштових тощо), електроенергії і сировини.
Держава
задля виконання власних
Основне завдання держави стосовно державного сектору економіки полягає в тому, щоби знаходити і підтримувати його оптимальні розміри та структуру. Це дозволить поєднувати досягнення високої економічної ефективності зі соціальною відповідальністю перед всіма прошарками і групами суспільства - платниками податків. Розмір державного сектору залежить від економічних можливостей держави та історичних і національних особливостей розвитку. Російський економіст К. Яновський з цього приводу стверджує, що визначити оптимальну структуру і масштаби державного сектору можливо лише виходячи з функцій, які бере на себе кожна конкретна держава і власне за які суспільство платить податки [9, c. 26]. Одним із критеріїв, який також може застосовуватися для визначення частки державного сектору в економіці, є поділ державної власності за критерієм керованості. Вчені пропонують різні критерії співвідношення державного і недержавного секторів. Так, М. Іванов вважає, що розмір державного сектору в економіці країни має становити 20-30%, П. Самуельсон вважає, що 20-35%. В формування державного сектору економіки необхідно закласти основні іманентні функції держави: забезпечення соціальних гарантій, економічної безпеки, оборони, виробництва у сфері природних монополій; створення державних резервів; розв’язання стратегічних завдань щодо досягнення макроекономічного ефекту.
Н. Гончаров пропонує власну класифікацію, за якою основними структурними складовими державного сектору є [10, c. 16]: державні фінанси; державні підприємства: за економіко-правовими формами (казенні, державні, акціонерні); за рівнем управління (загальнодержавні, муніципальні); державні банки та кредитні установи (НБУ, державні комерційні банки, інші кредитні установи); державні установи: за галузями (оборона, освіта, наука, охорона здоров’я, культура, судові та правоохоронні органи, сфера державного управління); державні резерви. Ця класифікація на мою думку достатньо повно структурує елементи державного сектору, однак можливостей більш повного і точного аналізу масштабів державного сектору та його діяльності вважаю за доцільне виокремити “державні ресурси”. Вони поділяються на дві складові: земля та інші природні ресурси, які справляють вплив на національну та економічну безпеку, можуть бути джерелом поповнення бюджету та державні інформаційні ресурси та системи (рис. 1.1) [15, c.356].
Рис. 1.1. Структура державного сектору економіки
Державний сектор розміщує ресурси через політичні рішення, і, на відміну від приватного сектору, він обов’язково використовує для цього владу, оскільки особливістю економіки державного сектору є те, що держава виступає одним із суб’єктів економічної діяльності, який володіє правом примусу на основі законодавства. Одним із головних напрямків досліджень в економіці державного сектору є вивчення дії неринкових механізмів з метою порівняння досягнутих ними результатів з тими, які могли бути отримання на основі добровільних взаємовигідних угод економічних агентів. Домінуючою на даний час тенденцією є більш глибокий розгляд відносин між державним сектором і політичними інститутами. При цьому перевага надається не нормативному підходу, а прагненню зрозуміти дійсні правила та угоди, які використовуються при складанні державного бюджету й визначають розміщення та розподіл обмежених ресурсів.
Акцент робиться на вивченні того, як насправді приймаються політичні рішення, а не на роздумах про те, бажаним є насправді ці результати, чи ні. В середині 1950-х рр. в економічній науці виокремилися категорії нормативного та позитивного підходів дослідження ролі державного сектору та урядових дій в економіці, поштовхом чому стала публікація в 1959р. книги Р. Масгрейва “Теорія державних фінансів”. Нормативний підхід означає цілі, принципи і норми такого функціонування державного сектору, яке б сприяло зростанню національного добробуту (ціннісні судження й політичні рекомендація). Мова йде про те, що саме повинна робити держава для мінімізації недоліків ринку в напрямку забезпечення максимізації національного добробуту на основі економічного зростання.
Позитивний підхід щодо державного сектору описує та аналізує фактичні дії уряду ( пов’язує окремі події з екзогенними змінними й політичними рішеннями). Лише в ідеалі стратегічна мета уряду та фактично досягнуті результати збігаються (держава робить саме те, що від неї очікують, завдяки чому суспільний добробут максимізується), проте в реальності між цими ролями завжди спостерігається значне затримання, причинами якого виступають: різниця між інтересами тих, хто управляє, і тих, ким управляють; помилки з боку політиків; недостатнє володіння інструментами економічної політики; наслідки попередніх непродуманих дій, тощо. У країнах, де відчувається особлива потреба в широкій участі держави в економіці, державний сектор виявляється найменш підготовленим до ефективного виконання своїх завдань. У результаті, коли політики цих країн намагаються регулювати економіку, вони лише завдають збитків господарській діяльності. Фактори, що визначають не збігання нормативної та позитивної теорій державного сектору :прорахунки в рішеннях, наслідки попередньо проведеної політики, менталітет населення, рівень економічного розвитку країни, ступінь відкритості економіки, рівень технологічного розвитку, якість апарату державного управління. Найтиповішим прикладом неузгодження кінцевих результатів політки з очікуваними є податкова реформа, за якої розробка відповідних законів, що повинні привносити конкретного змісту, нерідко сприяє появі неочікуваних результатів.
Державний сектор пов'язаний з іншими елементами економічної системи через: