Роль державного сектору в економіці

     Особливістю розвитку нових індустріальних країн, до яких належить ряд країн Латинської Америки (Аргентина, Мексика, Бразилія, Колумбія, Чілі), країни Південно-Східної Азії (Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Таїланд, Фі-ліпіни, Індія, Пакистан, Сінгапур, Тайвань) є глибокі внутрішні перетворення, зміцнення демократії, структурна перебудова економіки. Це супроводжується змінами в системі державного управління: згортання, впливу бюрократії на економічні процеси, обмеження сфери діяльності державного сектора межами економічної доцільності. Ринковий механізм нових індустріальних країн формується на основі правового державного регулювання, яке опирається на історичні, культурні, національні традиції. В них відсутнє стремління до універсалізації, домінує свобода у виборі форм і засобів розвитку.

     У зв'язку з цим я хочу запропонувати розглянути декілька моделей. Перша, Індійська модель регулювання характеризується тим, що уряд активно включався у виробничий процес, регулюючи масштаби, технології, напрямки інвестиційних проектів в період макроекономічної стабільності. Від кінця 70-х років у кількох галузях промисловості практику надмірного регулювання було, фактично, скасовано. Це дало можливість підвищити темпи економічного зростання у 80-х роках, але соціальні проблеми залишились досить гострими. Друга, Бразильська модель регулювання характеризується як приклад успішного здійснення імпортозамінюючої політики, яка забезпечила протягом останніх десятиріч високі темпи економічного зростання. Третя, Південнокорейська модель державного регулювання є прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму. Але особливість регулювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і виробничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість.

     Державний план носить індикативний характер, містить  конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея запровадила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років — застосовує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки. Ступінь адміністративного регулювання в Південній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9% в 1967—1987 рр.).

     Державне  регулювання економічного життя  Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів  стимулювання експорту і обмеження  імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором. Заслуговує уваги цілеспрямована науково-технічна політика Південної Кореї. Тут розроблено законодавство в сфері технологічного трансферту, яке, як правило, передбачає обов'язкове ліцензування, отримання ліцензіатом дозволу від державних органів на придбання технологій за кордоном і ввезення їх в країну, обов'язкову реєстрацію контрактів, валютно-митний контроль над ліцензійними витратами на підприємствах, який включає обмеження ставок платежів, надання гарантій передачі технології хоча б частково для місцевого виробництва. Держава сприяє підприємцям в організації технологічного виробництва. Так, зокрема, Міністерство торгівлі і промисловості брало на себе зобов'язання передавати їм найновіші технології, розроблені урядовими або університетськими науково-дослідними організаціями.

     В Південній Кореї застосовують заходи адміністративного і фіскального  характеру для стимулювання науково-дослідних  і конструкторських робіт, 3 цією метою використовуються пільги, заходи фінансової підтримки, програми стимулювання зв'язку між наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання допомоги в адаптації технологій, моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру, як і Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі державного регулювання, і хоча характеризуються вони різним ступенем втручання держави в економіку (втручання уряду в Сінгапурі, наприклад, вище, ніж у Гонконзі), в них деякі спільні риси.

     Спільним  є відсутність абсолютизації  ролі державного сектора. Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів, податків. Держава бере на себе функції посередника між суб'єктами еко-номічних відносин, які здійснюють заощадження. та інвестиції, експортерами та імпортерами. Принципова відмінність ринкового механізму східно-азіатських країн полягає у великій взаємній відповідальності фірм і держави, заснованій на спеціальних методах забезпечення дисципліни економічних відносин, через покарання поганих виконавців і відзначення кращих, шляхом використання набору важелів економічного контролю.

     Об'єктом  державного регулювання є динамічна  збалансованість попиту на кваліфіковану  робочу силу і системи її підготовки. В азіатських країнах велика питома вага витрат в державному бюджеті на освіту. У Південній Кореї, наприк­лад, у 80-і роки вона досягла 22%'. Слід також відзначити активну стимулюючу роль держави у вивозі капіталу, що сприяє зростанню надходжень у формі прибутків і дивідендів на вкладений капітал і дозволяє компенсувати відплив з країн прибутків і дивідендів іноземних фірм. Так, наприклад, кожен тайванець може переказати без обмежень за кордон до 5 млн. дол. У Південній Кореї право експорту капіталу регулюється Законом про сприяння освоєнню ресурсів за межами країни. Якщо на перших порах закордонні капіталовкладення дещо обмежувались (у зв'язку з низьким рівнем норми внутрішніх нагромаджень), то у 80-і роки обмеження на такі інвестиції поступово знизились, зараз така діяльність навіть отримує, в разі необхідності, фінансову підтримку з боку держави.

     У сфері державного регулювання знаходиться  експорт та імпорт робочої сили, який дозволяє отримати в результаті цієї роботи значний економічний  ефект. Результатом державного регулювання є продуманий вибір галузевих пріоритетів, формування ключових галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва. Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах залишається відкритим. Найбільш поширеними щодо цього серед економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети — відмовляються від нього; уряди намагалися подолати упередження проти експорту, торговельні режими залишаються зовнішньо орієнтованими. Втручання в економіку цих країн було значно м'якшим, ніж у більшості країн, що розвиваються. Китайська модель. Від 1950 по 1978 р. китайська економіка була в основному економікою централізованого планування.

     З 1978 року в Китаї проводилась економічна реформа, яка охопила три етапи: сільську лібералізацію (передачу земель в оренду і вивільнення цін на власницьку ініціативу фермерів), відкриття економіки для міжнародної торгівлі, розширення самостійності промислових підприємств. При цьому сформувався подвійний підхід до державного регулювання: збереження державного контролю за державними підприємствами і розвиток недержавних підприємств поза контролем держави. Зараз у Китаї великі державні підприємства залишаються об'єктом централізованого планування, хоча питома вага продукції, охопленої централізованим плануванням зменшується. Іншими словами, в країні сформувалась двосекторна економіка.

     Основні економічні функції держави в  сучасному Китаї зводяться до формування наукової стратегії і  формування народногосподарських планів в цілому; узгодження регіональних і галузевих планів та господарських зв'язків; активного впливу на економічне ринкове середовище через розробку нормативних актів, удосконалення системи цін, податків, кредитів; складання планів розвитку науки, техніки і їх активного впровадження у виробництво; сприяння розширенню дії внутрішнього і зовнішнього ринків, включення в їх сферу підприємств, надання їм необхідної інформації про кон'юнктуру ринків, можливості економічного співробітництва. З розвитком ринкових відносин державне регулювання переорієнтовується з безпосередньої участі в капітальному будівництві, розвитку матеріальною виробництва та інфраструктури на мобілізацію і розподіл ресурсів, використання податкової системи, механізмів грошового обігу, ціноутворення.

     Економіка країн африканського континенту формувалась головним чином у результаті діяльності колоніальних адміністрацій та приватних іноземних компаній як додаток до економіки метрополій. Сучасний її стан визначається впливом різноманітних зовнішніх факторів. Тож, аналізуючи показники й проблеми розвитку господарства в цьому регіоні, ми маємо в значній мірі брати до уваги, поряд із обставинами національного рівня, кон'юнктуру та довгострокові тенденції, властиві світовій економіці й міжнародним економічним відносинам.

     До  африканського регіону належать 54 країни, серед яких 52 мають власну державність. Більшість з них невеликі за розмірами та з недостатньою природною матеріальною базою для саморозвитку. Лише п'ять можна вважати великими та середніми (Нігерія, Єгипет, Ефіопія, Заїр, а також ІІАР). Серед інших тільки 12 з населенням від 25 до 10 млн. чоловік. Розпорошення та незбалансованість ресурсів, вузькість внутрішнього ринку, до яких додаються багатоукладність господарства, затримка первинного нагромадження капіталу, слабкість класу підприємців, зумовлюють важливу роль держави у процесі становлення й розвитку національних економік країн континенту. З перших кроків розвитку національної економіки державний сектор набув в африканських країнах значних масштабів і став домінуючим у найбільш важливих галузях господарства. Його основу склала власність колоніальних адміністрацій, а крім того, в неоднаковій мірі в різних країнах, - націоналізовані підприємства, що належали приватному капіталові колишніх метрополій. У подальшому, в 70 - 80-ті роки, спостерігалось розширення та модернізація існуючих і будівництво нових державних економічних об'єктів, причому, як правило, за значної участі іноземного капіталу.

     За  структурою державний сектор більшості  країн складається з центральних  фінансових установ (банків, інститутів довгострокового кредитування), підприємств з видобутку та первинної переробки цінних видів сировини, виробництву будматеріалів, об'єктів енергетичного комплексу, транспортних компаній. У багатьох країнах створена досить розвинена мережа агрофірм, що вирощують головним чином експортні культури, ведуть селекційні та меліоративні роботи. Домінуюче положення державний капітал займає в соціальній сфері, істотне - в оптовій торгівлі, особливо в експорті.

     Питома  вага держсектора у ВНП різних країн та на різних етапах їх розвитку коливається від 15% до 50 і навіть 80% (Алжир на початку 80-х років). Особливих масштабів держсектор набув свого часу у країнах, які реалізовували було модель соціалістичної орієнтації (серед них у різні роки: Ангола, Бенін, Буркіна Фасо, Гвінея, Єгипет, Конго, Мадагаскар, Малі, Мозамбік, Танзанія, Ефіопія). Політика держави тут передбачала обмеження ролі іноземного, особливо приватного, капіталу, поступове витіснення приватного сектора на периферію економіки. За зразками соціалістичних країн будувалася централізована вертикальна система управління, розподілу ресурсів, пріоритет віддавався адміністративним засобам впливу на соціально-економічну сферу. У деяких країнах спробували поширити держсектор на середні підприємства, сферу послуг, зробити його домінуючим у сільському господарстві. На це спрямовувалась значна допомога, що надходила від соціалістичних країн, головним чином з тодішнього СРСР.

     І в інших країнах континенту внаслідок  слабкості національного підприємництва держсектор відіграє відносно помітну роль, ніж у більшості розвинутих країн. Для Африки це своєрідна об'єктивна необхідність. І тим нагальнішу проблему становлять низькі показники функціонування державних підприємств і державного сектора в цілому. Недостатня економічна ефективність і навіть збитковість - дуже поширене явище у держсекторі більшості країн Африки. Це пов'язано з низкою причин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед перших - висока залежність від імпортної техніки й технології, а в багатьох випадках - і сировини, брак кваліфікованих кадрів.

     Поміж причин суб'єктивного характеру  найістотнішими є такі, що властиві адміністративно-командній економіці: відсутність достатніх стимулів, бюрократизація, недостатня гнучкість  та оперативність. Програючи в конкурентній боротьбі, держсектор потребує значних дотацій і штучних пільг, що відчутно обтяжують бюджет. Брак коштів та диспропорції у господарстві призводять до хронічного недовантаження підприємств, неефективного використання потужностей. Ще більші складності розвитку державного, а також кооперативного сектора мають місце у сільському господарстві. Воно потребує не тільки значних капіталовкладень (при низькій зацікавленості іноземних підприємців), а й подолання соціально-психологічних бар'єрів, пов'язаних з традиціями та звичаями й навиками аграрного населення континенту.

     У сфері управління господарством  африканські країни повільно нагромаджували досвід, стикаючись, як правило, зі значними проблемами в проведенні певної фінансово-економічної  стратегії, зокрема в податковій та кредитній політиці, регулюванні цін, здійсненні соціально-економічних програм. В умовах багатоукладності, слабкості державних структур, особливо на місцевому рівні, відсутності громадянського суспільства як такого, соціально-економічна сфера взагалі виявляється важко керованою. Майже не діє система прямих податків, більшість країн не має хоч якось систематизованого юридичного простору, бракує елементарної політичної стабільності, значно поширені різноманітні економічні злочини. Як свідчить практика, найкращі результати за цих умов дають так звані прості рішення: створення спільних з іноземним капіталом підприємств, розширення сфери дії ринкових механізмів і встановлення на їхній базі збалансованих спільних відносин між різними формами власності, скорочення бюджетних витрат.

     У більшості випадків призводить до скорочення державного сектора. Дані заходи лежать і в основі рекомендацій міжнародних фінансових та економічних організацій, зокрема МВФ і МБРР і дедалі частіше стають умовами надання економічної допомоги країнам Розвинуті країни вдаються до дискримінаційних заходів у сфері зовнішньої торгівлі, активно впроваджують політику "ножиць цін". Це призводить до кризи заборгованості, викачування значної частки національного багатства з країн, що розвиваються. З часу створення COT (1995) країни, що розвиваються, скоротили митні тарифи вдвічі, а розвинуті — збільшили їх, внаслідок чого перші втратили понад 130 млрд. дол.