Роль державного сектору в економіці

     Економіка Франції розвивається на засадах  вільного підприємництва і торгівлі. В наш час економіка Франції  функціонує в умовах ринкового господарського механізму, однак держава має значний вплив на свободу ціноутворення. У 80-ті XX ст. економічний розвиток Франції характеризувався повільними темпами зростання, різкими змінами основних напрямів державного регулювання. Послабшали позиції Франції у світовій економіці. Частка країни у промисловому виробництві країн ОЄСР скоротилася з 6,6 до 5,7 % . Зменшилися експортні можливості, а безробіття перевищило 10 %. В діяльності держави щодо впливу на економіку виділяють: участь у виробництві, вплив на екологію, структурну політику, протекціонізм, регулювання фінансової сфери, регулювання трудових відносин. Особливістю Франції є досить значна частка держсектора, сформованого в результаті трьох етапів націоналізації (1936, 1945, 1982 pp.). Тому однією з найважливіших складових системи державного регулювання економіки у Франції є інститути державного управління державним сектором.

     Державні  підприємства у Франції поділяються  на дві групи: ті, які мають статус державної установи (Генеральна дирекція пошти і зв’язку; Національне товариство французьких залізних доріг та ін.), й ті, які мають статус акціонерної компанії (промислові підприємства комерційного сектору, великі банки тощо). Структурна політика у Франції реалізується через систему державного планування, конкурентне законодавство, стимулювання інвестицій, регулювання іноземних інвестицій і валютний контроль, інформаційне забезпечення підприємницької діяльності. У Франції розвинута система заохочень для внутрішніх та іноземних інвестицій, яка охоплює податкові пільги, режим прискореної амортизації, "дослідницькі податкові кредити", субсидії. Добре розвинута також мережа організацій, яка займається консультуванням, науково-інформаційним та іншим забезпеченням підприємницької діяльності.

     Франція є однією із не багатьох промислово розвинених країн, де існував досить жорсткий режим державного регулювання, який частково зберігся донині. У Франції упродовж 30 років (1947-1986) державне регулювання цін було складовою частиною політики "дирижизму". Початок французької системи регулювання цін було покладено законами від 30 червня 1945 р.. У 1960-1962 pp. була проведена майже повна лібералізація цін на промислові товари. Однак уже з середини 1963 р. влада Франції прийняла рішення про нове блокування цін на рівні 31 серпня 1963 р. у зв’язку з новою економічною політикою ("розвиток без інфляції"). Одночасно були заморожені ціни на деякі продукти харчування і послуги.

     У період з 1965 по 1972 pp. державне регулювання  цін здійснювалося через "контракти  стабільності" (1965), "програмні контракти" (1966) і "контракти проти збільшення цін" (1971). Постанова Кабінету міністрів Франції від 1 грудня 1986 р. ввела практично повну свободу цін на товари і послуги. Вона відмінила право влади втручатися в процес ціноутворення, що означало вільне формування цін у процесі конкуренції. Винятком із вільного ціноутворення були сфери, де цінова регламентація необхідна. Французька система планування в своєму розвитку пройшла три великих етапи. Перший відноситься до післявоєнного періоду, для нього характерне досить сильне втручання в економіку органів управління, прийняття обов’язкових для підприємств планів. На другому етапі був здійснений перехід до індикативного планування, яке дозволяло координувати позиції держави і приватного підприємництва. Зближення ринку Франції з національними ринками країн, характерне для третього етапу, обумовило необхідність переходу від індикативного до стратегічного планування.

     Суть  стратегічного планування полягає  у виборі головних пріоритетів розвитку національної економіки, провідну роль у реалізації яких відіграє держава. Так, наприклад, у плані на 1992 р. визначено шість головних напрямів розвитку Франції, які набули статусу цільових комплексних проблем. Важливим напрямом державного регулювання ринку у Франції є стимулювання розвитку конкуренції. Роль держави проявляється в заохоченні розвитку малих підприємств - індустріальних, сімейних, групових. їм надається сприяння в отриманні довгострокових і короткострокових кредитів, підвищенні кваліфікації управлінського персоналу, надаються податкові пільги, комерційна інформація. Держава здійснює системний контроль за операціями великих підприємств і фірм. Для цього проводиться їх експертиза на відповідність антимонопольному законодавству. У 70-80-ті pp. функціонування економічної системи відбувалося під сильним впливом держави на виробничий процес. У 80-ті pp. відбулися зміни основних напрямів економічної політики - від дирижизму до неолібералізму. Великий вплив на економічну політику дали зміни в розташуванні політичних сил на керівному рівні. В 1981 р. влада соціалістів провела націоналізацію 9 найбільших промислових компаній і 36 банків. Державний сектор став зосереджувати 28 % виробництва і 16 % зайнятих. Приклад Франції показує високий рівень політичного впливу на роль держави в економіці, обумовленого зміною правлячих коаліцій лівих і правих сил.

     Для Фінляндії характерний високий рівень державного регулювання економіки і вагома роль держави у підприємницькій діяльності. Державні і напівдержавні компанії становлять 14 % загальної кількості великих промислових компаній країни. Вони забезпечують 35 % загального продажу, виконують 30 % обсягу експортних операцій, зосереджують на своїх виробництвах 25 % робочої сили. Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і слідства. Система оподаткування Фінляндії включає кілька прямих і непрямих податків. Головним прямим податком є податок на доходи, комунальний та майновий податки. Найважливішим непрямим податком є податок з обороту, митні податки, вирівнювальний податок і акцизи на автомобілі, алкогольні напої, тютюн і деякі інші товари. У складі заходів державного регулювання значне місце посідає забезпечення здорової та дієвої конкуренції. Цими питаннями займається Рада з вивчення конкуренції при Міністерстві торгівлі і промисловості, Відомство з питань конкуренції, яким підпорядковуються губернські правління.

     Державні органи у своїй роботі керуються антимонопольним законодавством Фінляндії, мета якого - "захист здорової конкуренції" від практики необґрунтованих обмежень. У межах фінського законодавства діяльність фірм повністю незалежна. Держава визначає лише загальні умови діяльності компаній через законодавство, грошову і кредитну політику, валютний контроль, оподаткування, правила техніки безпеки, норми щодо захисту навколишнього середовища, стандарти тощо. Велика роль держави у виробленні політики експорту, яка значною мірою визначає розвиток Фінляндії.

     Хочу  звернути увагу, на державний сектор в Україні.  Його питома вага в загальному обсязі промислового виробництва становить близько 90%. За прогнозами, в економіці України, особливо у промисловості, тривалий час існуватимуть два сектори, навіть тоді, коли велика, за сьогоднішньою термінологією, приватизація буде успішно здійснюватися. На період переходу до ринку у сфері державного підприємництва залишаються: оборонна промисловість і оборона, залізничний, трубопровідний і авіатранспорт, лінії електро- і газомереж, зв'язок, сфера добування і обороту дорогоцінних каменів, металу, стратегічних матеріалів і валюти. Держава залишає за собою монополію інвестування цих сфер. Державний статус відповідно зберігатимуть корпорації і компанії, які створюватимуться у сфері залізничного транспорту, Морфлоту, телеграфного зв'язку, пошти, й існуючі "Авіалінії України", "Укрріч-флот", "Укрдержстрах, телерадіомовна компанія України, Національне космічне агентство України.

     Декретом  Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій і структурних підрозділів  основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається" було затверджено, що в перелік підприємств, які не підлягають приватизації, входять: майно органів державної влади і управління, майно Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Прикордонних військ, правоохоронних і митних органів, об'єкти Національного космічного агентства України; золотий і валютний фонди та запаси; державні матеріальні ресурси; емісійна система; підприємства й установи, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів; телевізійні та радіотрансляційні центри; підприємства геологічної, картографічної, гідрометеорологічної служби, служби контролю за станом навколишнього природного середовища; об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесами; об'єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо загальнонаціонального значення; об'єкти державних систем стандартизації, метрології та сертифікації продукції; підприємства по виготовленню та ремонту усіх видів зброї, підприємства, що виробляють вибухові, сильнодіючі речовини та проводять буро підривні роботи; підприємства по випуску наркотичних, бактеріологічних,  біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів; автомобільні шляхи загальнодержавного користування; метрополітени, міський електротранспорт; магістральні лінії електропередач, нафто- і газопроводи, трубопровідний транспорт; об'єкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст; меліоративні та захисні споруди і водосховища; підприємства, що виготовляють спирт, вина, лікеро-горілчані вироби; хлібоприймальні і хлібозаготівельні підприємства; портові споруди; підприємства соляної промисловості; підприємства з лісовідновлення; рибокомбінати.

     Управління  державним сектором економіки в Україні в даний час базується на принципах відновлення галузевого управління з одночасним скороченням кількості міністерств, забороною адміністративного втручання в оперативну діяльність підприємств. Взаємовідносини з керівниками державних підприємств регламентуються контрактом з ними. Призначення директорів здебільшого здійснюють міністерства за погодженням з місцевими органами управління; частина з них затверджується місцевими органами управління, які контролюють фінансові результати діяльності підприємств. Вживаються заходи щодо роздержавлення підприємств, перетворення їх у відкриті акціонерні товариства. Управління ними здійснюється державою через своїх представників у довірених товариствах та наглядових радах.

     Міністерства  та інші підвідомчі Кабінету Міністрів  України органи державної виконавчої влади приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності, затверджують статути підприємств, укладають і розривають контракти з керівниками підприємств. Разом з тим не допускається їх пряме втручання у господарську діяльність підприємств, що є у загальнодержавній власності. Підприємствам, що є у загальнодержавній власності, заборонено передавати безплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям  і установам, а також громадянам. Загальні принципи і методичні матеріали, пов'язані з управлінням майном, що є у загальнодержавній власності, розробляє Міністерство економіки України. Найм керівника підприємства, що є у загальнодержавній власності, здійснюється шляхом укладання з ним контракту. У контракті передбачаються строки його дії, вимоги до збереження державного майна, права та обов'язки, відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення, умови оплати праці, показники ефективності використання державного майна і прибутку.

     Отже, я можу зробити висновок, що державний  сектор притаманний розвинутим країнам, десь в більшій мірі, десь в меншій. Узагальнення досвіду розвинутих зарубіжних країн свідчить про те, що нормальне функціонування ринку неможливе без державного регулювання. Концепція "незримої руки" А. Сміта не втратила своєї значущості і нині. Однак реальна дійсність значно відрізняється від спрощеної теоретичної конструкції А. Сміта. У нинішній ринковій економіці можна виділити ряд "провалів", коли механізм ринку не спрацьовує і причиною цього є невідповідність форм і методів державного регулювання економічним процесам, умовам господарювання. XX ст. довело безперспективність економічного розвитку суспільства з крайнощами щодо втручання держави в економіку: з одного боку, класичний капіталізм, коли держава зовсім не втручається в економічну діяльність, а з іншого - державний соціалізм, коли вона повністю регулює економіку.

     Держава завжди виконувала класичні економічні функції. Вона законодавчо встановлювала  умови господарювання, здійснювала  контроль за ходом виробничо-господарської  діяльності та регулювала його при  потребі. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку XX ст. була максимально обмежена, національне виробництво стало майже винятковою сферою приватного бізнесу. Треба було вдосконалювати роботу органів державної влади. На зламі століть міжнародна конкуренція стає важливим фактором розвитку всіх країн. За таких умов економічно ефективною є держава, яка відстоює свої національні інтереси і гарантує свою національну економічну безпеку. Держава повинна забезпечити оптимальне співвідношення між відкритістю національної економіки і підтримкою своїх виробників на внутрішньому і зовнішньому ринках. 
 
 
 

                                                        РОЗДІЛ 3

  ОСОБЛИВОСТІ  ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ КРАЇН, ЯКІ  РОЗВИВАЮТЬСЯ  

     Особливості перехідного періоду країн, що розвиваються, зумовлені тим, що у більшості з них (переважно слаборозвинутих) існують різні соціально-економічні устрої: державно-суспільний сектор, який здебільшого відображає інтереси всієї нації; державно-капіталістичний сектор, що розвивається насамперед в інтересах національної буржуазії (промислової, торговельної, банкірів тощо); кооперативний сектор, що втілює інтереси частини селянства, зайнятого товарним виробництвом; дрібнотоварний сектор, розвиток якого виражає інтереси дрібних товаровиробників (ремісників, селян, кустарів, дрібних торговців та ін.); натуральні форми господарства (общинно-патріархальна, напівфеодальна), які ґрунтуються на оренді землі частиною населення у великих землевласників; змішані форми.

     Провідна  роль державного соціально-економічного сектору зумовлена: низьким розвитком економічної та соціальної інфраструктур, вирішальну роль у формуванні яких відіграє держава; належністю провідної ролі у боротьбі за економічну незалежність державі та державному сектору економіки; виконанням державою функцій нагромадження капіталу, інвестування за відсутності численного, досвідченого класу підприємців і низького життєвого рівня населення; домінуванням держави у проведенні аграрної реформи, здійсненні структурних перетворень в економіці, розвитку базових галузей промисловості; виконанням державним сектором інтегруючої ролі у взаємодії інших секторів і перетворенні системи на єдине ціле; протистоянням держави іноземному капіталу, залученню іноземних інвестицій до національної економіки; спроможністю держави найбільшою мірою розвивати науку, оволодівати досягненнями НТП; покладанням на державу функції забезпечення народного господарства грошима, проведення грошових реформ, регулювання грошово-кредитної системи.