Роль державного сектору в економіці

     Таким чином, модель економічного кругообігу за участю державного сектора через  потоки: “чисті податки” – поєднання держави з домогосподарствами; “державні закупівлі” – поєднання держави і ринку продуктів; “державні позики” – покриття дефіциту державного бюджету за рахунок позичок на фінансових ринках, що може зображено в такому вигляді (рис. 1.2) [15, c. 201]

                                                                                Витрати на         

Сукупні витрати національний продукт

                                                Державні закупівлі   

                                                                                         Інвестиційні витрати

                           Чисті податки

                                                           Державні позики                                      

                                  Заощадження                   

            Національний дохід                                                                              Плата за ресурси         
 

  Рис. 1.2. Модель кругообігу з урахуванням ролі державного сектору

     Найчастіше  ці позички здійснюються шляхом продажу  державних облігацій та інших  цінних паперів як безпосередньо  домогосподарствам, так і фінансовим посередникам. Загалом, для досягнення намічених цілей, державний сектор економіки використовує низку способів, до яких можна віднести добровільні, директивні та змішані. Характеристикою добровільних засобів є те, що вони не передбачають жодного залучення влади - завдання виконуються на добровільних засадах. Ці засоби  є важливими для втілення політики в економічній та соціальній сферах.

     Характеристикою директивних засобів є те, що вони дозволяють владі робити все, що вона обере для себе в рамках широких  конституційних меж, та залишати мало свободи цільовим особам, групам, організаціям. Такою дією є регулювання, яке базується на постановах, що є процесом чи діяльністю, в якій влада вимагає чи забороняє певну поведінку частини суб’єктів, та інститутів, в основному приватних, і робить це через тривалий адміністративний процес (регуляторні інституції). Дані аналізу порівняння підприємств, що перебувають у власності держави та власності приватних осіб свідчать, що державні підприємства за інших рівних умов встановлюють нижчі ціни на свою продукцію; мають великі потужності; більше коштів витрачають на будівництво будинків і споруд; використовують більш капіталомісткі технології, проте мають більш високі операційні витрати; рідше реагують на зміни в попиті; виробляють менш різноманітну продукцію; повільніше освоюють нову техніку; мають більш тривалі терміни служби вищих керуючих [11, с. 10]. Створення державних підприємств є крайнім варіантом регулювання, в якому розроблені спеціальні правила, що охоплюють всю діяльність, у вигляді внутрішніх директив керівництва установ. Зазвичай рисами державного підприємства є: наявність частки державної власності( яка перевищує 51%); контроль чи пряме управління з боку влади; зосередження на виробництві товарів та послуг, що продаються, крім оборони чи освітлення вулиць, за які реципієнти послуг прямо не платять.

     З огляду на наведене виникають щонайменше два запитання: чи означає це, що державна власність завжди й у всіх випадках не ефективніша за приватну, і чим пояснити, що в умовах ринкової економіки продовжують існувати джерела неефективності, що зникають в ході конкуренції. Для державного сектору характерне пряме забезпечення, тобто постачання товарів безпосереднього державним працівникам, які оплачуються з державної казни. Це стосується національної оборони, дипломатичних відносин, поліції, пожежної охорони, соціального забезпечення, освіти, керівництва державними землями, збереження парків і доріг, перепису населення, геологічної розвідки тощо.

     Глобальні зміни, що відбуваються у світовій економіці  вимагають по-новому оцінити таку функціональну складову суспільного  сектору, як державне регулювання. Стосовно визначення місця та ролі державного сектору у світовій економіці побутує три основні точки зору. Згідно з першою, в сучасних умовах розвитку світової економіки з державою нічого не відбувається, вона і надалі зберігає за собою позиції в політичній, економічній і соціальній сферах. Відповідно другої точки зору переважає думка, що інтеграційні процеси в економіці, глобалізація фінансового ринку ведуть до  “стирання” державних кордонів та послаблення державного суверенітету в цій сфері. Існує третя компромісна точка зору на проблему визначення місця та ролі державного сектору, яка полягає в тому, що в світі відбуваються достатньо глибинні зміни, в результаті яких, поряд із державами, починають активно діяти і недержавні суб’єкти. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                       РОЗДІЛ 2

     ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ В ЕКОНОМІЦІ        РОЗВИНУТИХ КРАЇН 

     Вагоме  місце в господарській діяльності промислово розвинутих країн займає державний сектор. Мається на увазі виробничо-економічна діяльність на базі державної власності. В умовах ринку це одна із важливих форм безпосереднього впливу держави на господарське життя суспільства. Державний сектор у розвинених країнах зумовлений закономірностями розвитку однієї з тенденцій усуспільнення виробництва (тенденції до укрупнення виробництва через зростання взаємозв'язків його ланок) і тому підпорядковується розвитку товарних відносин.

     За  оцінками Р. Алена, менше 30% ринку цінних паперів сімки найрозвиненіших  країн контролюється державою або підпорядковані державним інтересам. Світовий фінансовий ринок переміщає більш як 3 трлн. Дол.. США на місяць із країни в країну, з них 2 трлн. Дол. - гроші, які не контролює держава або інші офіційні інститути. Приватний капітал має більше ресурсів, ніж центральні банки, навіть таких країн, як США. Не національні уряди, вважає Р. Ален, а приватний капітал визначає ситуацію на світовому ринку [13, c. 5]. Вклад державного сектора в економіку західноєвропейських країн становить від 1/10 до 1/6. Основною функцією державного підприємництва є створення і підтримка з боку держави найсприятливіших умов відтворення і нагромадження капіталу. Конкретні цілі і функції такого підприємництва вписуються в діючу систему ринкового господарства, залежать від кон'юнктури ринку, особливостей ринкового механізму у кожній країні. Головною ознакою державного підприємства є те, що держава або контрольовані державою установи володіють часткою капіталу, достатньою для контролю за цим підприємством.

     Із  самого початку в країнах Європейського Союзу намагалися визначити оптимальну кількість підприємств, що мають знаходитись у державній власності. Зокрема, Франція, Італія та Великобританія обґрунтували доцільність існування великої кількості державних підприємств, у першу чергу за необхідності монополій. У Німеччині, де перша хвиля приватизації пройшла у 60-х, у 1979 р. у державній власності знаходилось 900 компаній. Великобританія вперше спробувала змінити цю практику в 1979 р., почавши з приватизації державних підприємств, які раніше розглядалися як «природні державні монополії». Після їх приватизації цей досвід набув поширення і серед інших країн Європи. В ряді країн, і насамперед у  США, найважливішою метою державного регулювання в умовах  "холодної війни" та гонки озброєнь, які розгорнулися, було  нарощування воєнного науково-промислового потенціалу.

     Характерною рисою розглядуваного етапу стала  націоналізація ряду галузей промисловості й транспорту в  багатьох країнах Західної Європи і створення дуже значного державного сектора економіки. Суть західноєвропейської націоналізації можна показати на прикладі Великобританії, де  лейбористський уряд Еттлі у другій половині 40-х – початку 50-х  років націоналізував вугільну промисловість. Націоналізація мала цілком практичні цілі, найважливішою з яких  було зниження витрат виробництва провідних корпорацій  обробної промисловості (насамперед машинобудування) і,  відповідно, підвищення конкурентоспроможності їх продукції. Так, одним з найважливіших елементів витрат виробництва  є затрати на енергію і транспортні тарифи, які в Англії на той час  визначалися ціною на вугілля. Однак англійське вугілля було  найдорожчим у світі.

       Ця ситуація пояснювалася тим,  що в цій  найстаршій галузі  промисловості переважали дрібні, слабо  механізовані,  а тому продуктивність  праці в 1947 р. перебувала на рівні 1873 р. Галузь потребувала  термінової модернізації. Однак шахтовласники не прагнули  інвестувати свої кошти в модернізацію, а багато хто з них просто  не мав необхідних грошових ресурсів. Тоді на сцену вийшов  лейбористський уряд, який націоналізував вугільну  промисловість і здійснив її модернізацію за рахунок бюджету,  тобто платників податку. В результаті мети було досягнуто: ціна  на вугілля, отже, і витрати виробництва обробних галузей різко  скоротилися. Іншою характерною рисою перших післявоєнних десятиріч  стало різке зростання трансфертних платежів, за рахунок яких  сплачувалися допомоги безробітним та непрацездатним членам  суспільства, будувалося муніципальне житло, вводилося пільгове  або медичне обслуговування.  Всі ці заходи широко  рекламувалися як характерні ознаки "держави" загального  добробуту, зразком якої вважалася Швеція.

     Однак уже в другій половині 60-х років  стало очевидним,  що державне втручання  в економічне життя перейшло  оптимальні межі, значно послабило діяння ринкового механізму,  а тому породило ряд серйозних наслідків. Насамперед стало очевидним, що націоналізовані підприємства менш ефективні,  ніж приватні та акціонерні фірми. Державні підприємства  користувалися фінансовою підтримкою держави, яка брала на  себе їх борги і таким чином захищала їх від банкрутства. Інакше  кажучи, вони були захищені від впливу жорсткого механізму  ринкової конкуренції. По-друге, надмірні трансфертні платежі справляли негативний вплив на розвиток економіки.

     Тому  в 70-х роках на сцену виходять такі напрями  економічної політики, як рейганоміка і тетчеризм, які  передбачають реприватизацію державних  підприємств,  скорочення соціальних програм, зниження податків на підприємців і в кінцевому підсумку – обмеження прямого  державного втручання в економічне життя. Приватизація у східних землях ФРН почалась зразу ж після об’єднання у 1990 р. Комплексність і плановість приватизації забезпечувались суворим дотриманням протягом п’яти років етапності виконання накреслених завдань. Протягом цього періоду належало ідентифікувати та оцінити державне майно, продати все те, що можна було б продати без додаткових заходів, підготувати до продажу інші об’єкти (у тому числі шляхом реструктуризації із залученням до вирішення подальшої долі підприємства органів місцевого самоврядування та представників бізнесу). Німеччині вже через кілька років після об’єднання не відрізнялись від умов ФРН в цілому: стабільна валюта, справно функціонуюча судова система, ринкові закони регулювання природних монополій, економічна політика ринкового типу були цілком нормальним явищем на всій території Німеччини. Більше того, держава заохочувала ведення бізнесу в цьому регіоні, надаючи субсидії та інші неринкові стимули.

     У регулюванні економіки країн  Західної Європи фахівці виділяють  два періоди: інтенсивного розвитку механізмів державного регулювання  та дерегулювання. Криза 1923-1933 pp. засвідчила глибоку невідповідність між реальною дійсністю і панівною серед економістів думкою про ефективність вільної конкуренції. Саме з метою усунення цієї невідповідності почали широко використовувати різні форми втручання Держави в економіку. Держава почала активно кооперуватися з приватним капіталом, беручи на себе відповідальність за створення нових галузей і реконструкцію старих. Однак через дефіцит фінансування таке втручання мало негативні наслідки. Через це з початку 80-х pp. XX ст. розгорнулася боротьба за звуження масштабів такого втручання і скорочення державного сектора в економіці. У механізмі регулювання сучасного ринкового господарства країн Західної Європи найбільші надії покладено на автоматичне ринкове регулювання економіки, тобто дерегулювання. Проте механізм державного регулювання не відкидається. Практикується більш гнучке поєднання його з ринковим регулюванням.

     Особливої уваги для України заслуговує досвід державного регулювання економіки  Франції, яка за територією, чисельністю  населення, менталітетом громадян, державним  устроєм найбільш подібна до нашої  країни. Франція є однією з провідних країн Західної Європи. За розмірами території (551 тис. км2) і населення (57 млн. осіб) вона належить до числа найбільших країн Європи. За рівнем економічного розвитку займає одне з провідних місць, однак поступається ФРН, Норвегії, Швейцарії. На частку Франції припадає 17 % промислового і 20 % сільськогосподарського виробництва Західної Європи.