Роль продуктивності в ринковій економіці

     Загальні  ознаки праці визначаються передусім  формою власності і відображають відношення працівників до засобів  виробництва, до продукту своєї праці. Вони виявляються також у суспільній природі праці, у ступені примушування до праці. З урахуванням цих ознак  праця може бути відчуженою і невідчуженою від процесу виробництва і його результатів, безпосередньо і опосередковано суспільною, вільною і вимушеною.

     Часткові  ознаки характеризують специфічні особливості  функціонування робочої сили. За цими ознаками розрізняють види праці залежно від:

• способу здійснення — розумова й фізична;
• кінцевого результату праці — продуктивна й непродуктивна;
• рівня складності праці — складна й проста;
• рівня творчості — творча й нетворча.

     Зміст і характер праці тісно взаємозв'язані. Вони взаємообумов-люють один одного і змінюються під впливом розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у суспільстві. З'ясовуючи економічний зміст продуктивності праці, треба мати на увазі, що праця, яка витрачається на виробництво тієї чи іншої продукції, складається з:

• живої праці, яка витрачається в даний момент безпосередньо в процесі виробництва даної продукції;
• минулої праці, уречевленої у раніше створеній продукції, яка використовується тією чи іншою мірою для виробництва нової продукції (сировина, матеріали, енергія — повністю, машини, споруди тощо — частково).

     Продуктивність  праці — це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції. [16] Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції. У процесі виробництва функцією живої конкретної праці є створення нової вартості, а також перенесення робочого часу, матеріалізованого в речових елементах виробництва, на створюваний продукт. Тому продуктивність праці відображає ефективність як живої, так і сукупної (живої та уречевленої) праці. Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) й суспільної (живої та уречевленої) праці.

     Продуктивність  праці тісно пов'язана з її інтенсивністю. Остання характеризує ступінь напруженості праці за одиницю  часу і вимірюється кількістю  витраченої енергії людини. Чим вищий  рівень інтенсивності праці, тим  вища її продуктивність. Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними й психічними можливостями людського організму. Отже, інтенсивність  праці має фізіологічні межі, тобто  не може бута необмеженою. У зв'язку з цим виникає поняття нормальної інтенсивності. Воно означає такі затрати життєвої енергії протягом робочого часу зміни, які забезпечують необхідні умови для повноцінного функціонування організму й повного відновлення працездатності до початку нового трудового дня. Таким чином, інтенсивність праці є важливим фактором продуктивності, проте має певну фізіологічну межу і потребує дотримання фізіологічних норм людської енергії.

     Отже, продуктивність праці — це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням  обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, витраченої на виробництво цього  обсягу, з іншого. 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ

     2.1. Методи вимірювання продуктивності  праці 

     Важливою  передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки. 
Вимірювання продуктивності праці має грунтуватися на розумінні економічного її змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі. [8, c. 100] Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам:

     • одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці; 
повністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу; 
забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці;

     • показники продуктивності праці  мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь  узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

     Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника.

     Продуктивність  праці вимірюється відношенням  обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності  персоналу). Залежно від прямого  або зворотного відношення маємо  два показники: виробіток і трудомісткість. Перший показник є прямим показником продуктивності праці, оскільки, чим більша величина цього показника, тим вища продуктивність праці. Другий показник є зворотним, оскільки, чим менша величина цього показника, тим вища продуктивність праці. Звідси випливає, що виробництво продукції за одиницю часу і трудомісткість продукції є зворотними величинами, тобто спостерігаємо такі співвідношення:

     W=1/t; t=1/W

     Найпоширенішим  і універсальним показником є  виробіток. Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво:

     В=Q/Т,

де В—виробіток;

Т—затрати робочого часу;

Q — обсяг  виробленої продукції.

     У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального  виробництва визначається відношенням  величини знову створеної вартості — національного доходу — за певний період до середньооблікової  чисельності персоналу, зайнятого  у сфері матеріального виробництва  протягом цього періоду. У сфері  послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової  чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період. Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу:

• виробіток на одну відпрацьовану людино-годину — годинний;
• виробіток на один відпрацьований людино-день — денний;
• виробіток на одного середньооблікового працівника — річний (квартальний, місячний).

     Годинний  виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час. Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та збитки часу. Річний виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої. Залежність між цими показниками може бути виражена так:

     Індекс  денного виробітку = Індекс годинного  виробітку- Індекс використання робочого часу протягом зміни;

     Індекс  річного виробітку = Індекс денного  виробітку • Індекс кількості явочних днів протягом року.

     Методи  вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу  визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.

     Сутність  натурального методу полягає в тому, що обсяг виробленої продукції і  продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо). Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригаді, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості). [8, c. 101] Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає продукцію, котра має одне й те саме призначення, проте відрізняється за якоюсь однією ознакою, виробіток можна розрахувати за допомогою умовно-натуральних одиниць. Натуральний метод має обмежене застосування, оскільки підприємства і галузі випускають здебільшого різнорідну продукцію. Окрім цього, за даного методу не можна врахувати змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.). Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг виробленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо-годинах. За науково обгрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці.

     Рівень  продуктивності праці на підприємстві можна характеризувати показниками  трудомісткості продукції. Трудомісткість відбиває суму затрат праці промислово-виробничого  персоналу (живої праці) на виробництво  одиниці продукції і вимірюється  в людино-годинах (нормо-годинах). Розрізняють такі види трудомісткості.

     Технологічна  трудомісткість (Тт), яка включає всі затрати праці основних робітників — як відрядників, так і почасовиків:

     Тт=Тв+Тп,

де Тв — затрати праці основних робітників-відрядників;

Тп — затрати праці основних робітників-почасовиків.

     Трудомісткість  обслуговування виробництва(То6) включає  всі затрати праці допоміжних робітників.

     Виробнича трудомісткість (Твир) — це всі затрати праці основних і допоміжних робітників.

     Твир=Тт+Тоб.

     Трудомісткість  управління виробництвом (Ту) включає  затрати праці керівників, спеціалістів, службовців.

     Повна трудомісткість (Т) — це трудові  затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:

     Т = Тт +Тоб+ Ту; або Т = Тв +Тп + Тоб + Ту; або Т = Твир + Ту.

     За  характером і призначенням розрізняють  нормативну, фактичну й планову трудомісткості.

     Нормативна  трудомісткість визначає затрати праці  на виготовлення одиниці продукції  або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами.

     Фактична  трудомісткість виражає фактичні затрати  праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи. [11, c. 37]

     Планова трудомісткість — це затрати праці  на одиницю продукції або виконання  певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва. 
 

     2.2 Фактори продуктивності 

     Фактори – це рушійна сила, суттєва причина, обставина, що впливає на певний процес або явище та змінює рівень і динаміку продуктивності. 
Дію факторів, їх виявлення і реалізацію необхідно розглядати в тісній залежності від природних і суспільно-економічних умов. В умовах становлення ринкових відносин великого значення набувають такі фактори, як посилення конкуренції товаровиробників, роздержавлення і приватизація економіки, розвиток малого і середнього бізнесу, фінансово-економічна стабілізація, сильна система соціальної підтримки на основі активної структурно-інвестиційної політики в напрямі випереджаючого розвитку виробництва споживчих товарів і надання послуг, підвищення гнучкості виробництва , його сприйнятливості до змін попиту і технологічних нововведень, ефективне формування зайнятості населення.

     Зарубіжні економісти розрізняють дві основні  групи факторів продуктивності: зовнішні(які  не контролюються), внутрішні(які контролюються).  
Зовнішні фактори включають політичні, соціальні й економічні аспекти розвитку суспільства; урядові рішення та інституційні механізми; наявність фінансів, транспорту, комунікацій і сировини. Вони перебувають поза контролем з боку окремого підприємства. [4, c. 69]

     Внутрішні фактори – це ті, які перебувають  у зоні контролю окремого підприємства.

     Зовнішні  фактори впливають на стратегію  діяльності підприємства і продуктивність.

     З огляду на сутність праці як на процес споживання робочої сили і засобів  виробництва всі фактори, які  визначають підвищення продуктивності праці, можна об'єднати в три групи:

     - матеріально-технічні;

     - організаційно-економічні, що характеризують ступінь розвитку організації та управління суспільного виробництва;

     - соціально-психологічні, що пов'язані з роллю людини в суспільному виробництві і характеризують ступінь використання робочої сили.

     Серед матеріально-технічних факторів важливу  роль відіграє науково-технічний прогрес, який є основою всього суспільного  виробництва і одним із основних елементів механізму ринку. Науково-технічний прогрес впливає на всі елементи виробництва — засоби виробництва, працю, його організацію та управління. Технічний прогрес здійснюється за такими напрямами:

     - впровадження комплексної механізації та автоматизації;

     - удосконалення технології виробництва;

     - хімізація виробництва;

     - зростання рівня електроозброєності.

     Матеріально-технічні фактори сприяють економії живої  та уречевленої праці як в цілому по економіці, так і на окремому виробництві.                                                                                                    Сукупність матеріально-технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати певними показниками.

     Електроозброєність  праці визначається відношенням  кількості електроенергії, використаної у виробничому процесі за певний період, до середньооблікової чисельності робітників.