Шпаргалка по "Экономике"

Цю теорію умовно поділяють на 2 частини:

— марксизм як економічне вчення; — марксизм як соціальне  вчення.

Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати  цілком самостійними, оскільки перша  створювалась для обґрунтування другої, тобто для доведення необхідності докорінних соціальних перетворень суспільства.

Марксистське бачення  таких перетворень було, на відміну  від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни  форм власності. Водночас економічне обгрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень.

У середині ХІХ ст. надзвичайно  загострилася класова боротьба у  Німеччині. Результатом цього загострення  були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.

 Засновниками були  В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони  намагалися визначити і проаналізувати  тенденції сусп. розвитку. Представники ІШ заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником І.Ш. був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)-  стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку екон факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

 Ідеї І.Ш. найпослідовніше  проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень екон мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна  праця “Політична економія суч.і  майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки  на класичну політекономіюмію: не визнає об’єктивності дії економічнихх законів, принципу індивідуалізму

 

 

55.Теорія  вартості в економічному спадку  А.Сміта, Д.Рікардо та К.Маркса.

Трудова теорія вартості посідає одне з чільних місць у дослідженнях Д.Рікардо. Суть цієї теорії полягає в тому, що вартість завжди визначається тільки працєю, витраченою на виробництво товару, незалежно від того, у якому стані розвитку знаходиться суспільство – у примітивному чи розвиненому. Критикуючи „догму Сміта”, Д. Рікардо писав, що вартість первинна і не може визначатися доходами. Визначення вартості робочим часом розглядається як абсолютний, загальний закон, а співвідношення між кількістю необхідної праці при придбанні різних товарів видається єдиним засобом, який може озброїти людей правилом обміну цих товарів.

Аналізуючи проблему вартості, Д. Рікардо:

– виокремив поняття  „вартість” і „багатство”. Вартість – це праця, яка залежить від важкості чи легкості виробництва. Багатство – це різноманітні споживчі вартості, що знаходяться у розпорядженні людей. На думку Д.Рікардо, багатство збільшується з зростанням кількості споживних вартостей, з розвитком виробництва та підвищенням продуктивності праці;

– критично поставився до висновку А. Сміта на теорію вартості. Д.Рікардо розмежував споживну і мінову вартість товару. Вчений підкреслив, що корисність, хоча і є необхідним підґрунтям мінової вартості, але не може бути її мірилом;

– сформулював положення  про те, що вартість товару прямо пропорційна кількості праці, витраченої на його виготовлення й обернено пропорційна продуктивності цієї праці. При цьому Д. Рікардо підкреслював, що вартість товару регулюється не фактично затраченою працею окремого виробника, а працею, суспільно необхідною для виробництва товару за найгірших умов. Тобто він розмежував працю на індивідуальну і суспільно необхідну;

– розмежував працю на живу і уречевлену у засобах виробництва. На відміну від А. Сміта, затрати капіталу Д. Рікардо розглядав як раніше витрачену працю, включаючи її у вартість товару;

– обгрунтував зв’язок  між природною і ринковою ціною. Д. Рікардо стверджував, що за умов конкуренції ринкова ціна, коливаючись навколо природної ціни під впливом попиту і пропозиції, забезпечує перелив капіталу.

В результаті цього відбувається повернення ринкових цін до природних. На основі цього Д. Рікардо пояснив роль ринку у розподілі капіталу між галузями народного господарства в точно визначеній пропорції.

Розвиваючи теорію трудової вартості класичної

політичної економії К. Маркс:

По-перше, вважав, що єдиним джерелом вартості є праця, а точніше соціально визначена людська діяльність. Величина ж вартості товару вимірюється суспільно необхідним часом, затраченим на його виробництво.

По-друге, розкрив відмінності  між категоріями “вартість” і  “ціна” (ціна як грошовий вираз вартості товару відхиляється від останньої під впливом коливань попиту і пропозиції).

По-третє, вказав, що в  процесі реалізації товару відбувається роздвоєння вартості на споживну вартість і мінову вартість, в основі якого лежить двоїстий характер праці.

По-четверте, зазначив, що вартість товару визначається не кількістю робочого часу, затраченого на його виробництво, а часом на його відтворення.

При обґрунтуванні теорії додаткової вартості К. Маркс вводить поняття товар “робоча сила”, (сукупність фізичних і духовних здібностей людини), який , як і будь-який інший товар, має дві властивості:

- вартість, яка визначається робочим часом, необхідним для його відтворення;

- споживна вартість – визначається вартістю, яку вона створює.

Споживна вартість товару робоча сила має бути завжди більшою, ніж вартість, і, в цій специфічній його особливості К. Маркс вбачав таємницю капіталістичної експлуатації. Різниця між вартістю робочої сили і новою вартістю, створеною робітником (споживною вартістю) і є додатковою вартістю. Час, протягом якого виробляється вартість, що рівна вартості робочої сили – це необхідний робочий час (необхідна праця), а решта часу, протягом якого створюється додаткова вартість – це додатковий робочий час (додаткова праця). Для визначення рівня експлуатації робочої сили капіталом К. Маркс вводить поняття норма додаткової вартості, а її величина визначається через співвідношення додаткової праці до праці необхідної.

 

 

56.Розвиток  ринк. господарства в Англії (друга  пол. ХУІІ – 60-ті р.ХІХ ст.). Висвітлення цих процесів у  теоріях А.Сміта та Д.Рікардо.

Внаслідок буржуазно-демократичної революції (1640—1659) та «Славного перевороту)) (1688) в Англії була встановлена конституційна монархія під парламентським контролем. Таким чином, система політ влади забезпечила доступ (через парламент , пізніше — і через кабінет міністрів) представникам великого капіталу до державного управління. Це дозволило зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних для подальшого розвитку складових ринкового господарства.

  Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогосподарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохоченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які вирощували зернові. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що використовували найману працю селян що лишились без землі. На заробітну платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином уряд гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно – грошовий обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси фермерів, які були їхнім прибутком від сільськогосподарського виробництва, і частина земельної ренти землевласників. Механізм утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідиви Д. Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткування» (1817). 

У своєму дослідженні  вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів  визначається витратами праці на їх виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які використовують гіршу землю, отримують лише середній прибуток на вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ власників не виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток визначається як різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях. Середній прибуток привласнюється фермером. А надлишок доходу над середнім прибутком і є земельною рентою, яку отримує землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціальний феномен, що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сільському господарстві, а не власне земля.  Та К. Маркс у «Капіталі» показав, що це не зовсім правильно: в умовах приватної власності на землю землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ресурсів).

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розвитку мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зайняте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивності праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого дослідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він показав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поділу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удосконаленням виробництва. Саме мануфактури створили передумови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша виробнича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з  перетворення Англії на колоніальну  державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промисловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північній Америці та в інших частинах світу.

У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб королівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається утримати в становищі аграрно-сировиних придатків метрополії, суперечить інтересам самої Англії.

Про вільну торгівлю в  Англії заговорили тільки тоді, коли вони стала світовою промисловою державою, і їй потрібна була дешева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт  надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.

 

 

57.Особливості розвитку ринкового господар у Франції (друга пол. ХУІІ – 60-ті роки ХІХ ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа.

В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жорстоких національних, соціальних та політичних зіткнень змінюється характер гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпимість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і прибічників крайньої католицької реакції, з іншого.

Наростання невдоволення в країні наближало все більш  наближало буржуазно-демократичну революцію. Крім цього була низка  інших причин. Головною економічною причиною революції стала криза монархії та феодальної структури суспільства. Соціально-економічна не справедливість феодального (ієрархічного) устрою держави полягала в надмірному оподаткуванні феодально залежних селян, які становили основну частину економічно активного населення, й регламентації діяльності в промисловості та торгівлі, що суперечило принципам ринкової економіки. Безпосереднім поштовхом до революції стало також фінансове банкрутство держави.

Революція розпочалась 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії— символу абсолютизму — і охопила всю країну. При владі опинилася буржуазія. 26 серпня 1789 року в країні було прийнято Декларацію прав людини і громадянина. З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ, які сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований становий поділ, спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її землі конфіскували, оголосили «національним майном» і розпродали невеликими ділянками. Усе це створювано передумови для ринкового підприємницького господарювання.

Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка  визначила у Франції початок промислового перевороту і розчистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промисловий переворот в країні тривав майже все XIX ст. Він розпочався в 1810—1820 рр. і прискорився лише в 1850—1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового перевороту.

У 50—60-ті роки значних  темпів розвитку набувала важка Промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення якості продукції І зростання  виробництва у вісім разів.

Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний обом промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес концентрації виробництва, особ-піиіо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське населення. Та більша частина національного доходу припадала усе ж І аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % мешканців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % на-Селення.

1800 р. у Парижі  був заснований Французький банк. Йому надавалось монопольне право на емісію банкнот. Банк мав виконувати функції державного банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Пари-жі з'являється фондова біржа, яка призначалась для здійснення Великих   торговельних  угод   між   промисловцями   і   купцями; 1810р. була створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів».