Шпаргалка по "Экономике"

Розглядаючи ціну, Хома Аквінський передусім намагається пояснити, яка ціна с справедливою. Він стверджував, що справедлива ціпа повинна відповідати двом вимогам: повинна забезпечувати еквівалентність обміну відповідно до кількості праці та видатків, а також забезпечувати учасникам обміну прожиття відповідно до їхнього соціального статусу. Тобто справедлива ціна повинна забезпечити різний рівень добробуту ремісникові, церковнослужителю та дворянину. Повинні також враховуватися і витрати на зберігання товару, доставку його та певне страхування на випадок можливих втрат. Водночас Аквінський закликає у процесі обміну керуватися насамперед вимогами вищої справедливості відповідно до божественного закону, за яким, якщо одна зі сторін втратила в процесі обміну, то інша, яка отримала більшу вигоду, винагородила потерпілу, адже саме цього вимагає справедливість. Ідучи за вченням Аристотеля, Хома Аквінський розрізняє, з одного боку, обмін товару на товар або грошей на товар для задоволення необхідних потреб, а з іншого — обмін грошей на гроші або товари з метою отримання зиску. Але на відміну від Аристотеля, який перший вид обміну схвалював, а другий засуджував, адже він «живить жагу зиску», Аквінський вважав, що намагання отримати прибуток, який є метою будь-якої торгівлі, нічим не заперечує моральності, адже прибуток можна використати на корисні справи: утримання сім'ї, допомогу бідноті, пожертви. З морального погляду цілком моральним також є отримання прибутку, коли торговець доклав зусиль для надання товарові певних додаткових якостей або коли зиск отримується як плата за перевезення чи збереження товару. Засуджує він лише торгівлю спекулятивну, яка дає зиск без будь-яких додаткових витрат.

Водночас Хома Аквінський негативно ставиться до стягування відсотків за позичені гроші. Він поділяє всі предмети, які можуть позичатися, на такі, що знищуються у процесі споживання (хліб, вино тощо) та такі, використання яких не призводить до їх знищення (наприклад, будинок). Для перших стягнення відсотків — те саме, що отримання подвійної платні, а ось за користування другими цілком справедливо заплатити при їх поверненні за користування. Гроші він відносив до першої категорії, а тому й платити відсоток за них не є справедливим. Що правда, це стосується лише грошей, які позичалися на споживчі блага, а ось якщо гроші позичалися на продуктивне використання, то платити відсоток за позичку є цілком справедливим.

Стосовно ж власності, то тут Хома Аквінський бачить переваги приватної власності в тому, що саме вона встановлює у суспільстві «порядок та мир». А суспільна власність, викликаючи постійні суперечки та непорозуміння, зумовлює недбале ставлення до майна. Він також чітко бачить необхідність розвитку торгівлі, стверджуючи, що, засновуючи держану слід ураховувати зручності, які має територія для торгівлі та економічного розвитку країни. Але, слідуючи за Аристотєлсм, він віддає перевагу землеробству, розглядаючи його як галузь господарства, яка схвалюється божественним законом.

Праці Хоми Аквінського  визначили напрям економічної думки середньовіччя, представники якої отримали назву каноністів, тобто тих, хто дотримується церковних канонів. У цьому напрямі працювали Генріх де Ганг (1220—1295), Жіль де Ром (номер 1316 р.), Ніколя Хорезм (помер 1383 р.) та ін

 

 

37.Характеристика  Київської Русі як ранньофеодальної  держави. „Повість минулих літ”.

Становлення державності  у східних слов'ян відбувалося  протягом тривалого часу І було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства

Київська Русь була типовою  ранньофеодальною державою, в якій завершується становлення феодальних відносин, зростає та зміцнюється  феодальне землеволодіння (вотчина). Головними галузями економіки Київської Русі, як і в стародавніх слов'ян, були землеробство та скотарство. Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя.. Князі самі або через своїх «посадників» об'їжджали підвладні їм території та збирали данину хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали у листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига — підправляли зібране до Києва. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім'ї був «дим», а з окремого господарства – плуг або рало.

Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів  домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як «з варяг у греки» (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна  частина населення займалася  землеробством й різними промислами. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.

З розвитком феодального  землеволодіння виникає та набирає  поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю. Вона виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.

Про створення та структуру  Давньоруської держави вчені  дізнались з літописів, найціннішим  в інформаційному плані з яких був літопис «Повісті минулих  літ», перша редакція якого була створена ченцем  Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та галицько-волинського літописання. В повісті минулих літ згадуються ранні державні формування словянських племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен та династії князів Київських:

 

 

38.Розвиток  феодального землеволодіння та  його форм в Україні і відображення  цих процесів в „Руській правді”.

У добу середньовіччя господарське життя переживає процес аграризації, причому на значно нижчому рівні, ніж це було в анитичні часи.

B Європі, починаючи з V—VI ст відбувався процес формування суспільно-екон структур, що отримали назву «феодалізм». Водночас феодалізм мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залежними, а відносини між об'єктами власності були лише виразом відносин, що панували між людьми.

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище.

Шляхи формування феод власності відбувалося: 
а) через селянську громаду;

б) через земельний  поділ з боку короля або великого землевласника-феодала на користь 
своїм підлеглим.

 Формування основних рис феод господарства та форм феод землеволодіння співпадає з етапом раннього феодалізму (V – Х ст.): 
а) поступове утвор великої земельної власності; 
б) монополіз земельних угідь меншістю населеня; 
в) перетворення вільних землевласників у залежних селян;

г) встановлення вассально - ленних відносин.

Київська Русь була-типовою, ранньофеодальною держ.авою, в якій завершується становлення феодальних відносин, закладаються основи мiцнoї системи взаємин між державою, феодалами та основним населенням з приводу виробництва продукції, збирання податків, військової служби.

Основою феод землеволодіння є повна власність феодала на землю та неповна на залежного (покріпаченого) селянина. Проте слід зазначити, що феодальні відносини у Київській Русі ще не були визначальними і ще тривалий час зберігалася міцна патріархальна сусідська громада (община), що можна пояснити багатьма причинами, зокрема й наявністю вільних земель, куди мали можливість перейти селяни.

    Найголовнішою пам’яткою права Київської Русі є Руська Правда. В ній є певні згадки про правове становище селян-хліборобів, а також встановлювалося право власності на землю.

Феодальна земельна власність  існувала у вигляді князівських  доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина – освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, слугам. Чим пізніша редакція Київської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини.

Отже, як висновок можна  сказати, що право власності набувалося внаслідок вкладення селянином  своєї праці в оброблення землі.

За часів Київської Русі було відмічено таку особливість землі – її не можна вкрасти і вона є нерухомою. Саме в “Руській Правді” майно було розмежовано на рухоме і нерухоме.

Слід також зазначити, що в період Київської держави, несли  тягар сплати чималих податків та повинностей. Це в свою чергу призвело до збідніння селян-власників, що не могло не вплинути на розвиток землеробства.

Отже, як висновок можна  сказати, що земельні відносини в  Київській Русі регулювалися як звичаєвими, так у правовими нормами. Вже  тоді чітко прослідковується певний взаємозв’язок земельних, майнових та трудових відносин.

Приєднання українських  земель до Великого князівства Литовського  та Польщі мало значний вплив на розвиток сільського господарства і  його правового регулювання.

Правове становище селян  ХІV-ХV ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське. Правовий статус селян в селах залежав від того, яке право в них було діючим.

Селянство було поділено на три категорії – смерди, невільники, напіввільні (закупи). Вільні селяни мали власні землі

Слід зазначити, що землевласники  у Великому князівстві Литовському  розпоряджалися своєю власністю  на землю, а при цьому змушені  були чітко дотримуватися вимог  актів литовських князів – “привілеїв”. Перший Литовський Статут 1529 року містив окрему главу, яка стосувалась земельних відносин.

 

 

39.Еволюція  відносин особистої залежності  в Україні та висвітлення цих  процесів у докум-их джерелах („Литовські статути”, „Устава на волоки”) у XIV-XVI ст.

Екон розвиток україн земель у складі Польщі та Литви.

Кін XI – сер XIII ст. увійшли в історію Київ Русі як період феод роздробленості, причому характ рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської  держави був закономірним, обумовлений  об'єктивними причинами, у тому числі  й екон характеру. Однією з найважл  із них було зростання та зміцнення  великого феод землеволодіння. Базуючись  на натур господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови екон самостійності та політ відокремленості давньоруських земель.

 Не менш важливою  причиною був занепад торгівлі, особливо торгів шляху «із варяг у греки». У цей час половці фактично перерізали торг шляхи до Чорного та Каспійського морів. Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою й втрату політ ваги, його відносний занепад та посилення інших міст – Чернігова, Галича,  Новгорода, Смоленська тощо.

Саме ці причини обумовили  появу нового центру політ та екон життя — Галицько-Волинської держави, яка упродовж півтора століття відігравала важливу роль у житті східних слов'ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, постійне втручання сусідніх держав не дали можливості зберегтися цій державі.

Одними з перших на українські землі рушили литовські  князі. Уже в другій половині XIV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля.

Руські землі з екон та культ погляду стояли вище Литви, що обумовило надзвичайно сильний  вплив східно-слов'ян. народів на завойовників. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила», що пояснює відносно мирне приєднання україн земель. Загалом, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він сприяв обороні краю від набігів татаро-монголів.

Держ мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.

В середині XIV ст. землі Галичини були захоплені Польщею, і відразу ж розпочався процес покатоличення та опольщення місцевого населення. Унія між Польщею та Литвою відкривала можливості для польської шляхти поширити свої володіння та вплив на всі україн землі, але остаточно цієї мети Польща досягла лише після Люблінської унії (1569 р.), після утворення єдиної Польсько-литовської держави — Речі Посполитої.

Литовські Великі князі та польські королі вважали україн землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 рр., а також у численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.

Феод земельна власність  була фундаментом усієї системи експлуатації. З розвитком великого феод землеволодіння найтісніше пов'язувався процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого ним продукту. В Литві остаточне покріпачення селян закріпив Литовський статут 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.