Характеристика стилів спілкування дітей молодшого шкільного віку з однолітками

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика стилів спілкування  дітей молодшого шкільного віку з однолітками

1.1. Поняття спілкування  в психології

1.2. Аналіз стилів  спілкування молодших школярів

1.3. Особливості  стилів спілкування дітей молодшого шкільного віку

Розділ 2. Дослідженя стилів спілкування дітей молодшого  шкільного віку з однолітками

2.1. Опис методик  дослідження

2.2. Аналіз результатів  дослідження

Висновки

Список літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    Актуальність  дослідження. Важливим елементом людського співжиття і взаємин є психологічні контакти і спілкування. Потреба в контакті з подібними до себе існує й у тваринному світі, однак спілкування – величезний дар, набуток суспільного буття людини. Завдяки спілкуванню людина пізнає світ, власну духовність, підтримує психологічний зв’язок з іншими людьми через засоби масової комунікації й безпосередні стосунки, без чого важко зберегти емоційний життєвий статус.

    Спілкування – багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і розуміння суб’єктами спілкування один одного.

    Спілкування історично склалося в процесі спільної діяльності людей, де спочатку відігравало допоміжну роль: організовувало і супроводжувало певні дії. З ускладненням діяльності воно набуває відносної самостійності, починає виконувати специфічну функцію передачі наступним поколінням форм культури і суспільного досвіду. В процесі спілкування відбувається перехід від одного рівня життя до іншого. Спілкуючись, людина виявляє себе індивідом і реалізує свої прагнення бути особистістю. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті.

    Об’єкт  дослідження: стилі спілкування молодших школярів.

    Предмет дослідження: психологічний аналіз стилів спілкування дітей молодшого шкільного віку з однолітками.

    Мета: здійснити психологічний аналіз стилів спілкування дітей молодшого шкільного віку з однолітками.

    Завдання:

1. Розкрити поняття спілкування в психології.
2. Проаналізувати стилі спілкування молодших школярів.
3. Виявити особливості стилів спілкування дітей молодшого шкільного віку.
4. Провести дослідження стилів спілкування дітей молодшого шкільного віку з однолітками.

    Теоретико-методологічну  основу дослідження склали ідеї когнітивної психології відносно спілкування як інформаційного обміну (Р. Краусс, С. Шеннон, Д. Кінгсбурі, Ф. Хайдер, К. Черрі та ін.), індивідуальних особливостей сприйняття (Г. Уіткін, Дж. Келлі, Р. Гарднер, Дж. Клейн, Д. Ройс, В. М. Аллахвердов та iн.), диспозиційної теорії особистості (Г. Олпорт, Р. Кеттелл, Г. Айзенк, В. А. Ядов та iн.), концептуальні положення системного підходу, зокрема в його використанні до дослідження особистості, діяльності та спілкування (О. Г. Асмолов, Б. Г. Ананьєв, Б. Ф. Ломов та iн.), розуміння спілкування як умови формування та розвитку особистості (Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв, В. Н. Мясіщев, С. Л. Рубінштейн та ін.), діалогічності спілкування (Л. І. Анцифьорова, Л. А. Радзіховський, А. В. Брушлінський та ін.).

       Обсяг і структура роботи обумовлені метою та завданнями дослідження, а також логікою розташування в ній матеріалу. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1. Загальна характеристика стилів спілкування дітей молодшого шкільного віку з однолітками

1.1. Поняття спілкування в психології

    Спілкування вивчається різноманітними науками: соціологією, філософією, медициною, педагогікою. Ми ж будемо розглядати спілкування  з точки зору психології. Спілкування – 1) складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, які породжуються потребами в спільній діяльності і включає до себе обмін інформацією, виробітку єдиної стратегії взаємодії; 2) здійснювана відомими засобами взаємодія суб’єктів, що викликана потребами спільної діяльності і направлена на відчутну зміну в стані, поведінці і особово-сенсових утвореннях партнера через складності і ємність феномена спілкування, тлумачення його як поняття залежить від вихідних теоретичних і критеріальних підвалин. В самому загальному вигляді спілкування виступає як форма життєдіяльності. Соціальний сенс спілкування полягає визначається тим, що в його процесі суб’єктивний світ однієї людини розкривається для іншої [13; 63].

    В спілкуванні людина самовизначається і самопред’являється, показуючи свої індивідуальні особливості. За формою здійснюваних впливів можна судити про комунікативні навички і риси характеру людини, по специфіці організації мовних сполучень – про загальну культуру і грамотність.

    Спілкування пронизує всю життєдіяльність особи. Форми спілкування вкрай різноманітні. Але, в кінцевому рахунку, вони визначаються об’єктивними умовами, насамперед, характером суспільно-економічної формації. Кожне  покоління людей застає як дещо дане певну суму виробничих сил, капіталів і соціальних відносин. Спілкування, виражене в безпосередніх міжособових зв’язках людей, завжди відповідає певним історично склавшимся і соціально необхідним формам комунікації і реалізується у відповідності з нормами соціально задовільної поведінки.

    Проаналізуємо визначення, які дають спілкуванню  різноманітні автори.

    М.С. Каган розглядає спілкування  як один з видів людської діяльності, якому властиві відповідна структура  і атрибути.

    Л.П. Буєва (1978) припускає, що “спілкування є безпосередньо спостерігаєма і переживана реальність і конкретизація суспільних відносин, їх персоніфікація, особова форма. Суспільні відносини при цьому складають зміст процесу (дії об’єктивних суспільних законів і відносин), а спілкування – його індивідуалізовані форми” [18; 97].

    В.М. Соковкин (1974) аналізує людське спілкування  як комунікацію, як діяльність, як відносини, як взаєморозуміння і взаємовплив.

    З точки зору А.Н. Леонтьєва, спілкування  слід розглядати як визначену сторону  діяльності, тому що воно присутнє в будь-якій діяльності в якості її елемента. Саму ж діяльність можна розглядати як необхідну умову спілкування.

    Спробу  інтегрувати в межах єдиної концепції  різноманітні соціально-психологічні підходи до проблеми спілкування  здійснила Г.М. Андреєва. Характеризуючи спілкування, вона виділила в ньому три взаємопов’язані сторони: комунікативну (обмін інформацією між тими, хто спілкується), інтерактивну (організація взаємодії тих хто спілкується) і перцептивну (процес сприйняття одне одного партнерами і встановлення на цій основі взаємопорозуміння).

    Аналіз  досліджень психологів приводить до висновку про те, що незалежно від  того, чи визнає це сам дослідник, чи ні, але фактично майже всі дослідження  орієнтовані на один із вищеназваних теоретичних напрямків.

    Поряд з вище переліченими авторами, значення спілкування і його вплив на розвиток особистості вивчали такі радянські  психологи, як Б.Г. Ананьєв і В.М. М’ясенцев.

    Дослідження Б.Г. Ананьєва (1969) націлені на глибоке  і всебічне вивчення спілкування, велике значення має осмислення вже здійсненого в цій галузі в минулому, як в психології, так і в суміжних з нею науках.

    Б.Г. Ананьєв підкреслює, що особливою  і головною характеристикою спілкування  як діяльності є те, що через нього  людина будує свої відносини з іншими людьми. Він пише: “Поведінка людини виступає не тільки як складний комплекс видів його соціальної діяльності, за її допомогою приймає форму предметів оточуючий його світ, але і як спілкування, практична взаємодія з людьми в різноманітних соціальних структурах” [6; 81].

    Розглядаючи психологічне значення взаємодії, що здійснюється в формі спілкування, Б.Г. Ананьєв  неодноразово підкреслює, що, будучи обов’язковим компонентом праці, навчання, гри  і всіх інших видів діяльності, які передбачають взаємодію людей, вона є основою, без якої неможливе пізнання ними діяльності, формування у них емоційного відклику на цю дійсність і основаного на цьому пізнанні і емоційним відношенням поведінки в цій дійсності.

    “Спілкування, - пише він, - настільки ж соціальне, як і індивідуальне явище. Тому так нерозривно пов’язане соціальне і індивідуальне в найважливішому засобі спілкуванні – мові, індивідуальним проявом, механізмом якого є мова.” Пантоміміка і жестикуляція, інакше кажучи, неречові форми спілкування, стають такими саме тоді, коли експресія поведінки виконує комунікативну функцію.

    Окрім речових і неречових засобів  спілкування, Б.Г. Ананьєв виділяє  і внутрішню сторону – пізнання учасниками спілкування одне одного, міжособові відносини, саморегуляцію вчинків людини з урахуванням отриманого знання, перетворення внутрішнього світу людей, що приймають участь в спілкуванні.

    Б.Г. Ананьєв чітко показав значимість категорії спілкування для загальної, вікової і педагогічної психології, а також для психології індивідуальних різностей.

    В.М. М’ясенцев також вніс значний  вклад в розробку комплексу питань, що стосуються психології спілкування.

    За  думкою В.М. М’ясенцева, зв’язок відбиття людьми одне одного в спілкуванні  з їх взаємовідносинами очевидний. В спілкуванні відбиваються стосунки людей з їх різноманітною активністю, вибірковістю, позитивним або негативним характером. Засобом або формою спілкування і відносин є відносини людини з людиною.

    Причини, які визначають наявність або  відсутність відповідності між відношенням і звертанням учасників спілкування, В.М. М’ясенцев бачив не лише в особливих властивостях кожного з тих хто спілкується, але і в обставинах спілкування, і, зокрема, в характері малої групи, яку утворюють діти, які спілкуються. Він вважав, що взаємовідносини відіграють значну роль в характері процесу взаємодії, і, в свою чергу, представляють результат взаємодії. Ті переживання, які виникають в процесі взаємодії, укріплюють, руйнують або реорганізують відносини [11; 72].

    А також, В.М. М’ясенцев відмічав, що спілкування може впливати на ті або інші характеристики психічних процесів, психічних станів і властивостей людини, істотно змінювати або перебудовувати.

    Роботи  В.М. М’ясенцева, в основному були в галузі загальної психології, але  деякі його роботи були розроблені з точки зору медичної психології.

    Спілкування є таким процесом взаємодії дітей молодшого шкільного віку, в якому особи, які в ньому приймають участь, своїм зовнішнім виглядом і поведінкою завдають більш або менш сильний вплив на бажання і наміри, на думки, стан і почуття одне одного.

    У різних дітей різні здатності спілкування. В той час, як одні з них, вступаючи в контакти з оточуючими без особливих зусиль зі своєї сторони або підтримують, або просто створюють в інших дітей добрий настрій, інші вносять в свої взаємовідносини з учнями напругу або провокують в останніх негативні емоції.

    Об’єктивні  відносини, в які молодші школярі вимушені вступати в процесі своєї життєдіяльності, і суб’єктивне відображення даних відносин у вигляді думок і почуттів (суб’єктивні відносини) складають два основних шари міжособових відносин.

    Взаємовідносини – це специфічний вид відносин людини до людини, в якому є можливість одночасного або віддаленого  відповідного особового відношення, а спілкування – це інформаційна і предметна взаємодія, в процесі якої виявляються і формуються міжособові взаємовідносини.

    Спілкування слід розглядати і як бік будь-якої спільної діяльності (оскільки сама діяльність є не лише праця, а і спілкування  в процесі праці), і як особливу діяльність.

    В онтогенезі спілкування є первинною, домінуючою формою відносин дитини до оточуючого середовища. Ця форма передбачає, перш за все, розуміння з боку іншого суб’єкта (в першу чергу, матері), яке потім замінюється формою, що передбачає взаєморозуміння, іншими словами, дитина не просто виражає свої бажання але й враховує бажання людей, від яких залежить реалізація його власних [19; 34].