Порівняльний аналіз української та американської моделей рекордингової індустрії в системі національного шоу-бізнесу (структура, суб’єк

Робота структурована наступним чином: у першому розділу я розповім про рекордингову індустрію в шоу-бізнесі (місце, яке вона займає, значення, історію та ін.),; в другому розділі – про особливості рекордингової індустрії в США та Україні (типи рекордингових компаній, порівняльний аналіз ринків США та України, механізми діяльності видавничого бізнесу та ін.). в третьому розділі буде ітись про проблеми, які існували та існують на цей час в рекордингові індустрії США та України.

Розділ 1: Рекордингова індустрія в шоу-бізнесі

1.1. Історичний розвиток рекордингової індустрії

Аналіз історичного розвитку рекордингової індустрії важливий для розуміння проблем, існуючих зараз у країні. Причину багатьох проблем можна знайти в цьому розділі моєї курсової роботи.

У 2007 році виповнилося 130 років від того моменту, коли вперше Томасом Едісоном був зафіксований звук.

21 листопада 1877 року Томасом Едісоном був представлений перший прилад для запису та відтворення звуку. Першим звуконосієм став мідний валик, обгорнутий олов'яної фольгою, а рекордером - голка, припаяні до мембрани. Едісон став обертати валик, що рухається по гвинтовій різьбленні, а в рупор, яким була загорнута мембрана, проспівав перший у світі хіт про Мері і баранчика. Але у фонографа було багато недоліків, таких як занадто тихе виконання і шуми, фонограф не відтворював шиплячі звуки, а "д" і "т" звучали абсолютно однаково, валики не витримували тривалої експлуатації.

В 1887 році Еміль Берлінер представив публіці грамофон. Цей винахід на початку ХХ століття фактично повністю витіснив з ринку аудіотехніки продукцію "Едісон фонограф компанії".

Таким успіхом Берлінер був зобов'язаний двом знаменним нововведенням. Перше стосувалося технології запису фонограми. Другим відкриттям стала технологія тиражування записаної фонограми. Спочатку Берлінер виробляв свою поперечну запис на звичному валику. Але потім на роль первинного носія була обрана кругла цинкова пластинка, вкрита воском. Берлінер дуже довгий час шукав відповідний матеріал для виготовлення. Його пошуки завершилися під час відвідування магазину одягу, де винахідника вкрай зацікавили одні ґудзики, вірніше, те, з чого вони були виготовлені. Виявилося - з шелаку. Шелак представляв собою застиглу смолу органічного походження.

Індустрія грамзапису розвивалася з приголомшливою швидкістю: якщо в 1897 р. було випущено 500 тисяч платівок, то через два роки їх тираж зріс майже втричі.

Не дивлячись на всі ці недоліки, саме з появи тиражованого носія почала формуватися рекордингова індустрія.

Винахід патефона належало конкурентам Берлінера - європейським дистриб'юторам фонографів - фірмі братів Пате. Головне відкриття фірма Пате зробила в 1907 році, коли її співробітник Гільон Кеммлер вперше спробував прибрати рупор всередину коробки.

Другим ходом фірми Пате в конкурентній війні на аудіоринку стало отримане ними ексклюзивне право на запис популярних артистів французької естради (зокрема - Едіт Піаф). Звичайно, за це довелося платити, але справа того варта.

Щоб захиститися від підробок, фірми вибирали собі логотипи, які розміщували на "п'ятачках" пластінок.

У Російській імперії перша фабрика грамплатівок з'явилася в 1901 р. в Ризі. А в 1910 р. під Москвою був заснований Апрелівський завод - найбільший завод грамплатівок.

На перших радянських платівках були відображені промови Леніна "Пам'яті Я. Свердлова", виступи А. Колонтай, А. Луначарського і навіть вірш "Залізний Месія" пролетарського поета В. Кириллова у виконанні автора. Але розвитку цієї індустрії постійно заважала недостача матеріалу для виготовлення платівок. Поступово робота індустрії грамзапису налагодилася (тиражі фірми "Мелодія" досягали 180 мільйонів дисків на рік), проте якість радянських платівок (що грамофонних, що вінілових) завжди поступалася якістю західним.

Головними радянськими заводами, що випускають грамплатівки, стали Московський, Апрелівський, Ленінградський, Ризький, Ташкентський, Талліннський, Тбіліський і Бакинський. Так як в СРСР фірма "Мелодія" була монополістом у сфері грамзапису, у всіх радянських платівок був один каталог і одне маркування.

Вже в 1920-х роках важкі звукознімачі грамофонів стали змінюватися легкими електромагнітними адаптерами. У другій половині 1930-х років грубі голки змінилися легкими п'єзоелектричними корундовими адаптерами. У результаті це призвело до появи електропатефона (він же - електрофони, він же - програвач, або "вертушка").

Великою проблемою залишався 5 хвилинний формат запису. Але в 1948 році американська фірма "Columbia" нарешті показала світу першу довгограючу платівку, або як її ще називають - "long play" (LP). Для довгограючих платівок був знайдений новий матеріал - поліхлорвініл, який меломани скоротили до "вінілу".

З появою вінілових платівок покращилась і якість відтворення, знизилися шуми, а діапазон частот практично досягнув діапазону людського вуха.

У 1950 році Едуард Рейн зробив ще один крок у бік збільшення тривалості звучання платівки. Він розробив так звану запис із змінним кроком. У результаті нововведень швидкість обертання платівки вдалося знизити до 331 / 3 оборотів на хвилину. У результаті на один бік платівки діаметром 300 мм тепер можна було втиснути до 30 хвилин звучання.

Для одного боку платівки на 33 оборота оптимальний час звучання становило 20-22 хвилини, відповідно стандартом альбому стала тривалість 40-45 хвилин.

Стандартна вертушка мала три швидкості вертіння - 33, 45 і 78 обертів.

SP (Single Play) – для рекламно комерційних аудиороликів 5 хвилин

EP (Еxtended play) – міні-альбоми, які вміщують 4-6 треків

LP (lоng play) – головний формат для запису альбомів 40-45 хвилин

Голки теж зазвичай мали два кінці - для грамофонних і вінілових дисків. Встановилися і три стандартних розміри платівок: 300 мм ("гігант"), 250 мм ("гранд") і 175 мм ("міньйон").

У 1957 році, скориставшись ідеєю Блюмлейна, яку він висунув ще у 1931, з’явився стерео запис. Винахідники в кінці 1960-х домоглися навіть ефекту квадрафонії - чотирьох канального звучання. Швидко спалахнула мода на квадрафонію, але так само швидко і пройшла. Мабуть, для бінаурального слуху людини (вуха два) цей ефект оточеній з усіх боків музикою здався незвичним.

До цифрової і лазерної революції 1980-х років вінілові платівки залишалися найякіснішим носієм звукової інформації. У цьому плані вони витримали навіть конкуренцію з боку більш зручною, але менш надійною магнітофонної стрічки.

Якщо капіталістичний Захід магнітофони турбували з комерційної точки зору, в соціалістичному СРСР вони використовувались насамперед у сфері ідеологічної та культурної цензури. Перший радянський побутової бобінник був запущений у виробництво в 1949 р. з подачі Хрущова. Вироблявся він у Києві і називався "Дніпро-1" і за задумом майбутнього керівника СРСР повинен був використовуватися в основному в агітаційно-просвітницьких цілях.

Довгий час магнітофони були дуже дорогими для звичайної радянської людини, і купувалися в основному студіями і Будинками культури. Але у другій половині 1970-х стереофонічні бобінники стали обов'язковою приналежністю кожного поважаючого себе меломана.

Пік касетної промисловості припав на 1980-і роки. У середині вісімдесятих 54% всієї світової музики продавалося саме на касетах.

Прибуток від торгівлі касетами особливо виросла в пострадянський час, коли вінілове виробництво зупинилося, а виробництво компакт-дисків ще не налагодилося.

Спроби записувати аудіо-і відео за допомогою лазерного променя робилися ще в 1960-і роки. Часто вказується, що перший оптичний привід був представлений ще в 1973 році Джимом Расселом. Після чого Рассел пред'явив свій винахід компаніям Sony і Philips. Ті зацікавилися, але переговори з вченим далі вести не стали. Проте в 1977 році обидві компанії скооперувалися і самі стали вести розробку "цифрового" оптичного формату.

Перші "компакти" - ALP (Audio long play) - були далеко не компактними і за інерцією намагалися імітувати грамплатівку з діаметром 30 см. Правда, на відміну від вінілового лонгплея, на оптичний диск можна було вмістити кілька десятків годин звучання.

Тоді працівник Philips - Лу Отенс - запропонував зменшити розмір і, відповідно, місткість диска, обмеживши час звучання годиною. Але Sony внесли пропозицію збільшити час звучання до 66 хв., щоб диск повністю вміщував "Дев'яту симфонію" Бетховена.

Створення оптичного аудіодиска - один з перших і яскравих прикладів міжнаціональної кооперації. Так голландці з Philips розробили сам процес виробництва дисків, а японці з Sony запропонували метод запису. Грубо кажучи, одні займалися "хардом", а інші - "софтом". У створенні диска також взяла участь німецька компанія Bayer, що розробила для нього оптимальний матеріал - полікарбонат макролон.

І ось в 1982 році Sony і Philips представили світу Compact Disk Digital Audio (CD-DA або CD-Audio). У масове виробництво першими, звичайно, запустили поп-виконавців - альбом Біллі Джоела "52nd Street" і альбом "Visitors" групи ABBA.

У 1985 році було продано 59 млн. компакт-дисків - у шість разів більше, ніж планувалося. У 1987 році кількість випущених найменувань CD досягло шести тисяч. Музиканти стали масово переходити на новий формат, а також поступово переводити в "цифру" старі записи. До кінця 1980-х компакт-диски витіснили вініл, а до середини 1990-х і компакт-касети.

У 1997 році в продаж вийшли дисководи CD-RW (CD-ReWritable) і, відповідні їм, диски традиційного розміру. Вони досить швидко подешевшали, і тепер споживач міг перезаписувати один компакт сотні разів.

Прогрес у сфері оптичного запису на цьому не зупинився. У 1995 році на ринку з'явився новий формат - DVD високоякісний оптичний відеоносій.

Мp3 (MPEG audio layer 3) винайшли в 1994 році вчені з німецького інституту Fraunhofer. Але справжня популярність цього формату почалася після того, як 19-річний програміст Джастін Франкель винайшов для mp3 спеціальну програє програму Winamp.

Цей формат був и є дуже популярним. Завдяки маленькому розміру та безкоштовному Winamp записи розповсюджуються між користувачами комп’ютерів дуже швидко. На цьому історія не закінчується, розвитку музичних форматів та носіїв не має кінця…

Але вже виходячи з цієї інформації можна зробити висновки. Проблеми рекордингової індустрії в Україні почались вже давно. Розвитку цієї галузі заважало політичне становище у країни, тотальний контроль за насиченням музичного бізнесу, використання його в агітаційних цілях. Музиканти не мали свободи і не могли спокійно творити, працювати, просувати та поширювати свої пісні. Тому рекордингова індустрія не була і не є так розвинута, як в США та європейських країнах. І вже тоді стала відставати у розвитку.

1.2. Специфіка взаємовідносин рекордингової індустрії та культури

Головна ціль функціонування рекордингової індустрії у контексті культури пов’язана з ідеєю виховання духовно багатої і розвинутої особистості.

Держави надають допомогу і підтримку мистецтву не залежно від зовнішніх вигод. Мистецтво – не тільки суспільних товар, але і товар, що є національним багатством, який є індикатором морального рівня етноса, народності, держави.

Продукт праці рекордингової індустрії не має зовнішньої форми, а являє собою вид культурної послуги. Рекордингові компанії є продавцями духовних благ як на внутрішньому, так і на світовому ринку.

Культура, таким чином, проявляє взаємодію з ринковими відносинами, поряд з освітою, охороною здоров'я, фізичною культурою і спортом та ін..

Ринок рекордингової індустрії неможливо передбачити, тому тільки гнучка культурна політика, ретельне вивчення запитів людей забезпечує можливість бізнесу в культурі утримувати конкурентні позиції.

Людська діяльність об’єднує людей у сучасне суспільство, культура якого перш за все орієнтована на розум, увагу до реальних результатів діяльності людини в якості вільної і самостійної особи, вдосконалення його матеріальних, духовних, соціальних потреб. Розвиток та гарне становищє культури сприяє успішному рішенню соціально-економічних проблем, покращенню і укріпленню зовнішньополітичних відносин. Рівень культури також є індикатором культурного і загального соціального розвитку.

Що стосується рекордингової індустрії в системі культури, то вона розглядається не тільки, як виробник, а й як важлива складова реальної економіки, що забезпечує ріст зайнятості, розвиток наукоємних технологій, надходження прибутків від туризму і реклами.

1.3. Загальна схема діяльності музичної індустрії та світова історія становлення

Музична індустрія (або музичний бізнес) продає композиції, записи та виступи. У цьому бізнесі зайнято близько чверті мільйона чоловік, у тому числі: музикантів, які пишуть і виконують музику; компанії і фахівці, які створюють і продають музичні записи (наприклад, музичні видавці, продюсери, студії, інженери, рекорд лейбли, дистриб'ютори та мережі музичних магазинів, організації по дотриманню авторських прав); компанії, які презентують живі виступи (букінгові агенти, промоутери, музичні майданчики); фахівців, які допомагають музикантам в їхній кар'єрі (менеджери атристів, бізнес-менеджери, юристи індустрії розваг);  транслятори музики (супутникове та  fm радіо, телебачення), журналісти, педагоги, виробники музичних інструментів, а також багато інших.4