Організація відносин внутрішніх підрозділів сільськогосподарського підприємства

[6]

Аналізуючи  дані таблиці 1.7 ми можемо побачити, що валова продукція в 2011 році відносно 2009 року збільшилось на 1 га сільськогосподарських угідь на 165,6%, або 398,3 грн. Це пов’язане з тим що в 2011 році було вироблено продукції найбільше, а також одночасно зменшується кількість сільськогосподарських угідь. Теж саме відбувається з іншими показниками, але на 1000 грн. виробничих витрат валової продукції в 2011 році зменшилось 95,51%, або на 50 грн. Це пов’язане з тим, що в 2011 році виробничі витрати були вищими. Але ріст валової продукції в 2011 році перевищив ріст виробничих витрат в цьому ж році, тому прибуток на тис. грн. виробничих витрат в 2011 році збільшився на 18,2%, також на одного середньорічного робітника по відношенню 2011 року до 2009 року на 244,1% більше прибутку. Це зумовлене збільшенням навантаження на 1 працівника.

РОЗДІЛ 2. Теоретичні основи організації основних трудових колективів та їх економічні взаємовідносини

2.1.      Організація відносин внутрішніх підрозділів сільськогосподарського

підприємства

Теоретично в загальному вигляді будь-яка система являє  собою сукупність взаємопов'язаних і взаємозалежних елементів, функціонування яких здійснюється визначеними суб'єктами управління. Елементами системи внутрішньозаводських економічних відносин є підсистеми - планування, контролю, економічного стимулювання і економічної відповідальності, що визначають майнові, орендні, виробничі, фінансові відносини між підприємством  і його структурними підрозділами і  між самими підрозділами - основними, допоміжними, обслуговуючими, управлінськими. Кінцева мета функціонування системи - отримання підприємством прибутку шляхом випуску і реалізації конкурентоспроможної продукції високої рентабельності.

Рушійною силою внутрішньозаводських економічних відносин є мотиваційний механізм часткового саморегулювання, який поряд з адміністративними  методами лежить в основі функціонування системи. Для організації внутрішньозаводських економічних відносин на зазначених засадах на підприємстві повинні  бути створені відповідні умови.

Відносна майнова самостійність  виробничих підрозділів підприємства забезпечується шляхом закріплення  за ними частини виробничих фондів (переважно основних виробничих фондів), яка може бути здана підрозділу в  оренду. Така майнова самостійність  забезпечує організаційну самостійність  і є умовою для надання підрозділам  економічної самостійності.

Відносна економічна самостійність  виробничих підрозділів може бути забезпечена  шляхом скорочення числа централізовано планованих показників і використання у виробничих підрозділах деяких елементів ринкової економіки. На підприємствах  вводиться механізм формування внутрішньозаводських планово-розрахункових цін за продукцію, роботи і послуги для здійснення взаєморозрахунків між підрозділами підприємства. Економічна самостійність  покликана посилити на рівні підрозділів вплив таких принципів, як порівняння витрат з результатами діяльності, економічної зацікавленості з економічною відповідальністю.

Відносна фінансова самостійність  підрозділів здійснюється шляхом організації  системи розрахунків на внутрішньозаводський рівні. Для цього в рамках системи внутрішньозаводських економічних відносин утворюється внутрішньозаводський госпрозрахунковий банк. Всі розрахунки між підприємством та його підрозділами і між самими підрозділами за ресурси, продукцію роботи та послуги виробляються чеками цього банку. В основі фінансових взаєморозрахунків лежать внутрішньозаводських планово-розрахункові ціни. Джерелами фінансових розрахунків для підрозділу є власна чистий прибуток, власні оборотні кошти, внутрішньозаводський кредит, часткове загальнозаводське фінансування, надходження коштів за санкціями та ін

Одним з основних умов організації  внутрішньозаводських економічних  відносин поряд з наданням підрозділам підприємства відносної самостійності є створення внутрішньозаводської ринкової інфраструктури, тобто формування різних суб'єктів економічних відносин усередині підприємства.

2.2.      Внутрішньогосподарські форми організації  трудових колективів

У сільському господарстві України будь-яке підприємство є виробничо-господарською одиницею, яка зусиллями свого трудового  колективу здійснює виробництво  продукції, її переробку, реалізацію; надає  різноманітні послуги, виконує інші економічні й соціальні функції. Кожне підприємство – агрофірма, колективне сільськогосподарське підприємство, агропромислове об’єднання, фермерське господарство, кооператив та ін. – це (згідно з законодавством України) самостійний  трудовий колектив, первинний осередок української держави як об’єднання працівників для спільної трудової діяльності. У кожному трудовому  колективі залежно від його розмірів, спеціалізації та інших обставин функціонують внутрішньогосподарські (первинні) виробничі, обслуговуючі та інші колективи – дільниці, ланки, загони, бригади, цехи, відділки та ін.

Саме  в первинних трудових колективах організовується робота щодо використання земельних угідь, техніки, добрив, кормів, продуктивної і робочої худоби та інших ресурсів, впроваджуюються  найбільш прийнятні технології виробництва  продукції, форми організації та оплати праці. Ось чому зі зміцненням матеріально-технічної бази сільського господарства, поглибленням його спеціалізації  та підвищенням професійного і культурного  рівня працюючих виникає об’єктивна потреба пошуку або визначення нових  організаційних форм діяльності внутрішньогосподарських  трудових колективів, які б найбільш повно відповідали кожному етапу  розвитку продуктивних сил.

Форми і кількість таких первинних підрозділів, кількість зайнятих у кожному з них залежать від особливостей виробничих умов конкретного підприємства, але більшість із них має характерну загальну структуру.[7, 769]

Залежно від розміру та виробничого напрямку господарства, а також і поділу праці, в трудовому колективі рослинників можливі такі самостійні ланки, бригади, дільниці, цехи, - як колективи, овочівників, плодівників, картоплярів, льонарів та ін.; в трудовому колективі свиноферми – колективи репродуктивного і свиновідгодівельного цехів або ланок; у складі працівників, які виробляють продукцію скотарства, – колективи молочних і відгодівельних цехів, бригад, ланок, дільниць тощо.

Як видно зі структури досліджуваного господарства, трудові колективи класифікуються на постійні і тимчасові. Постійні – це такі, що характеризуються сталістю земельних угідь, засобів і предметів праці та робочої сили: ланки, бригади, дільниці, орендні та інші колективи, та тимчасові – це, як правило, спеціалізовані трудові колективи (загони), які створюються для виконання окремих найважливіших циклів сільськогосподарських робіт: підготовка грунту, внесення добрив, сівба; захист рослин від бур'янів і хвороб; заготівля кормів; збирання врожаю та інше. У даному господарстві вони створюються як внутрішньогосподарські, але за певних умов і можливостей надають послуги і суміжним господарствам на договірних умовах.

Найпростішою організаційною структурою первинного об'єднання працівників є ланка. В її складі немає ніяких окремо організаційно-оформлених груп виконавців, і тому немає потреби в керівникові. Характерними ознаками ланки ще є таке: вона виконує окремі технологічні операції в загальному комплексі робіт з виробництва певного виду сільськогосподарської продукції (ланка лише, яка здійснює окремі цикли технологічних процесів або вирощує якусь окрему сільськогосподарську культуру (бурякова ланка, овочева ланка, садова ланка, ланка первинного насінництва та ін.). Ланка налічує декілька (5-8) осіб працюючих, яким властива професійна універсалізація, а отже, і здатність виконувати широкий спектр сільськогосподарських робіт. Саме такі невеликі за чисельністю трудові колективи, в яких кожний працюючий може виконувати різноманітні роботи, в подальшому будуть дедалі більше розповсюджуватися у зв'язку з розвитком і подальшим реформуванням колективних сільськогосподарських підприємств приватного спрямування.[8, 307]

Також у господарстві діють такі структури, як виробничі бригади. Кожна з них складається з декількох самостійних спеціалізованих ланок. Тому порівняно з ланкою це вже більш складна організаційна форма колективу працівників, де трудові відносини мають свої особливості. Якщо в межах кожної ланки вони здійснюються через безпосередній контакт працівників у процесі трудової діяльності, а потім уже і через кінцевий результат виробничої діяльності, то в бригадах - тільки (або в більшості випадків) через кінцевий результат функціонування праці всього колективу бригади. За ринкових умов у підприємстві приватного типу такому коллективу доводяться об’ємні натуральні показники виробництва та нормативи витрат ресурсів і праці. Кінцевий результат визначається саме за цими критеріями і при їх дотриманні (урожайність, валові збори, продуктивність тварин) передбачається система матеріального стимулювання за кінцевий результат.

Характеристики  ланок, бригад, виробничих дільниць певною мірою умовні. Адже розселення працівників, місцеві традиції, спеціалізація та концентрація сільськогосподарського виробництва, забезпеченість об’єктами виробничої та соціальної інфраструктури, ґрунтово-кліматичні умови та інші обставини зумовлюють різноманітність виробничих підрозділів та форм організації їх трудових колективів. Ось чому неможливо розробити якийсь типовий варіант організаційно-виробничої структури для того, щоб пропонувати його як типовий для більшості господарств кожної природно-економічної зони України. Тому саме конкретні економічні, демографічні та природні умови кожного господарства і району (з урахуванням наукових узагальнень та позитивного місцевого практичного досвіду) визначають свої форми трудових колективів.

Головним  завданням внутрішньогосподарських формувань, як і в цілому господарства, є збільшення виробництва продукції, поліпшення її якості, своєчасне надання послуг при обслуговуванні основного виробництва, підвищення продуктивності праці, зниження матеріаломісткості продукції, розвиток трудової і соціальної активності працівників, зротання добробуту останніх. Виходячи з цих завдань та враховуючи позитивні риси існуючих підрозділів, й обирають відповідну форму внутрішньогосподарського формування.[9, 158]

Господарська  діяльність внутрішньогосподарських формувань ґрунтується на самостійності у вирішенні всіх оперативних виробничих питань. Взаємовідносини формування з керівництвом підприємства та іншими внутрішньогосподарськими підрозділами здійснюються за угодами, в основу яких покладено принцип дотримання нормативів витрат і одержання передбачених угодою врожайності, продуктивності тварин, витрат праці.

Права членів внутрішньгосподарського формування визначаються «Положенням про внутрішньогосподарське формування», яке складається у підприємстві. В ньому передбачаються права і обов’язки членів колективу підрозділу:

• вносити пропозиції щодо поліпшення діяльності формування, усунення недоліків у роботі його органів та посадових осіб;
• одержувати від посадових осіб інформацію з будь_яких питань діяльності формування;
• користуватися майном, пільгами і перевагами, передбаченими для даного господарства.

Організаційні форми підрозділів у різних аграрних формуваннях (приватні, приватно-орендні, господарські товариства, кооперативи та ін.) не мають будь-якого уставленого характеру. Їх організаційні форми у різних підприємствах залежать від конкретних умов діяльності – спеціалізації і концентрації виробництва, просторового розміщення полів, ферм, допоміжних галузей і виробництв з переробки продукції, розміру посівних площ і полів сівозмін, інших чинників, які зумовлюють певні підходи у вирішенні питань вибору організаційної форми підрозділу.

Проте за будь-яких умов при формуванні внутрішньогосподарських підрозділів слід керуватися об’єктивними проявами механізмів поділу і кооперації праці, організації робочих місць, їх планування й оснащення, можливостями застосування поточних технологій і групової роботи агрегатів на виконанні технологічних циклів внесення добрив, підготовки ґрунту до сівби і проведення її, збиранні врожаю, заготівлі кормів тощо.

Поділ праці  – це розмежування трудової діяльності працівників у процесі їх суспільної праці в результаті спеціалізації виробництва, що за своєю сутністю є вічною і безкінечною, а тому розмежування праці є неминучим і невичерпним у часі та просторі процесом. Зміст поділу праці визначається розвитком продуктивних сил і, насамперед, застосовуваною технікою та залежить від неї при визначенні функцій виконавців робіт. Залежно від специфіки виконання технологічних операцій поділ праці розвивається у двох протилежних напрямах: перший – поглиблення поділу праці, зменшення виконуваних у процесі роботи функцій працівника; другий – інтеграція праці, поєднання виконуваних функцій однією особою з метою підвищення кваліфікаційного рівня працівника, гармонізації фізичної та розумової праці, що сприяє загальному зростанню ефективності виробництва та всебічному розвитку особистості. Інтеграція праці відзначається меншим розчленуванням технологічних операцій на окремі її елементи та поєднанням цих елементів для виконання одним працівником. Вона доцільніша при виконанні механізованих (автоматизованих) процесів, які зумовлені відповідними технологічними умовами застосування комбінованих агрегатів, завантаженні та перевезенні окремих вантажів (кормів, добрив), виконанні комплексу робіт із захисту рослин тощо, що усуває технологічні перерви окремих працівників з очікування повторності подальших операцій, пов’язаних із технологічним змістом робіт. Економічні межі спеціалізації праці, як зазначає В.С. Дієсперов, вимагають, щоб поділ процесу праці не призводив до збільшення технологічних простоїв, найефективніше використовувався час робочої зміни, раціонально застосовувалися технічні засоби механізації виробничих процесів. Соціальна межа поділу праці вимагає, щоб підвищувалася загальна змістовність праці, яка досягається за рахунок оптимізації фізичного і нервового навантаження працюючих, створення умов для розвитку професійних здібностей робітників та сприяє активному їх трудовому життю.

Відповідно  до цих вимог формуються певні внутрішньо-господарські (міжгосподарські) підрозділи, які можуть забезпечити одночасне узгоджене виконання комплексів робіт за схемою поточної технології та групової роботи агрегатів. Однак проведені дослідження з питань організації внутрішньогосподарських підрозділів показали, що види і форми цих підрозділів досить різноманітні, створюються вони залежно від умов, які виникають у тому чи іншому підприємстві з огляду на обсяги робіт, спеціалізацію виробництва, наявність та якість технічних засобів, кваліфікацію виконавців, що й зумовлює певну організаційну структуру підприємства. Як бачимо, організаційна структура сільськогосподарського підприємства свідчить про можливу варіантність різноманітних організаційних рішень залежно від умов виробництва, наявності технічних засобів, розмірів сільськогосподарських підприємств, що забезпечує найбільш ефективну їх діяльність, традиції, які склалися у попередні роки і до яких пристосовувались працівники, та інших чинників, що проявили у господарстві ефективну дію. Але за будь-яких умов в основі ефективної організаційної структури лежить обсяг виробництва, його концентрація і спеціалізація. Саме ці чинники зумовлюють зниження витрат на одиницю продукції за великих розмірів земельних угідь (3,5 тис. га і більше), кращою виявилася цехова структура зі створенням у цехах спеціалізованих бригад або загонів. За середніх розмірів земельних угідь (2–3 тис. га) ефективнішою є організаційна структура, в основі якої – дільниця з комплексними бригадами та спеціалізованими загонами із заготівлі і внесення добрив, захисту рослин від шкідників і хвороб, заготівлі кормів, збиранні врожаю.