Напрями вдосконалення діяльності державних адмінітстрацій і органів місецевого самоврядування

Фінансово-правові акти можна класифікувати  за різними критеріями:

1) за юридичною природою:

• нормативні— правові акти, які містять загальні правила регулювання однотипних фінансових відносин, розраховані на тривале застосування й відповідно не вичерпують свою регулятивну силу їх одноразовим застосуванням;
• індивідуальні—акти застосування норм права, які стосуються конкретного життєвого випадку, звернені до конкретно визначених учасників фінансових відносин і призводять до виникнення, зміни або припинення конкретних фінансових правовідносин;
• змішані— акти, які містять разом з нормами права також Індивідуальні приписи стосовно конкретних життєвих випадків щодо сфери фінансової діяльності держави й місцевого самоврядування;

2) за юридичної силою:

• законодавчі, до яких відносяться закони, що приймаються Верховною Радою України з питань фінансової діяльності держави й місцевого самоврядування;
• підзаконні — акти всіх інших органів влади (як органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування), які не повинні суперечити законам і мають прийматися для їх виконання;

3) за суб'єктами, які їх приймають:

• фінансово-правові акти Верховної Ради України;
• фінансово-правові акти Президента України:
• фінансово-правові акти Кабінету Міністрів України:
• фінансово-правові акти центральних органів виконавчої влади;
• фінансово-правові акти Верховної Ради і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;
• фінансово-правові акти місцевих органів виконавчої влади;
• фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування
• фінансово-правові акти адміністрацій підприємств, установ, організацій.

4) за сферою дії:

• фінансово-правові акти, що діють на всій території держави;
• фінансово-правові акти, що діють у межах окремого регіону,
• фінансово-правові акти, що діють у межах окремого підприємства, установи, організації;

5) за порядком прийняття:

• фінансово-правові акти, які приймаються єдиноначально;
• фінансово-правові акти, які приймаються колегіально;
• фінансово-правові акти, які приймаються за узгодженням.

Неправові форми фінансової діяльності держави й місцевого самоврядування слугують інструментом втілення неправових форм і забезпечують насамперед відповідні передумови для їх реалізації. До таких форм фінансово! діяльності належить проведення різноманітних дій організаційного характеру (засідань і нарад органів влади, конференцій, круглих столів тощо), роз'яснення фінансового законодавства, підготовка матеріалів для фінансового планування, прогнозування, звітності і т.п.

 

 

3. Державні органи, що здійснюють фінансову діяльність.

 

Держава керує фінансовою діяльністю через державні органи, що наділені спеціальною компетенцією. Залежно від характеру діяльності, повноважень в галузі фінансової діяльності всі органи, що є її учасниками, діляться на дві групи. У фінансовій діяльності [2] беруть участь практично всі державні органи залежно від їх компетенції, встановленої Конституцією України і законами України, нормативно-правовими актами, що визначають їх правовий статус, та ін. Одна група органів, що здійснюють фінансову діяльність, відноситься до органів загальної компетенції. В даній ситуації вони реалізують повноваження в області фінансової діяльності разом з іншими типами повноважень.

Здійснюючи діяльність за багатьма напрямами, вони реалізують у тому числі  і фінансову (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів та ін.), яка не є для них основною або єдиною. Іншу групу складають органи спеціальної компетенції, створені державою і наділені повноваженнями виключно для здійснення фінансової діяльності (органи Державного казначейства, контрольно-ревізійні органи та ін.) [1].

Державна політика у фінансовій сфері здійснюється Верховною Радою  України, яка затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет і внесення змін у нього, здійснює контроль над  ним, ухвалює рішення по звіту про його виконання. Виключно законами України регулюються найважливіші питання у фінансовій сфері.

Органи виконавчої влади, які здійснюють управління фінансами, поділяють на:

1) органи управління загальної  компетенції (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування);

2) органи управління спеціальної  (галузевий, міжгалузевий) компетенції,  які включають дві підгрупи:

а) органи, що здійснюють фінансову  діяльність разом зі своїми основними  функціями (міністерства, відомства, за винятком Міністерства фінансів України);

б) органи, для яких фінансова діяльність є основною (Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація України та ін.). Ці органи утворені спеціально для здійснення фінансової діяльності.

Президент України має певні  повноваження, що стосуються фінансової сфери: представлення на затвердження Верховної Ради кандидатури Голови Національного банку України (далі - Нацбанк України) [1].

Значними повноваженнями в області  управління фінансами наділяє Кабінет  Міністрів України. Він забезпечує: проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; розробку проекту закону про Державний бюджет України; виконання затвердженого Державного бюджету України; надання звіту про виконання Державного бюджету України.

Оперативне управління фінансами  здійснюється через спеціальні державні органи виконавчої влади. Система фінансових органів України очолюється Міністерством фінансів (далі - Мінфін України) - центральним органом виконавчої влади з управління фінансами. Мінфін України прогнозує розвиток економіки, розробляє проект Державної програми економічного і соціального розвитку, проект Державного бюджету України. Для управління фінансами Мінфіном України виділяються три групи повноважень [2]:

1) повноваження, які пов'язані з функціями щодо складання і виконання Державного бюджету України, контролю за його виконанням;

2) повноваження щодо застосування  заходів у випадках порушень установленого порядку виконання Державного бюджету України, припинення фінансування;

3) повноваження, що стосуються регулювання  співвідношення коштів Державного  бюджету України і місцевих  бюджетів в процесі їх формування.

Органами Мінфіну України на місцях є фінансові органи місцевих державних адміністрацій, які розробляють  проекти відповідних бюджетів, організовують  виконання бюджетів, забезпечують надходження  коштів до позабюджетних фондів, установлюють на основі рішення ради розмір місцевих зборів і оголошують місцеві добровільні позики.

Особливим центральним органом  виконавчої влади, статус якого прирівняний  до державного комітету України, є Державне казначейство України, що діє відповідно до Положення про державне казначейство, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 № 1232. Основними завданнями Державного казначейства

України є: організація виконання Державного бюджету України; контроль за його виконанням і регулюванням відносин між Державним бюджетом України і позабюджетними фондами; короткострокові прогнози об'ємів державних фінансових ресурсів і надання інформації Верховній Раді і Президенту України [2].

Державна податкова адміністрація  України є центральним органом  виконавчої влади, очолює її Голова. Голови державних податкових адміністрацій  в АРК, областях, містах Києві і  Севастополі призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України. Основними завданнями Державної податкової адміністрації України є: здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю нарахування і сплати податків; ухвалення рішень з накладення фінансових санкцій і адміністративних штрафів; ухвалення нормативно-правових і методичних документів з питань оподаткування.

Податкова міліція є специфічним  правоохоронним органом, який забезпечує економічну безпеку держави під час вступу податкових платежів до бюджету. Якщо діяльність податкових інспекцій пов'язана із стягуванням податків, то податкова міліція здійснює стягнення податкових платежів. Органом державного фінансово-економічного контролю, створеним Верховною Радою України, є Рахункова палата Верховної Ради України, яка здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від яких-небудь органів держави. Рахункова палата забезпечує єдину систему контролю за виконанням Державного бюджету України і використанням позабюджетних фондів.

Функціонування грошового ринку, статус національної валюти, іноземних валют на території України встановлюються виключно законом. Здійснення контролю за проведенням грошово-кредитної політики покладено на Нацбанк України. Функції Нацбанку України в сфері грошового обігу закріплені Законом України від 20 травня 1999 року "Про Національний банк України".

Нацбанк України здійснює регулювання  грошового обігу як шляхом установлення певних нормативів відносно готівки, так і проведення політики у сфері ставок, операцій з цінними паперами та ін. Він визначає офіційний валютний курс гривні, виходячи з валютного (обмінного) курсу. Курс гривні щодо іноземних валют підтримується Нацбанком України шляхом використання золотовалютного резерву, купівлі і продажу цінних паперів, установлення та зміни платні за кредити й інших інструментів регулювання грошової маси в обігу [2].

Для здійснення уповноваженими банками  та іншими кредитно-фінансовими установами валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування, Нацбанк України видає генеральні й індивідуальні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються банкам і іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не вимагають індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються  резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. В основі розмежування на резидентів і нерезидентів лежить відмежування зовнішньоекономічних відносин від операцій, що стосуються внутрішньоекономічних процесів.

 

Розділ 2. Регулювання  фінансової діяльності органів самоврядування.

 

 

2.1 Правове регулювання  фінансової діяльності органів  самоврядування.

 

Сьогодні існують публічні за своєї природою, але недержавні за формою власності фонди коштів органів місцевого самоврядування. Відповідно відбулися перегляд у розподілі повноважень між державою та органами місцевого самоврядування.

Одна з найважливіших  умов побудови демократичної держави - фінансова незалежність органів місцевого самоврядування. Ступінь фінансової незалежності місцевих органів влади характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян. Форми місцевого самоврядування у кожній державі зумовлені її політичним, територіальним устроєм, історичними, національними, економічними та іншими ознаками. У свою чергу, суспільні відносини, які виникають у процесі мобілізації, розподілу й використання грошових фондів органів місцевого самоврядування, є публічними відносинами, що регулюються нормами фінансового права та належать до предмета фінансового права. Діяльність місцевих органів спрямована на реалізацію та задоволення територіального (публічного) інтересу [16].

Оскільки органи місцевого  самоврядування у межах їх компетенції  наділені правом самостійного вирішення  всіх питань місцевого значення з  метою забезпечення соціально-економічного розвитку своєї території, гарантією реалізації прав з боку держави має бути виділення фінансових коштів. Визначальне місце серед фінансових ресурсів, що нагромаджуватимуться на відповідній території, відводиться централізованому фонду коштів - місцевому бюджету, розмір якого й визначає безпосередньо реальний обсяг повноважень місцевих органів, що може бути реалізований протягом поточного бюджетного періоду.

Місцеве самоврядування, яке  визначається Конституцією України  як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, має відповідну фінансову базу. Стаття 142 Конституції України [1] закріплює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Зазначені положення дістали розвиток у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» [1].