Прававочин. Їх значення і види

7)  вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК України);

8)  вчинений у результаті зловмисної домовленості представ­ника однієї сторони з іншою (ст. 232 ЦК України);

9)  вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК Украї­ни).

До правочинів, що вчинені без внутрішньої волі на вчинення правочину, належать такі:

1. Правочини, вчинені під впливом насильства чи погроз. Насильство - це протиправна фізична чи психічна дія на особу шляхом завдання страждань їй або її близьким з метою приму­сити до вчинення правочину з вигодою для зацікавленої сторони. Насильство може бути вчинене як контрагентом, так і третьою особою. Не обов´язково, щоб контрагент сам здійснював фізичну дію (побої, катування), достатньо, щоб він знав про це та вико­ристовував цю обставину на свою користь.

Погроза - протиправна дія, що створює у особи, яка вчиняє правочин, уяву про реальну можливість заподіяння їй суттєвої психічної чи фізичної шкоди. Погроза - це протиправна психіч­на дія, що спрямована на іншого учасника правочину, шляхом залякування про завдання їй або її близьким матеріальної чи моральної шкоди. Для запобігання цього потерпілий змушений вчинити правочин, що є волевиявленням за відсутності внутріш­ньої волі. Погроза, здатна осудити правочин, має бути суттєвою.

Обов´язковою умовою визнання погрози суттєвою є її реаль­ність - дійсна можливість завдання значної шкоди учаснику правочину або його близьким. Не має значення, правомірними чи неправомірними діями погрожують учаснику правочину (напри­клад, заявою до міліції, сповіщенням до податкової інспекції), так як ці дії використовуються в якості погрози та заперечують дійсність правочину. Єдиним виключенням є погроза правомір­ною дією, що призводить до того ж результату, що і правочин, вчинений під впливом погроз. Наприклад, вимога учасника за­гальної власності про виділення долі під погрозою пред´явлення позову про розподіл загального майна. У такому випадку погро­за є несуттєвою.

Для недійсності правочину, вчиненого під впливом погрози, не має значення надходить вона від контрагента або від сторон­ніх осіб. В останньому випадку не є важливим, чи відомо було одному із його учасників, що до іншого застосовувалась погро­за. Це може мати значення при визначенні правових наслідків. Також немає значення і те, чи спрямована погроза на учасника правочину, чи на іншу особу, інтереси якої йому настільки важ­ливі, що він готовий вчинити небажаний для себе правочин.

2.  Правочини, вчинені у результаті зловмисної домовленос­ті представника однієї сторони з іншою. Такий випадок може мати місце при невідповідності волі особи, яка вчиняє правочин, волевиявленням, вираженим через представника. Представник може спотворювати волю особи, яку він представляє у своїх ці­лях або в інтересах контрагента (наприклад, продаж представ­ником будинку за зниженою ціною за винагороду від покупця). Представник не виражає власну волю, а його завдання полягає в тому, щоб донести до контрагента волю того, кого він пред­ставляє´. Зловмисна домовленість представника однієї сторони з іншою полягає у згоді про вчинення правочину на шкоду осо­би, яку представляють, і одночасно на користь контрагента та представника (наприклад, продаж майна повіреним продавцем за меншою ціною за винагороду від покупця).

3.  Правочини, вчинені дієздатною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлює значення своїх дій та (або) не керує ними, а також обмежено дієздатною особою. Ця категорія пра-вочинів також належить до тих, які вчиняються з наявним во­левиявленням та відсутністю внутрішньої волі. Ці правочини відрізняються від правочинів недієздатних осіб тим, що вчиня­ються дієздатними особами, однак, внаслідок алкогольного чи наркотичного сп´яніння або іншого стану психіки, ці особи не можуть свідомо розуміти характер правочину та його наслідки. Суб´єктом таких правочинів може бути повнолітня та дієздат­на особа, а також неповнолітні від 14 до 18 років (за новим ЦК України) та обмежено дієздатні, які можуть вчиняти правочи­ни самостійно, якщо в момент вчинення правочину вони пере­бували у важкому стані. Хвороблива поведінка може різнитися ступенем важкості вираження у різних хворих та у різні періоди перебігу хвороби. Отже, виявлені психічні розлади не завжди виключають здатність хворого відповідати чи не відповідати за свої дії, тобто керувати ними. Дослідження цього фактору на­лежить до компетенції судово-психіатричної експертизи, яка повинна встановити стан особи в момент вчинення правочину при виникненні спірних питань (дієздатна, обмежено дієздатна, недієздатна або дієздатна особа, яка не усвідомлювала значення своїх дій та не керувала ними).

До заперечних правочинів належать правочини, внутрішня воля яких сформувалася неправильно, тобто вони вчинені за не­сприятливих обставин формування волі, що є підставою для виз­нання їх недійсними.

4. Під впливом помилки. В юридичному значенні помилкою називається неправильне уявлення про предмет правочину, його зміст, суб´єктів, фактів та обставин, що виникли в момент укла­дення правочину.

У теорії цивільного права традиційно розрізняють такі види помилок: 1) помилка стосовно змісту правочину; 2) помилка сто­совно предмета правочину; 3) помилка стосовно суб´єктів право­чину; 4) помилка стосовно обставин, що виникли при вчиненні правочину.

Волю учасника правочину визначає відсутність знань щодо предмета, змісту, суб´єктів правочину або помилкове уявлення про обставини, що виникли в момент його вчинення. Якщо б особа мала вищезазначені знання та справжню уяву, то вона б не здійснила цієї дії або здійснила її інакше´.

Помилкове уявлення про правочин в цілому або його основні елементи визнається оманою. Омана може виникнути в особи, яка вчиняє правочин або в результаті її власних асоціацій та уяв­лень про факти та обставини, пов´язані з правочином, або внаслі­док введення її в оману іншою стороною, яка не має на це наміру і не отримує від цього користі. Переважно такі випадки мають місце при вчиненні правочинів, предметом яких є творчий набу­ток, що потребує спеціальних знань. Наприклад, згідно з дого­вором купівлі-продажу цінної картини і покупець, і продавець може помилятися, вважаючи оригіналом картину-підробку. Ко­жен з них може вимагати визнання правочину недійсним. Омана (невідання) - це поняття відносне, тому в кожному конкретному випадку слід визначити, яку оману вважати суттєвою, бо тільки існування омани може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Виникненню помилки може сприяти недомовленість, відсут­ність певної обачливості, іноді самовпевненість учасників право­чину або дія третіх осіб. Помилка також впливає на формування волі учасників правочину, однак, на відміну від обману, помил­ка не є результатом навмисних цілеспрямованих дій іншого учасника правочину.

5. Під впливом обману. Обман - це навмисне введення іншої особи в оману шляхом неправдивої заяви, обіцянки, а також на­вмисного мовчання про факти, що можуть вплинути на вчинен­ня правочину та створення помилкового уявлення про правочин і його елементи.

Обман може бути спрямований не лише на спотворення уяв­лення про правочин, його елементи, вигідність тощо, але й стосуватись обставин, що знаходяться за межами правочину, наприклад, мотиву та мети. Дії недобросовісного контрагента можуть виявлятися як у активних діях (наприклад, повідомлен­ня неправдивих відомостей, пред´явлення фальшивої довідки про вартість або ремонт речі), так і в пасивних (бездіяльність, замовчування підрядчиком дефекту виробу, не пред´явлення повної документації тощо). Обман повинен стосуватись суттєвих моментів формування внутрішньої волі, тобто таких, що впли­вають на умови вчинення правочину. Так, особа, яка продає кра­дену шубу, переконує покупця в тому, що ціна, призначена ним, низька, бо продавець шуби отримав її як заробіток за кордоном. Якби покупець знав про справжні мотиви продавця (збування краденого), то правочин не вчинив. Суд може визнати обман сут­тєвим, якщо він стосується природи правочину або таких якос­тей його предмету, що значно зменшують можливість його вико­ристання за призначенням.

6. Під впливом кабальних умов або тяжких обставин. Оспо­рюваними є правочини, що вчиняються на невигідних умовах через збіг тяжких обставин (тяжке матеріальне становище, хво­роба близької людини тощо). Такі правочини мають вади волі, бо їх формування відбувається під впливом таких обставин, за яких практично виключається нормальне формування волі, що спри­чиняє вчинення правочину на вкрай невигідних умовах для однієї зі сторін, водночас інша сторона це використовує. Потерпілий, як правило, усвідомлює кабальний характер правочину, але волею обставин він змушений його вчинити. Щоб визнати кабальний характер правочину, слід встановити, що особа, яка вчиняла пра­вочин, перебувала у стані крайньої нужденності, а її контрагент, розуміючи це, використав тяжкі обставини на свою користь.

Юридичний склад кабального правочину включає в себе такі факти:

1)  збіг тяжких обставин у потерпілого (не тільки тяжке ма­теріальне становище, але й інші особисті обставини, що призво­дять до вчинення правочину, який за інших умов не був би вчи­нений);

2)  явно виражені вкрай невигідні для потерпілого умови вчи­нення правочину (річ віддана безоплатно або в декілька разів де­шевше за її справжню вартість);

3)  причинний зв´язок між збігом у потерпілого тяжких обста­вин та вчинення ним правочину на явно невигідних для нього умовах;

4) поінформованість іншої сторони про перелічені обставини й використання їх на свою користь.

7. Вчинені неповнолітніми від 14 до 18років. Правочини, вчи­нені неповнолітніми, є відносно недійсними, тобто дійсні до тих пір, доки їх не оскаржать. Якщо правочин

вчинений без згоди батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), то згідно з позовом останніх, правочин визнається судом недійсним.

Згідно з чинним законодавством повна дієздатність у грома­дянина настає з досягненням 18 років. З 14 до 18 років особа набуває часткової дієздатності, що надає їй право розпоряджа­тися отриманою заробітною платою, стипендією, вчиняти дрібні побутові правочини. Усі інші правочини вони можуть вчиняти лише з дозволу батьків (усиновителів) або піклувальників.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ

2.1. Форма правочину та її додержання як одна з обов’язкових умов чинності правочинів

Для того, щоб правочин був чинним, він по­винен відповідати певним вимогам, додержан­ня яких є необхідним:

       
по-перше, його зміст не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного за­конодавства, а також моральним засадам сус­пільства;

       
по-друге, особа, яка вчиняє правочин, пови­нна мати необхідний обсяг цивільної дієздат­ності (ст. ст. 31 - 35, 37, 41, 44, 55, 92 ЦК);

       
по-третє, волевиявлення учасника правочи­ну має бути вільним і відповідати його внут­рішній волі;

       
по-четверте, вимога щодо форми правочину. Правочин має вчинятися у формі, встановле­ній законом;

       
по-п'яте, правочин обов'язково має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними.Правочини, що вчиняються у передбачених законом випадках батьками (усиновителями) на користь неповнолітніх, малолітніх чи не­працездатних дітей, не можуть суперечити правам та охоронюваним інтересам останніх.

На відміну від ЦК України 1963 року, новий Цивільний кодекс закріплює презумпцію право­мірності правочину. Це означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Так, якщо прямо встановлена законом недійсність нікчемних правочинів (ст. ст. 228, 219 - 220, 222, 224, 226, 719, 1059, 1055, 547 ЦК), то не вимагається визнавати їх недійсними у судовому порядку.

У разі, коли законом прямо не передбачено, що цей правочин є недійсним, то він вважаєть­ся дійсним, доки протилежне не буде визнано рішенням суду. Правочин може вчинятися в усній або в письмовій формах.

Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34, 35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них неповнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких визначений законом (ст.32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх закон­ними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі

малолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч.1 ст.31 ЦК.

Особи, обмежені у цивільній дієздатності, вправі вчиняти лише дрібні побу­тові правочини, інші правочини вчиняються ними лише за згодою піклуваль­ника (ст.37 ЦК). Недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів, оскільки правочини від їх імені та в їх інтересах вчиняє опікун (ст.41, 67 ЦК).

Правочини від імені юридичних осіб вчиняються їх органами, які діють від­повідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених зако­ном, правочини від імені юридичної особи можуть вчиняти її учасники (ст.92 ЦК).

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлено обов'язкову письмову форму, вважається вчи­неним, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових на­слідків.                                                        Передбачається, що у випадках, встановле­них договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мов­чанням. Правило ч.2 ст.205 ЦК про встанов­лення не тільки законом, а й договором мож­ливості волевиявлення на здійснення правочину мовчанням легалізує практику, що склалася протягом тривалого часу та допускає включення до договорів умов про продовжен­ня їх дії у разі відсутності заперечень (мовчан­ня) сторін договору.                                                                                                                                            Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх укладання, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари і послу­ги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтвер­джує підставу сплати і суму одержаних гро­шових коштів.

Правочини на виконання договору, укладе­ного в письмовій формі, можуть за домовленіс­тю сторін учинятися усно, якщо це не супе­речить договору або закону.

Законодавець встановлює певні вимоги щодо письмової форми правочину. Так, правочин вважається таким, що укладений у пись­мовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; якщо воля сторін виражена за допомогою телетайп­ного, електронного або іншого технічного засо­бу зв'язку; якщо він підписаний його сторо­ною (сторонами).                                                                      Безперечно, позивним стало включення до ЦК України ст.205, яка є аналогом ст.42 ЦК УРСР, але має нову назву «Форма пра­вочину. Способи волевиявлення» та відпо­відний такій назві оновлений зміст. У цій статті законодавець, як і раніше, передба­чив, що правочини можуть вчинятися в усній та письмовій формах. Крім того, він зазначив, що якщо воля виражається не словесне, а через поведінку сторін, яка за­свідчує їхню волю на настання відповід­них правових наслідків, або ж мовчанням, то правочин вважається вчиненим в усній формі. Отже, законодавець прийняв пози­цію О. Пушкіна 14, відповідно до якої воля може бути виражена словесно або за допо­могою конклюдентних дій.                                                                                                                 Однак в той час, коли О. Пушкін вважав, що правочин, вчи­нений за допомогою конклюдентних дій, не має форми, законодавець приєднався до позиції М.Кротова, М.Брагинського і В.Вітрянського , В.Тархова , зазна­чивши, що такі правочинн мають вважатися вчиненими в усній формі.

Зазначене нововведення є обґрунтованим, оскільки правочини, вчи­нені усно та за допомогою конклюдентних дій, на відміну від письмових правочинів, мають спільну ознаку: волевиявлення сто­рін, які вчиняють правочин у такий спо­сіб, не фіксується на носієві. Через це після завершення вираження волі сторони не мають можливості у майбутньому відтво­рити умови вчиненого правочину. Тому ло­гічно передбачити для правочинів, що вчи­няються усно та за допомогою конклюдентних дій, єдині правила їхнього вчинення.

Проте помилковим є протиставлення усної форми письмовій, оскільки обидві форми передбачають вираження волі за допомогою слів із єдиною різницею, що у першому випадку такі слова не фіксу­ються на носієві, а у другому така фік­сація відбувається. Крім того, зазначений поділ форми правочину на види слід вва­жати неповним, оскільки і правочини, вчи­нені за допомогою конклюдентних дій, мо­жуть бути зафіксовані па носієві, наприк­лад, магнітній стрічці. Звичайно, для вирі­шення зазначеного протиріччя такий пра­вочин можна вважати письмовим. Однак, зважаючи на різність носіїв, на яких від­бувається фіксація, а також па відмінність способів передачі інформації, таке рішення є неприйнятним. Тому запропонована у ЦК України типологія форми правочину є неповною та непослідовною, а через це потребує певного уточнення, що й буде зроб­лене у подальшому.

Іншою позитивною рисою ЦК України стала можливість вчинення правочинів не тільки за допомогою телетайпного, а й електронного або іншого технічного за­собу зв'язку. Проте незрозумілим і не виваженим стало визначення таких правочинів як таких, що вчиняються у пи­сьмовій формі (ч.2 ст.207). Така позиція суперечить загаль­ноприйнятому у світі підходу до електронної форми як самостійного виду фор­ми правочину.

Так, яскравим прикладом є Германське цивільне укладення 1896 р. (далі - ГЦУ), до якого у 2001 р. було внесено відповідні зміни, і поряд з усною та письмовою фор­мами ГЦУ передбачило можливість вчення правочинів в електронній формі (§ 312). Таку саму позицію закріплено у Типовому законі ООН про електронну комерцію та Директиві 2000/31/ЕС про деякі аспекти послуг, що надаються у інформаційному су­спільстві, зокрема, у сфері електронної ко­мерції на внутрішньому ринку . Більше того, розроблений на підставі згада­них нормативних актів ООН та ЄС Закон України «Про електронні документи та елект­ронний документообіг» від 22.05.2003р. також відрізняє електронну форму правочину від письмової .                                                        Тому чинне вітчизняне законодавство міс­тить два принципово різних підходи до електронної форми правочину. Відповідно до першої позиції, яку закріплено у ЦК України, електронна форма правочину є письмовою. Іншу позицію представляє згаданий вище закон, який вважає електрон­ну форму самостійною формою правочину. Розв'язання цього протиріччя є вкрай необхідним, оскільки залежно від того, яку по­зицію зайняти, до електронної форми слід застосовувати різні правила: згідно з пер­шим підходом до електронної форми необ­хідно застосовувати правила про письмову форму, а другий підхід передбачає розроб­ку спеціальних правил, які мають застосо­вуватися тільки до електронної форми.                                                                                                  Отже, аналіз точок зору вітчизняних та іноземних учених, судової практики й за­конодавства дає змогу дійти висновку, що наразі у цивільному праві України співіс­нують два принципово різних підходи до розуміння форми правочину й, відповідно, до її класифікації. Крім того, новою стала проблема електронної форми, оскільки ос­тання не вписується у традиційну типологію форм правочину. У подальшому буде зроблено спробу розв'язати зазначені про­тиріччя через відстоювання розуміння фор­ми правочину як способу його фіксації на носієві, та обґрунтування тези про те, що електронна форма є самостій­ною формою правочину.                                                        Слово „форма” тлумачиться як зовніш­ній вияв будь-якого явища, спосіб існуван­ня його змісту, його внутрішня структура, організація та зовнішній вираз. Під правочином чинне цивільне законодав­ство (ч.1 ст.202 ЦК України) та більшість учених-цивілістів розуміють дію особи, спря­мовану на набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків. Тому, на пер­ший погляд, під формою правочину слід розуміти зовнішній вияв дії учасника ци­вільних відносин, спрямованої на набут­тя, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків.                                                                                                                               Один із засновників кібернетики (науки про інформацію) К. Шеннон вважав інфор­мацію нематеріальною сутністю, за допомо­гою якої з будь-якою точністю можна опи­сувати реальні, віртуальні та понятійні сутності. За допомогою цієї сутності можна описати і волю учасника цивільних відносин, який прагне встановити, змінити або припинити відносини з пішими особами. Проте описати, тобто сформулювати свою волю замало. Для того щоб відповідно до такої волі відбулися бажані особою наслід­ки, інформація про волю має бути пере­дана іншим суб'єктам .                                                                                    Як вважає С. Янковський, процес пере­дачі інформації здійснюється у межах сис­теми: «середовище - об'єкт - взаємодія». Будь-яка взаємодія між суб'єктами, при якій один набуває певну субстанцію, а інший її не втрачає, називається інформаційною вза­ємодією. При цьому субстанція, що переда­ється, називається інформацією. Форма ре­човини або енергії, за допомогою якого переноситься інформація, називається ін­формаційним кодом. Теорія інформації поділяє інформаційні коди на природні та штучні 21.

Природним кодом є сукупність оз­нак предмета або дії, які дають змогу лю­дині отримати інформацію про їхні власти­вості та значення. Наприклад, стан об'єк­та, виражений простірним розташуванням елементів, кольором, звуком, несе для су­б'єкта інформацію про такий об'єкт. Роз­шифровуються природні коди сприйняттям речей, обставин і дій в їхніх безпосередніх формах і наступним співвідношенням із дос­відом людини, який є критерієм достовір­ності отриманої інформації. Так, за допо­могою природного коду учасник цивільних відносин може дійти висновку про якість продукту, який він купує.

Штучні коди створюються за згодою людей та вводяться для певних цілей, на­приклад, комунікаційних. Найчастіше штуч­ний код складається з певної кількості зна­ків, які розташовані у певній послідовності, а також правил їх застосування. Одним із таких штучних кодів є мова, наприклад, ук­раїнська, у сукупності з алфавітом, що пред­ставляє собою певну кількість знаків - букв, які є первинними елементами мови як штуч­ного інформаційного коду.

За допомогою цього коду учасник ци­вільних відносин має можливість надати своїй волі словесну форму, тобто ототож­нити певний предмет матеріального світу або дію з певним словом, яке його позна­чає. Інший учасник цивільних відносин у процесі інформаційної взаємодії отримує ін­формацію про волю контрагента через код і після його сприйняття тарозшифрування отримує знання про зміст полі.                                                                                                                              Послідовність знаків певного інфор­маційного коду, яка існує тільки протягом інформаційної взаємодії без подаль­шої можливості відтворення, називається незареєстрованою. Так, під час вчинення правочину усію, за допомогою конклюдентних дій, тобто без будь-якої фіксації на носієві, учасник цивільних відносин генерує певну послідовність знаків, яка несе інфор­мацію про його волю, і за допомогою звуко­вих хвиль передає цю послідовність своєму контрагенту. Після закінчення інфор­маційної взаємодії