Здійснення та захист цивільних прав

      По-друге, правило, передбачене п. 1 ст. 12 ЦК, повинно застосовуватись при здійсненні конкретних суб'єктивних прав, іншими словами, тих прав, яких громадянин уже набув. Що ж до самообмеження цивільної право- чи дієздатності, то це питання регулюється іншою статтею ЦК. Так, ст. 27 ЦК передбачає, що правочини, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

      На  мою думку, така категоричність основного  цивільного закону негативно впливає на здійснення цивільних прав і виконання обов'язків. Адже і людина повинна бути вільною у виборі способу життя, покладанні на себе тих чи інших обов'язків. Через це було б бажаним доповнити названу статтю ЦК України такими словами "... за винятком випадків, коли такі дії допускаються законом". Якщо, наприклад, законом допускається, що особа може йти в ченці до монастиря, відмовляючись при цьому від деяких цивільних прав, то така відмова повинна мати певні юридичні наслідки.

1.3. Межі здійснення цивільних прав.

      Стаття 22 Конституції України встановлює, що прийняття нових законів або  внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення до неї змін, що порушують права та свободи громадян (ст. 157). Це положення розвивається в ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Тобто важливим є розуміння співвідношення між інтересами особи та інтересами суспільства, а також між правами особи і відповідно колективу. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватись із свободою інших людей та обґрунтованими вимогами суспільства.

      Поряд з цим у ряді статей Конституції  передбачена можливість обмеження  деяких прав людини і громадянина  за наявності певних обставин.

      Затверджуючи  принцип свободної реалізації належних громадянам та юридичним особам суб’єктивних прав, чинне законодавство у той же час пред’являє певні вимоги, які повинні додержуватися при їх здійсненні. Зміст цих вимог неоднаковий, адже він залежить від характеру і призначення конкретних суб’єктивних прав.

      Стаття 13 Цивільного кодексу України містить  загальні правила, які встановлюють межі здійсненні суб’єктивних прав [11, C. 4].

      1. Здійснення цивільних прав здійснюються  особою до визначених меж, поки  це не суперечить інтересам  інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства (ч. 1 ст. 13 ЦК).

      2. Відповідно до ст. 23 Конституції  України кожна людина має право  на вільний розвиток своєї  особистості, якщо при цьому  не порушуються права та свободи  інших людей. На розвиток цього конституційного положення ч. 2 ст. 13 ЦК закріплює правило про те, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від своїх дій, які б могли порушити права інших осіб, заподіяти шкоду навколишньому середовищу або культурній спадщині. Обов'язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. З передбаченого ЦК правила щодо неприпустимості заподіяння шкоди навколишньому середовищу законом можуть передбачатися винятки. Спеціальні закони можуть передбачати випадки правомірного заподіяння шкоди. Зокрема, відповідно до ст. ст. 31 - 33 Закону України "Про охорону навколишнього середовища" правомірною є шкода, заподіяна в межах екологічних стандартів та нормативів. Тому маються застосовуватися наведені спеціальні норми, які мають пріоритет перед загальною нормою ст. 13 ЦК. При здійсненні цивільних прав припустимість заподіяння шкоди культурній спадщині мають враховуватися положення Закону України "Про охорону культурної спадщини" і "Про охорону археологічної спадщини", спеціальні норми яких мають застосовуватися в разі колізії з положенням ч. 2 ст. 13 ЦК [11, C.4].

      3.Цивільні  суб'єктивні права, будучи мірою  можливої поведінки уповноваженої особи, мають певні межі за змістом і за характером здійснення. Межі є невід'ємною рисою будь-якого суб'єктивного права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом, тобто, є підставою виникнення цього правового явища, яке нормативно закріплене ч. 3 ст. 13 ЦК.

      Зловживання правом виявляється в тому, що особа, якій формально належить суб'єктивне  право, неправомірно його здійснює. Зловживання  правом має місце у випадку, коли уповноважена особа, спираючись на своє суб'єктивне право, допускає недозволене використання свого права, порушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб'єктивне право.

      На  відносини зловживання цивільним  правом поширюється дія принципу недопущення зловживання правом як принципу здійснення цивільних прав.

      Зміст цього принципу становить обов'язок особи, яка здійснює суб'єктивне  право, не допускати зловживання  правом і здійснювати належні  особі суб'єктивні права і виконувати суб'єктивні обов'язки припустимими способами їх здійснення з урахуванням неприпустимості вчинення дій, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

      За  своєю правовою природою "зловживання  правом" є особливим типом цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при здійсненні належного їй права, пов'язане з використанням недозволених конкретних форм в межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

      Зловживання правом може мати характер делікту (позадоговірного порушення), а також порушення умов раніше укладеного договору або прийнятого одностороннього зобов'язання. Проте, зловживання правом не ідентичне звичайному делікту, оскільки це безпідставно звужує поняття зловживання правом.

      Характерною рисою зловживання правом є його пов'язаність не з суб'єктивним правом загалом, не з його змістом, а з процесом його реалізації, з його здійсненням. Зловживання правом пов'язане із здійсненням належного особі суб'єктивного цивільного права, за межі якого воно виходить. Тому, зловживання правом може мати місце лише в тому випадку, коли уповноважений суб'єкт має певні права, при здійсненні яких він порушує права і законні інтереси інших осіб. Однак в разі, коли особа здійснює певні дії, не засновані на суб'єктивному праві, говорити про зловживання правом не можна.

      Зловживання правом, як цивільне правопорушення, може тягнути за собою відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, стягнення штрафу тощо.

      Визнання  зловживання правом особливим різновидом правопорушення обумовлене наявністю специфічних особливостей в цій правовій конструкції.

      Зловживання правом не обов'язково пов'язане з  нанесенням шкоди третім особам. Наприклад, коли обрання автором невдалого  псевдоніму спроможне ввести публіку  в оману. Наведений приклад свідчить, що зловживання правом є особливого роду правопорушенням, і воно очевидно повинно присікатися само по собі, для якого наявність шкоди як прямих майнових збитків не повинно бути необхідною умовою застосування ст. 13 ЦК України. Навіть і щодо шикани закон говорить не про наявність шкоди, а лише про намір її заподіяти, який може ще й не реалізуватись.

      У цьому зв'язку в літературі слушно зазначається, що шкода в наведених  випадках повинна розумітися в широкому значенні і включати в себе не лише прямі майнові втрати, але й всі інші несприятливі наслідки (створення небезпечної ситуації, порушення громадських інтересів, незручності користування, погіршення товарного вигляду тощо), які можуть виникнути внаслідок зловживання правами, належними учасникам цивільного обороту. Рішення в цьому сенсі вже виносилися господарськими судами, які прийшли до висновку, що "використання цивільного права в суперечності з інтересами певного соціуму неприпустиме... і воно повинно кваліфікуватися як зловживання правом".

      Важливу роль відіграють питання розподілу тягаря доказування при зловживанні правом. У цьому зв'язку слід зазначити, що в силу загальних положень цивільного процесу подібний тягар лежить на особі, яка заявляє про зловживання правом, і вона повинна доказувати його факт, настання несприятливих наслідків і причинний зв'язок, а при шикані - також і наявність умислу відповідної особи.

      В доктрині права неоднозначно вирішується  питання наявності вини в зловживанні  правом. Окремі автори вважають, що вина повинна бути умовою зловживання правом. Інші слушно вказують на те, що презумпція в даному випадку навмисної вини, з урахуванням загальних засад цивільно-правової відповідальності, недостатньо обґрунтована, так як йдеться про різні правові інститути.

      Щодо  інших форм зловживання правом вина взагалі не згадується в ст. 13 ЦК України як необхідна підстава таких правопорушень. Застосування в цих випадках загальних засад деліктної і договірної відповідальності створює ряд складних правових питань щодо наявності винної і невинної відповідальності, що не узгоджується із сутністю і задачами закріпленого в ст. 13 ЦК України інституту. Тому, правильною слід визнати позицію, згідно з якою вина не повинна визнаватися необхідною умовою наявності зловживання правом в інших його формах, що підпадають під дію ЦК щодо зловживання правом.

      Заборона  зловживання правом, закріплена в  ст. 13 ЦК України, є нормою загальної  частини цивільного законодавства, про що свідчать місце цієї статті в системі норм ЦК і її загальний  зміст.

      Зловживання правом слід відрізняти від суміжних правових конструкцій. Поряд із зловживанням правом цивільне законодавство передбачає ряд інших правопорушень (зокрема, перевищення повноважень, самочинне будівництво тощо), які за своїми зовнішніми ознаками схожі із зловживанням правом, правове регулювання яких, однак, істотно відрізняється від правил ст. 13 ЦК України.

      Вважається, що в наведених випадках в силу загальновизнаного правила lex specialis derogat generalis підлягають застосуванню ці спеціальні норми цивільного права, а не норми цивільного кодексу про зловживання правом [11, C.4]. У зв'язку з цим, сторони і суди не мають права звертатися до ст. 13 ЦК України в ситуаціях, коли по спірному питанню наявні спеціальні норми цивільного законодавства, що справедливо і розумно визначають взаємовідносини сторін. Зокрема, безпідставно посилатися на ст. 13 ЦК при розгляді вимог про визнання недійсними договорів і корпоративних актів, при трактуванні як зловживання правом надмірно високу ціну договору, укладеного за взаємною згодою сторін.

      ЦК  розрізняє дві форми зловживання  правом: а) зловживання правом шляхом навмисного заподіяння шкоди іншій  особі (так звана шикана); б) зловживання  правом у вигляді здійснення права  забороненими способами, не пов'язаними  з наміром заподіяння шкоди.

      Особливою формою зловживання правом є шикана (abus de droit, Chikane, Rechtsmissbrauch), під якою слід розуміти здійснення свого права з наміром (виключною метою) - заподіяти шкоду іншій особі. Одним з найтиповіших та історично давніх випадків цього роду був випадок назло сусіду (так зване Neidbau): я будую на межі своєї ділянки високу стіну з виключною метою позбавити світла вікна вашого будинку [11, C.4].

      Шикана  як форма зловживання правом фактично закріплена нормою ч. 3 ст. 13 ЦК, згідно з якою забороняється вчиняти дії з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Дії, вчинені з наміром, є навмисними і тому не підпадають під цю норму дії необережні чи з непрямим умислом (в цьому випадку відсутнє бажання особи зробити що-небудь), коли особа не діє виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі. У зв'язку з цим, заслуговує на увагу позиція про визнання правомірними дій з наміром заподіяти шкоду, якщо при цьому не порушуються положення ЦК України про самозахист (ст. 19 ЦК).

      Забороняється зловживання правом в інших формах. ЦК України не містить визначеного, закритого переліку форм зловживання правом, що допускає існування поряд із шиканою й інших форм зловживання правом.

      Тому  іншою, ніж шикана, формою зловживання  вважається здійснення суб'єктивних прав без наміру завдати шкоду, але за фактичного заподіяння такого. В літературі з цього приводу зазначається, що "при цьому суб'єкт права може як допускати (та ігнорувати) настання таких наслідків, так і не звертати уваги на їх можливе настання".

      Зокрема, цивільне законодавство містить окремі норми, які можуть бути віднесені до інших форм зловживання правом, наведених в ст. 13 ЦК, незважаючи на те, що в них сам термін "зловживання правом" не використовується. До числа таких норм відносяться положення ст. 352 ЦК України про викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури, згідно з якою в разі, якщо власник пам'ятки історії та культури не вживає заходів щодо її збереження, зокрема, у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп державою. Формою зловживання правом слід визнати й неналежне поводження власника з тваринами. Відповідно до Закону України "Про захист тварин від жорстокого поводження" 21 лютого 2006 р. право власності та інші речові права на тварин у разі жорсткого поводження з ними можуть бути припинені за рішенням суду шляхом їх оплатного вилучення або конфіскації (ст. ст. 4, 12) [11, C.4-5].