Здійснення та захист цивільних прав

      Справи  про адміністративні правопорушення розглядаються (ст. 213 Кодексу про адміністративні правопорушення): адміністративними комісіями при виконкомах сільських, селищних, міських рад; виконкомами сільських, селищних рад, міських рад; районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями), а у випадках, передбачених цим Кодексом, місцевими адміністративними та господарськими судами, апеляційними судами, вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України; органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій і іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на це законодавством України.

      Згідно  з Конституцією України, Уповноважений  Верховної Ради України з прав людини – це орган, який наділений особливою юрисдикцією і на конституційному рівні має за мету охорону Конституції та законів України, забезпечення основних прав і свобод громадян.

      Інститут  Уповноваженого Верховної Ради України  з прав людини – це новий інститут для нашого законодавства. Згідно з ч. 3 ст. 55 Конституції громадянин України або інша особа, що на законних підставах перебуває на території України, має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.

      Проте, це не означає, що до Уповноваженого можна  звернутися безпосередньо після  порушення права. Як передбачено  ст. 55 Конституції, до нього можна звернутися тільки після того, як буде використана можливість звернення за захистом своїх прав до суду. Таким чином, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – це друга інстанція у системі органів, що здійснюють захист прав і свобод людини і громадянина.

      Основною  формою здійснення ним захисту є  зупинення виконання рішення  і звернення до відповідного органу про перегляд рішення чи постанови, які Уповноважений вважає незаконними.

      За  захистом своїх прав і свобод особа  може також звертатися за відповідних умов до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій. Нині найпоширенішим є захист Європейським Судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950).

      Існує певна процедура звернення до Європейського Суду:

1. Перш за все, потрібно чітко усвідомлювати, що Європейський Суд з прав людини не змінює рішення національного суду, а виносить нове.
2. Європейський Суд розглядає лише ті справи, в яких обвинуваченою стороною є держава, а не особа чи група людей.
3. Необхідна умова розгляду справ – використання скаржником усіх національних засобів захисту, доступних у країні, та подання позову протягом шести місяців після винесення вироку.
4. Не допускаються до розгляду скарги-анонімки; скарги, ідентичні тим, що були розглянуті раніше; скарги, досліджені іншими міжнародними органами охорони прав людини. Також не приймаються до розгляду позови, які не мають відношення до положень Європейської конвенції з прав людини.
5. Скарга повинна подаватися мовою оригіналу. До неї треба додати рішення усіх судових інстанцій.

      Щойно позов зареєстровано, Європейський Суд надсилає запит про факти  до уряду держави, який має відповісти протягом місяця. Залежно від відповіді  справа або владнається, як кажуть, “полюбовно”, або передається на подальший розгляд суду.

      Термін  розгляду справи – в середньому 3–5 років.

      Після остаточного рішення суду Комітет  міністрів Ради Європи визначає суму відшкодування для позивача [12, C. 156].

      Крім  Європейського Суду з прав людини, скарга може бути подана також і до Комісії з питань прав людини ООН. В 1993 році була створена посада Верховного комісара ООН з прав людини.

2.4. Право на самозахист.

      Отже, захист цивільних прав забезпечується  відповідними способами, у відповідній  процесуальній формі, відповідними державними і громадськими організаціями.

      Однак, стаття 19 ЦК надає фізичній та юридичній  особам право застосовувати засоби самозахисту своїх цивільних  прав від порушень і протиправних посягань. Крім того, самозахистом дана стаття визнає захист прав іншої особи, але виключно власними силами без звернення до суду або до інших суб'єктів захисту.

      Самозахист  є реакцією на протиправні дії  іншої особи, застосування засобів  протидії. Застосування даного способу  захисту звільняє від відповідальності за шкоду, завдану особі, яка порушила цивільні права та інтереси особи, яка захищається (ст. 1169 ЦК).

      Самозахист  як спосіб захисту цивільних прав може застосовуватися за наявності  відповідних умов. До таких умов можна віднести:

      - відсутність законодавчої заборони застосовувати відповідні засоби протидії;

      - відсутність суперечності засобів  протидії моральним засадам суспільства; 

      - відповідність способу самозахисту  змісту права, що порушено;

      - відповідність способу самозахисту  характеру дій, якими порушено право, та наслідкам, що спричинені цим порушенням. Тобто способи самозахисту мають бути адекватними тому порушенню цивільного права, проти якого вони спрямовані [9, C.10].

      Тому, наприклад, якщо власник, дізнавшись про  місце, де знаходиться викрадена у нього річ, повертає її у своє володіння – ці дії мають правомірний характер [13, C.40].

      Правомірний характер будуть мати дії орендатора, який затримує у себе річ, що була предметом  договору оренди, якщо орендодавець не повертає гроші, отримані ним за договором позики.

        Самозахист не може виходити  за межі дій, необхідних для  припинення порушень права. Всі  дії того, хто застосовує самозахист, мають бути спрямовані виключно  на припинення порушень власного  права або права третьої особи.  Якщо ця мета досягнута, подальші дії проти особи, яка допустила порушення, не можуть бути визнані самозахистом [8, C. 141].

      Способи самозахисту можуть бути встановлені  договором, законом або обиратися  особою самостійно. Так до способів самозахисту можна віднести застосування такого способу забезпечення виконання зобов'язань, як притримання. Одним із видів самозахисту є необхідна оборона. Також самозахистом можуть бути названі так звані оперативно-господарські санкції, передбачені ст. ст. 235 - 236 Господарського кодексу України.

      Згідно  зі ст. 36 Кримінального кодексу України кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

      На  відміну від самозахисту, самооборона  виникає в момент суспільно небезпечного посягання або за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто охороняється.

      Норма ст. 36 Кримінального кодексу України у повній мірі стосується і цивільних відносин, не пов’язуючись із вчиненням злочину і з обов’язковим заподіянням шкоди нападників.

      Згідно  зі ст. 36 Кримінального кодексу України не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

      Тому, якщо власник будинку самообороняється за допомогою мисливської зброї  від осіб, які вчинили напад  на його оселю – ці дії є правомірними.

      Тут необхідно підкреслити, що питання  про вогнепальну зброю як засіб  самозахисту громадян від злочинних  посягань сьогодні в Україні є  надзвичайно актуальним і в той  же час складним для вирішення. Щодо вирішення цього питання виражаються різні погляди, які можна звести до таких двох протилежних точок зору: перша – легалізувати короткоствольну вогнепальну зброю, і друга – не допустити володіння такою зброєю цивільним населенням [12, C. 153].

      Актуальним  для ситуації, що склалася у зв’язку з розгулом злочинності в нашій державі, є питання про створення громадянами як формальних, так і неформальних об’єднань.

      Право кожної особи на самозахист, самооборону  є важливою гарантією реалізації конституційного положення про  недоторканість особи, її житла і майна, забезпечує умови захисту державних і громадських інтересів, а також охоронюваних законом прав та інтересів громадян. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВИСНОВКИ

      На  сьогодні в Україні склалася система  законодавчих актів, що створюють правову  основу для здійснення і захисту суб’єктивних цивільних прав громадян.

      Однак, існують ще певні недоліки, які  ускладнюють оптимальне виконання  визначених суб’єктивних прав і свобод громадян. Зараз, в умовах низького рівня договірної дисципліни, подальший  розвиток повинні отримати способи забезпечення виконання зобов’язань.

      Проаналізувавши правові принципи ЦК України, що забезпечують виконання зобов’язань, можна відзначити часткову їх непослідовність і певну  неузгодженість.

     Так, існуюча редакція ст. 1169 ЦК України може породити певні складнощі під час її практичного застосування, оскільки вона не зовсім чітко визначає суб’єктів, яким повинна бути відшкодована шкода, заподіяна особою, яка здійснювала право на самозахист від протиправних посягань. Тому пропонується внести відповідні зміни до вказаної статті.

     Також необхідно внести зміни до ч. 6 ст. 13 ЦК України, виклавши її в такій  редакції: «У разі вчинення особою дій по використанню закладених у суб’єктивному цивільному праві можливостей з порушенням установлених законом або договором меж здійснення цього права, в результаті яких порушуються охоронювані законом суб’єктивні права інших осіб (зловживання правом), суд зобов’язує її припинити зловживання своїм правом, а також застосовує інші наслідки, встановлені законом».

     Необхідність внесення змін до зазначеної вище статті ЦК України обґрунтована тим, що, керуючись чинною редакцією цієї норми права, зловживанням слід визнавати порушення особою при здійсненні свого права відповідних меж здійснення незалежно від того, призвело чи не призвело зловживання до негативних наслідків. Відповідно, передбачені законом санкції за зловживання правом можуть застосовуватися незалежно від спричинення самим цим зловживанням негативних наслідків. Проте, це суперечить як самій правовій природі зловживання правом, так й іншим нормам цивільного законодавства, зокрема ч. 1 ст. 15 ЦК України, відповідно до якої кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

      Аналогічно  необхідно внести зміни до ч. 3 ст. 16 ЦК України, оскілько згідно з чинною редакцією цієї правової норми відмова в захисті права особи, яка зловживала правом, є правом, а не обов’язком суду. Такий підхід законодавця до формулювання ч. 3 ст. 16 ЦК України може, у свою чергу, призвести до суддівського свавілля. Адже, саме суд, виключно на власний розсуд, в одних випадках може застосувати до особи такий негативний наслідок, а в іншому не застосувати. Причому в обох випадках суд буде діяти відповідно до вимог чинного законодавства.

      В цілому, на мій погляд, питання здійснення і захисту цивільних прав громадянами найбільш повно  врегульовані  в нашому законодавстві і, безумовно, мають велике значення у житті суспільства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Офіційний вісник України, 2010, № 72/1 (01.10.2010), ст. 2598.
2. Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 1992, № 6 (11.02.92), ст. 56.
3. Кодекс законів про працю України і інше законодавство про працю // Відомості Верховної Ради УРСР, 1971, додаток до № 50, ст.  375.
4. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР, 1984, додаток до № 51, ст. 1122.
5. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 2003, №  44 (31.10.2003), ст. 356.
6. Цивільний процесуальний кодекс України // Голос України, 2004, 05, №  89 (18.05.2004).
7. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України, 2003, N  11 (28.03.2003), ст.  462.
8. Азімов Ч. . Здійснення самозахисту в цивільному праві // Вісник Академії правових наук України, 2001, № 2 (25).- С. 141.
9. Антонюк О. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист. Автореф., канд. дис.-Донецьк. 2004.-С. 10.
10. Луспеник Д. Д. . Застосування новел ЦК і ЦПК України у судовій практиці- Х., 2005- С. 97.
11. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України, Всеукраїнська мережа ЛІГА:ЗАКОН від 15.11.2007.
12. Олексій К. Захист прав учасників договірних відносин // Юридичний журнал № 2, 2005.
13. Цивільне право України, підручник у 2х книжках, О.В.Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін. К.: Юрінком Інтер, 2004.
14. Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов. Н. О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.