Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Октября 2011 в 01:20, курсовая работа
Кінець XIX – початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності..
Вступ……………………………………………………………………………. 2
1. Утворення Української Радянської Республіки…………………………. 3
2. Державний лад…………………………………………………………….. 10
2.1. Центральна Рада……………………………………………………. 10
2.1.1. Місцеві органи влади………………………………………….. 13
2.1.2. Військові формування......................………………………….. 14
2.2. Гетьманат………………………………………………………………. 15
2.2.1. Місцеві органи влади…………………………………………..
20
2.2.2. Військові формування......................…………………………..
21
2.3. Директорія…………………………………………………………….. 22
2.3.1. Місцеві органи влади…………………………………………..
26
2.3.2. Військові формування......................…………………………..
27
2.4. Радянські органи влади………………………………………………. 29
2.5. Органи захисту радянського режиму…………………………………. 30
3. Становлення радянського права………………………………………….. 34
3.1. Основи радянського конституційного права……………………….. 34
3.2. Основи цивільно-правових інститутів………………………………. 35
3.3. Основи земельного законодавства………………………………….. 39
3.4. Основи трудових відносин…………………………………………… 40
3.5. Основи шлюбно-сімейного права……………………………………. 41
3.6. Кримінальне право…………………………….……………………… 42
3.7. Основи цивільного права…………………………………………….. 44
Висновок………………………………………………………………………. 46
Література……………………………………………………………………..
З моменту свого проголошення Українська радянська республіка була складовою частиною єдиного радянського комплексу на території колишньої Російської імперії.
Так, щойно утворена в Харкові радянська УНР проголосила себе «федеративною частиною російської Республіки», а другий радянський уряд в Україні – Тимчасовий робітничо-селянський – у січні 1919 року висловився за об’єднання з РСФРР на основі «соціалістичної федерації»
Підсумком процесу , що мав закріпити радянську владу в Україні, став укладений 28 грудня 1920 року між УСРР і РСФРР робітничо-селянський договір. Стаття І цього документу встановлювала , що РСФРР і УСРР вступають у військовий і господарський союз, для чого об’єднують народні комісаріати обох республік: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти й телеграфів, Вищу раду народного господарства. Таким чином найважливіші сфери державного управління було визнано спільними для обох республік і передано під керівництво уряду РСФРР.
На початку 1921 року повстанський рух став основною формою громадської війни. Селянство вперто чинило опір диктатурі та її економічній системі – «воєнному комунізмові». Воно було останньою силою, яка продовжувала боротьбу з більшовизмом.
Комуністична рада не мала шансів вийти переможницею в боротьбі з селянською стихією. Покласти край громадянській війні міг лише політичний компроміс між ворогуючими сторонами.
У 1921 році В. Ленін докорінно переосмислив і змінив своє ставлення до «воєнного комунізму». Опинившись перед необхідністю зробити вибір між комуністичною ідеєю та реальною державною владою, він вибрав останню, проголосивши новий економічний курс. Запровадження НЕПу поклало край громадянській війні й на довгі десятиліття утвердило радянську владу в Україні, закамуфлювавши її в національні форми державності.
2.1. Центральна Рада. Телеграфні повідомлення про більшовицький переворот у Петрограді почали надходити до Києва з другої половини дня 25 жовтня. Але заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і селянських депутатів підняти повстання і захопити владу не мали успіху тому, що переважна більшість народних мас України підтримувала політику партій які входили до складу Центральної Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід влади до Рад більшовиків вдалося здійснити лиш у пролетарському Донбасі.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду керівництво Центральної Ради 27 жовтня 1917 року ухвалило резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади «до рук всієї революційної демократії», а не до рад робітничих і селянських депутатів, які становлять лише частину революційної демократії. Висновок був такий: «Українська центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні» [3. стр.219].
Центральна Рада вважала, що в такий ситуації можливий тільки один вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Української Народної Республіки.
7
листопада ІІІ Універсалом
За своїм значенням ІІІ Універсал – перший у ХХ столітті український державно-правовий документ конституційної спрямованості, який розпочав процес формування власної правової системи, його варто визнати одним із найрадикальніших документів, які вийшли зі стін Центральної Ради.
Важливе значення ІІІ Універсалу мають його положення про розширення й закріплення місцевого самоврядування, утворення демократичних прав і свобод, недоторканності особи й життя, конфіскацію поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння й передачу земель трудовому народу без викупу, права й можливості вживання місцевих мов у зносинах з усіма уставами тощо.
За ІІІ Універсалом Генеральний секретаріат перестав бути проміжною ланкою у вертикалі виконавчої влади й отримав статус повноправного українського уряду, а Центральна Рада взяла на себе всю повноту влади законодавчої.
ІІІ
Універсал задовольнив
Фатальною
помилкою ЦР була її підтримка ідеї
федерації з більшовицькою
9 січня 1918 року був проголошений ІV Універсал ЦР у якому говорилося, що: однині УНР стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою Українського народу. ЦР визначаючи джерелом влади народ України, прагнула встановлення «бажаного миру». Отже, державність України виникла як реакція на розпад центральної влади Російської імперії і була зумовлена не тільки внутрішніми, а й зовнішніми обставинами.
Історичне значення ІV Універсалу зумовлюється тим, що М. Грушевський проголосивши Україну незалежною державою завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно - визвольного руху, який, врешті, відкинув ідеї автономії та федералізму.
Незважаючи на всі ознаки парламенту, ЦР мала свою певну специфіку. По-перше, від самого початку, майже в усіх основоположних документах Центральної Ради декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих Зборів. По-друге, ЦР формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій.
У
процесі переговорів з
Після
проголошення УНР гостро постає проблема
у галузі державотворення – це
проблема розподілу компетенції
між УЦР і Центральним
У зв’язку з цими обставинами ЦР починає втрачати соціальну опору і авторитет. Тому 29 квітня 1918 року вона збирається на чергове засідання. Тут, окрім законів обговорювалася і була прийнята Конституція УНР – Основний закон держави, її опрацювала спеціальна конституційна Комісія на чолі з професором М. Грушевським, що вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусім найближчих сусідів України, яких об’єднували спільні або подібні з нею історичні, економічні, політичні умови розвитку. За цією конституцією Україна мала стати демократичною парламентською державою, На тому ж засіданні Малої Ради відбулося обрання М. Грушевського Президентом УНР.
2.1.1. Місцеві органи влади. Організовуючи місцеву владу і місцеве самоврядування ЦР виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва.
І Універсал передбачав обрання місцевої адміністрації у кожній волості, повітовій управі, ІІІ Універсал також закріплював місцеве самоврядування. ЦР намагалась об’єднати два моменти: з одного боку надати органам місцевого самоврядування широкі права і повноваження, а з другого – визначити межі цих повноважень з покладенням керівництва всією системою самоврядування на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Три основні проблеми, з рештою, визначили долю цього процесу.
По-перше, невизначеність самої системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевої влади. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість яких перейшла в спадщину ще від Російської держави, діяли губернські і повітові комісари Центральної Ради, та згадані в ІІІ Унiверсалi «органи революційної демократії». Всі вони функціонували за власним розсудом без механізму взаємодії й точного розмежування «сфер впливу». Навпаки – деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з їх компетенції, що в свою чергу призводило до утворення нових органів.
На початку березня 1918 р. УЦР затвердила новий адміністративно-територіальний поділ України на 30 земель. Отже, організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але Центральна Рада не встигла це здійснити.
По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя.
По-третє, відсутність належної правової бази; законодавство в цій сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами, що містилися в універсалах Центральної Ради і деклараціях іі Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів Центральної Ради фактично визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своїх представників. В Україні розроблявся закон про утворення нових органів влади на місцях.
Невдалими
виявилися спроби врегулювати відносини
між численними органами в Земельному
законі від 18 січня 1918 року, запровадити
новий адміністративно-
2.1.2. Військові формування. Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по українізації військових формувань як на території України, так і на фронті.
Завдяки лідерам УЦР, які пропонували замість нерегулярної армії створити народну міліцію, 12 листопада 1917 року розпочалась робота Генерального Секретарства військових справ, його очолив С. Петлюра, а по його відставці наприкінці грудня - М. Порш. Того ж часу для управління всіма збройними силами України було сформовано Український Генеральний Військовий штаб. До його складу увійшло кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв’язку), та спеціальна комісія для вирішення проблеми офіцерів-українців, вибулих зі служби у російській армії. М.Порш видав спеціальний наказ згідно з яким до українського війська приймалися лише «офіцери, що були родом з України». Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23 грудня з'явився закон «Про відстрочення призива на військову службу i відкомандирування з неї громадян Української Республіки», потім – закон «Про утворення Комітету по демобiлiзацiї армії» i, нарешті, 16 січня – тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога.
Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час «муравйовського» наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не вистачає регулярної армії.
Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено: було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Розроблялися й інші заходи спрямовані на формування регулярної армії. Також УЦР прагнула розв’язати питання, пов’язані із соціальним захистом військовослужбовців.
Информация о работе Держава і право у період відродження української державності (1917-1920 рр)