Держава і право у період відродження української державності (1917-1920 рр)

     В країні знову розпочався хаос. Розбурхані селянські маси знову громили поміщицькі маєтки, в особняках проводилися обшуки та конфіскації. Директорія опинилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників – всіх, без кого нормальне існування держави не можливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись в руйнівну анархію.

     23-28 січня 1919 року відбулася перша  сесія Конгресу трудового народу, де вперше за територіальним  представництвом, в тому числі  й західноукраїнських територій,  було сформовано повноважний орган, який небезпідставно вважається українським передпарламентом.

     Конгрес ратифікував Акт злуки УНР  із ЗУНР. До складу Директорії було введено представника ЗУНР Є. Петрушкевича, проте це рішення не було реалізоване.

     Виконавчу владу згідно із Законом про форму  влади на Україні здійснювала  Рада Народних Міністрів, яка затверджувалась Директорією і відповідала перед нею в періоди між сесіями Конгресу. Слід зазначити, що правовий статус Директорії та уряду закон чітко не визначив. Не було конкретизовано компетенцію уряду, що спричинило проблеми у поділі повноважень цих органів, а то й конфлікти між ними.

     Внутрішня й зовнішня ситуації, в яких опинилася Директорія, були дуже складними. Їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 року.

     Не  зумівши домовитись с більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулась до представників Антанти, війська якої висадились у південних  містах України, з прохання про надання допомоги і передачі України під протекторат Франції. Але французи поставили умови: створити 300-тисячну армію, підпорядкувавши її союзному командуванню, встановити контроль Антанти над українськими фінансами та залізницями, звільнити ув'язнених гетьманських міністрів. На вимоги командування французьких військ на початку лютого 1919 р. зі складу Директорії вийшов звинувачений ними у "більшовизмі" її голова В. Винниченко, а соціалістичний кабінет В. Чеховського замінили помірковані на чолі з С. Остапенком. С. Петлюра, відставки якого також домагалися французи, повідомив про припинення свого членства в партії, але зі складу Директорії не вийшов.

     У 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не переживала  всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, який у цей час зазнавала Україна. Водночас декілька різних армій діяло на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п’ять раз переходив з рук у руки. Ті уряди яким удавалось заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти.

     13 лютого 1919 р. Петлюра створив новий кабінет на чолі з С.Остапенком, що був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет міністрів отримав завдання розпочати з французами нові переговори.

     У той же час почалась Мирна конференція  у Парижі, де французький прем’єр  Жорж Клемансо почав формувати у західних держав неприхильну до України думку. Тож домовитись з державами Антанти уряду Директорії не вдалось, так як основною вимогою Антанти залишалось відновлення єдиної Росії.

     Внаслідок інтенсивної більшовицької пропаганди антантівські війська були деморалізовані. Під натиском Червоної армії у березні-квітні вони залишили Україну.

     Крах  орієнтації на Антанту призвів до створення 6 квітня 1919 року нового соціального  уряду на чолі з Б. Мартосом. Цей  уряд звернувся до народу з декларацією  із закликом до боротьбі із більшовиками, в якій уряд вирішив спиратись на повстанців, а не на іноземні сили. Соціалісти бойкотували уряд Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Мартоса. Щодалі влада переходила до рук отаманів, а Директорія і Кабінет Міністрів відігравали лише декоративну роль.

     Влітку  збройні сили С. Петлюри, об’єднавшись з Українською Галицькою Армією (УГА) і скориставшись наступом Денікіна, вступили в межі України і 20 серпня 1919 року зайняли Київ. Однак вже  наступного дня в місто увійшли війська Денікіна, які не визнавали ні Директорії, ні України. Внаслідок поразки від денікінців розпочався драматичний відступ військ Директорії. За цих умов С. Петлюра пішов на союз із Польщею.

     Проти рішуче виступило командування УГА, розуміючи, що наслідком цього стане загарбання Польщею Галичини.

     В листопаді УГА перейшло на бік  Денікіна, а через деякий час її розподіли почали підтримувати Червону  Армію.

1. Місцеві органи влади Після повалення гетьманату Директорією керівництво місцевими органами влади здійснювало Міністерство внутрішніх справ. Влада на місцях належала волосним, повітовим і губернським комісарам та отаманам призначеним Директорією. Того ж часу відновлюється діяльність земських зібрань і управ, місцевих дум і управ тобто дореволюційних органів самоврядування, також відновлюються Ради робітничих і селянських депутатів і домових комітетів. На домові комітети, що діяли у містах, урядом Директорії зокрема було покладено обов’язок подання списків прихильників гетьманської влади, а також осіб що належали до монархічних чи більшовицьких організацій.

     За  інструкцією від МВС від 24 червня 1919 року «Про тимчасову організацію  влади на місцях» встановлювалася  структура й підпорядкування  місцевих комісарів, визначалися повноваження комісарів, які порівняно з періодом ЦР стали значно ширшими. Ці повноваження складалися з нагляду за виконанням розпоряджень ЦР, з організації мобілізаційної роботи, керівництва міліцією. Загальне керівництво органами місцевого самоврядування здійснювали Губернські комісари. Вони також наділялися правами видавати обов’язкові постанови з питань охорони громадського порядку, спокою й республіканського ладу.

     Ставлення населення до самої влади залежало від політики українських урядів, щодо розв’язання соціально-економічних питань владою на місцях, та тих політичних обставин, які формувалися в той чи інший період національно-визвольних змагань. На нашу думку, саме нездатність центральної і місцевої влади до рішучих дій при вирішенні цих питань призвела до встановлення радянської влади у 1920 р.

2. Військові формування. У листопаді 1918 року основу армії Директорії складали гетьманські військові частини, які перейшли на бік нової влади, це Запорізька, Сірожупанна, та Сердюцька дивізії. Їх сили на той час складали 300 тис. чоловік, але їхня бойова здатність була низькою:не вистачало кваліфікованих військових кадрів, залишилося мало регулярних військових частин, повстанці були погано організовані. Слід зазначити, що з приходом до влади директорія УНР та військове міністерство мали широкі можливості укомплектувати армію висококваліфікованими кадрами всіх родів військ різних видів підготовки.

     У спадок від гетьманату Директорія також  отримала кадри 8 кадрових корпусів, котрі  майже повністю були укомплектовані старшинами.

     У ті часи, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективу державного національного будівництва.

     Не  кращою була ситуація і в установах  армії УНР, недовір’я до кадрових старшин; недовіра з боку самих старшин до республіканської армії, не сприйняття ними соціальних гасел. Негативно впливав також надзвичайно рухливий характер війни, адже військо повинно утворюватися у мирних умовах. Однак в Українській армії все ж зосередилася значна частина старшин, на котрих ліг весь тягар роботи в штабах та частинах.

     Того  часу положення України було дуже складне. Армія повстанців, що забезпечила  крах гетьманського режиму розтанула  з такою ж швидкістю, з якою створилась, масу її складали селяни, які  поспішили додому, щоб ділити панську землю. Армія Директорії після цього скоротилася з 100 тисяч до 20 тисяч.

     Україна була оточена ворогом з усіх боків.

     У січні 1919 року угоду про спільну  боротьбу проти Директорії уклали з більшовиками боротьбисти. На більшовицьку платформу також стала група українських соціал-демократів на чолі з Ю. Мазуренком та М. Авдієнком. На бік радянських військ перейшли повстанські загони, що діяли на Полтавщині, на чолі з отаманом Григор’євим. Проти Директорії ще у грудні 1918 року виступили загони Нестора Махна. У тилу УНР розпочалася анархія. В армії набула поширення «отаманщина». Отамани відмовлялися виконувати накази центрального уряду і діяли свавільно.

     «…Саме в цю добу загальна анархія і хаос на українському фронті досягли найвищого щабля, - свідчив Іван Мазепа. - …Зловживанню отаманів не було кінця: вони брали гроші, але при першій нагоді кидали фронт, зникали хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так і в запіллі (тилу – авт.)» [3, стр.250].

           Усе це знесилювало  Директорію зсередини у боротьбі з більшовиками.

           Тим часом у січні 1919 року радянські війська здійснили  успішний наступ на Лівобережній Україні. Ними були захоплені Чернігів, Полтава, Катеринослав. Військові дії перейшли на Правобережжя, і 5 лютого Червона Армія увійшла в Київ. У березні 1919 року війська Директорії очолювані С. Петлюрою, були повністю розбиті і притиснуті до румунського і польського кордонів.

4. Радянські органи влади. Відновлення радянських органів влади й управління відбулося протягом весни 1919 року – зими 1920 року у формі надзвичайних органів – ревкомів.

     Відновлюючи свою владу в Україні, вони почали впроваджувати політичні заходи в життя швидкими темпами. УНР  була перейменована на Українську Соціалістичну  Радянську Республіку (УСРР), і згідно з досвідом радянської Росії  почав створюватись апарат радянської влади. 29 січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд був перейменований на Радком України, його відділи відповідно почали називатися народними комісаріатами. Для зміцнення радянської влади на місцях знову були створені ревкоми й військревкоми. В сільській місцевості опорою більшовиків стали комітети незаможників (комнезами). Одночасно створювались каральні органи радянської влади в Україні – Всеукраїнська надзвичайна комісія, яку очолював І. Шварц, а потім М. Лаціс. Вона мусила придушувати опір політичних супротивників.

     У березні 1919 року була ухвалена перша  радянська конституція України. Вищим державним органом влади  став Всеукраїнський з’їзд Рад, а  між з’їздами – ВУЦВК.

     Суть  політичного курсу більшовиків  полягала у насильницькому зламі  існуючих в Україні економічної  системи і соціальних відносин. Здійснення цих заходів покладалося на Українську раду народного господарства, яка цілком залежала від розпоряджень Вищої ради народного  господарства в Москві. Більшовицьке керівництво вважало що укріпилось в Україні назавжди, а отже, побудову нового комуністичного суспільства більшовики вважали досить скорою справою. Оскільки ці перетворення відбулись під час громадянської війни, то пізніше така політика дістала назви «воєнного комунізму». Вона передбачала ліквідацію приватної власності та ринкових відносин в економіці на тлі різкого обмеження суверенітету України, а також впровадження колективних форм праці.

     Головним методом здійснення політики «воєнного комунізму» став «Червоний терор», що проводився органами Надзвичайної комісії. Він передбачав фізичне знищення «експлуататорських» класів і всіх ворогів радянської влади взагалі і сприймався як один з найважливіших шляхів до комуністичного суспільства.

     Жертвами  «червоного терору» 1919 року в Україні  стало багато десятків тисяч людей. Україна увійшла до складу військово-політичного  союзу радянських республік, умови  якого передбачали централізоване управління господарством, фінансами і створення єдиного військового командування, яке також зосереджувалось у Москві. Український фронт був ліквідований, а його військові з’єднання були передані в розпорядження командування Південного і Південно-Західного фронтів.

     Початок міжнародно-правового визнання радянської влади в Україні було покладено Ризьким перемир’ям 12 жовтня 1920 року між РСФРР і УСРР з одного боку і Польщею – з другого, що було підтверджено там само, в Ризі, 18 березня 1921 року.

5. Органи захисту радянського режиму.

     У ході революції поряд з іншими владними структурами старого державного апарату було ліквідовано міліцію  Тимчасового уряду, старий суд та прокуратуру, правоохоронні органи УНР, замість них більшовицька влада  велику увагу приділяла створенню  органів захисту власного режиму, а саме: робітничо-селянську міліцію, надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, новий суд та інші органи захисту.