Держава і право у період відродження української державності (1917-1920 рр)

     Радянська влада вела строгий облік і контроль за діяльністю найдрібніших підприємств, обмежувала число найманих робітників. Для заможних селян встановлювалися підвищені норми здачі хліба державі.

     З відносинами власності пов'язано  законодавство про спадкування. У березні 1919 p. Раднарком УСРР прийняв декрет "Про скасування спадкування". Майно померлого переходило у власність держави. Щодо непрацездатності та нужденних родичів спадкодавця було встановлено правило, згідно з яким їм забезпечувалося лише утримання із майна померлого.

3. Основи земельного законодавства. Основи радянського земельного законодавства були започатковані вже в першому Декреті Всеросійського з’їзду Рад «Про землю» , вводилися в дію постанова РНК РРФСР від 5 листопада 1917 року. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів», також прийняте Раднаркомом РСФРР 4 грудня 1917 року «Положення про земельні комітети і про врегулювання ними сільськогосподарських відносин». Часто керувалися в Україні прийнятим III Всеросійським з'їздом Рад законом "Про соціалізацію землі". Закріпивши право розпорядження землею за Радами та підпорядкованими ним волосними земельними комітетами, ці законодавчі акти фактично встановили націоналізацію землі.

     На  підставі декрету про землю було націоналізовано близько 15 млн. десятин поміщицької, удільної та церковної земель. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди із землею (купівля-продаж, застава, дарування та ін.). На той час селянській бідноті у користування було надано близько 8 млн. десятин землі заможних селян. У розпорядження бідноти надавалися понад 2 млн. голів худоби та коней. Проводилася жорстка лінія на соціальне розташування села, внаслідок чого завдавався удар по працьовитій, а тому заможній частині селян. Втілення в життя селянських законів повсюдно супроводжувалося жорстокою боротьбою на селі. Боротьба із заможним селянством особливо загострювалась там, де у зрівняльний примусовий розподіл утягувалися так звані «лишки» землекористування.

     Наприкінці 1918 року державну власність на землю  було повністю відновлено. Конституція  УСРР 1919 року закріпила скасування приватної власності на землю.

     Заборонялися цивільно-правові угоди з землею. Тільки держава, яка стала виключним власником землі, мала право визначати долю землі як об'єкта володіння та користування нею. Для контролю за дотриманням законодавства про націоналізацію землі було створено Всеукраїнську центральну комісію з націоналізації землі.

     Передбачався  розвиток колективних форм землекористування (радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств із спільної обробки землі). Кооперативні об'єднання, участь у яких для сільського населення стала обов'язковою, перетворилися по суті у придаток Наркомпроду.

     Розподіл  землі у зрівняльне землекористування  передбачався декретом ВУЦВК від 26 травня 1919 p., а також виданим 5 лютого 1920 р. Всеукрревкомом Законом про землю.

4. Основи трудових відносин. Відсутність у перший час в Україні центру регулювання трудових відносин призвела до того, що з метою розв'язання трудових спорів трудящі зверталися до найближчого органу радянської влади. Тут спори розглядалися у відділах праці, комісарами праці або комісіями профспілок.

     Діяльність  зазначених органів регулювання  трудових відносин була спрямована на втілення в життя радянського законодавства про працю, в першу чергу декретів про 8-годинний робочий день, про соціальне страхування.

     В такій складній обстановці, за відсутності  будь-якої міцної бази для економічного стимулювання, більшовики все ж намагалися закликати робітників до підвищення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни. Значного успіху це не принесло. У ряді регіонів поширюється безробіття.

     Трудові відносини регулювалися на основі Кодексу  законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918 р. В ньому проголошувалися загальний обов'язок працювати і право на працю; обов'язок виконувати встановлений обсяг праці та право на оплату праці; обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; право на відпочинок і матеріальне забезпечення. Цей кодекс в силу договору про воєнно-політичний союз було поширено й на Україну. Але в умовах воєнного часу реалізувати ці положення було неможливо. За цих обставин відбувається мілітаризація підприємств, їхній режим був наближений до військового. Широко застосовувалася загальна трудова повинність, примусове закріплення робітників та службовців за підприємствами й установами. Обов’язок цих громадян працювати був зафіксований в Конституції УСРР.

           Трудова повинність спочатку охоплювала оборонну промисловість, а з листопада 1918 року поширилася на залізниці, а потім на всі галузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової повинності вважалося «трудовим дезертирством». Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт саботажу. З метою додержання трудової дисципліни організовувалися дисциплінарні товариські суди, які могли до порушників порядку накласти стягнення (від догани до посилання на важкі суспільно необхідні роботи). В умовах господарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралізація заробітної плати, яка наприкінці 1920 р. досягла майже 100 %.

5. Основи шлюбно-сімейного права. Основи шлюбно-сімейного права започаткували Декрети РНК УСРР від 20 лютого 1919 р. "Про організацію відділів записів актів громадянського стану", "Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану", "Про розлучення". Законним визнавався тільки громадянський шлюб (зареєстрований органами ЗАГСу). Церковний шлюб не мав правових наслідків і вважався приватною справою осіб, які одружувалися. Встановлювалося, що одруження допускається лише на добровільних засадах. Такі обмеження шлюбу, як відмінність у віросповіданні, обов'язковість дозволу батьків, скасовувались. Шлюб розривався органами ЗАГСу за проханням хоча б однієї з сторін.

     Влітку 1919 р. Наркомюстом УСРР підготовлено Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку УСРР, в основу якого було покладено норми зазначених декретів та аналогічний кодекс РСФРР, але в умовах громадянської війни цей акт не був введений в дію.

6. Кримінальне право. Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доцільності, який протиставлявся принципу законності. У перші місяці радянської влади завдання кримінального права полягало в тому, щоб, не зупиняючись навіть перед надзвичайними мірами, придушити опір утвердженню більшовицького режиму, викоренити ті небезпечні загальнокримінальні злочини, розмах яких ускладнював встановленню радянської влади. У лютому та березні 1918 році кримінальщина буквально хитала основи суспільного порядку в багатьох містах.

     Кримінальні репресії спрямовувалися не лише проти  кримінальних елементів, а й проти вчинків, які "становили загрозу радянській владі". Суворі заходи вживалися при вилученні вогнепальної зброї. Вводилися жорстокі заходи боротьби з таким злочином, як поширювання чуток, які сіють паніку. Небезпечною зброєю противників радянської влади був саботаж. Жертвами "червоного терору" стали тисячі людей. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими декретами УСРР, а з 4 серпня 1920 р. на території України були введени в дію "Керівні начала з кримінального права РСФРР". Радянська держава з перших днів свого існування кваліфікувала ущемлення інтересів робітничого класу як злочин, що тягне за собою серйозні санкції.

     Невизначеність  санкцій кримінально-правових норм була результатом не тільки класової більшовицької політики, а й відсутності спеціальних знань у багатьох керівників Рад.

     Водночас  влада вдавалася до таких антиправових заходів, як взяття заручників, притягнення до кримінальної відповідальності за принципом кругової поруки (у випадках опору державним органам, знищення продовольчих складів, пошкодження залізниць тощо). Мало місце притягнення до відповідальності без вини.

     Боротьба  з політичними противниками була основним завданням надзвичайних комісій, а також революційних трибуналів. Вістря кримінальної репресії було спрямовано також проти бандитів, розкрадачів державної власності, спекулянтів, хабарників та інших небезпечних злочинців. Загалом відбувалося посилення кримінальної репресії. На відміну від Росії, де у 1920 р. відмовилися від застосування смертної кари, Всеукрревком прийняв постанову від 2 лютого 1920 р. про те, що скасування смертної кари на даний час на території України не може бути здійснене.

     Кримінально-процесуальні норми були встановлені Тимчасовим положенням про народні суди та революційні  трибунали УСРР від 20 лютого 1919 p., Положенням про народний суд, прийнятим Раднаркомом УСРР 26 жовтня 1920 p., а також Інструкцією наркомюста УСРР від 3 червня 1919 р. "Про судочинство". В цих актах підкреслювалися процесуальні відмінності у діяльності революційних трибуналів та народних судів. Ревтрибунали являли собою систему судів по боротьбі з найбільш небезпечними злочинами. Саме цим визначалися процесуальні особливості розслідування та розгляду в них справ. Усі репресивні органи мали функції слідства, суду й виконували вироки. Так, "Положенням про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії" від 30 травня 1919 р. НК надавалося право застосовувати збройну силу у випадках контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно, вести слідство та виносити вироки у справах про контрреволюцію, шпигунство та бандитизм. З дозволу місцевих виконкомів вони мали право вести слідство й виносити вироки також з інших справ.

     Наркомюст УСРР видав низку циркулярів, які сприяли прискоренню попереднього слідства. Так, 29 лютого 1920 р. оприлюднено циркуляр "Про прискорення провадження попереднього слідства", згідно з яким слідство повинно бути закінчено протягом одного місяця з дня винесення особливим народним слідчим постанови про притягнення обвинуваченого до відповідальності.

      Право звинуваченого на захист істотно  обмежувалося. Вироки трибуналів виконувалися протягом 24 годин.

           Тимчасове положення від 20 лютого 1919р. не знало інституту касаційного оскарження вироків, винесених ревтрибуналами, допускалося лише подання клопотання про помилування та пом'якшення покарання. Цей пробіл було усунуто декретом Раднаркому УСРР від 16 квітня 1919 р. "Про утворення Верховного Касаційного Суду". Встановлено, що касаційному оскарженню підлягали усі вироки трибуналу, за винятком вироків, винесених верховним ревтрибуналом при ВУЦВК. Крім перегляду вироків, що не набрали законної сили, з середини 1919 р. був дозволений також перегляд вироків, що набрали законної сили.

     Судові  засідання, як правило, були відкритими. Справи про посягання на життя, зґвалтування, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підробку документів та грошових знаків розглядалися за участі шести народних засідателів, які мали однакові права з народними суддями. Рішення щодо проведення попереднього слідства у конкретних справах приймав народний суддя. Розгляд справ про найтяжчі злочини відбувався за обов'язковою участю обвинувача та захисника.

7. Цивільне право. Спори про цивільне право вирішувалися тільки в судах. Норми цивільного процесу містились переважно в актах, якими врегульовувався кримінальний процес.

     В період «воєнного комунізму» цивільний  майновий обіг був майже відсутній, а питома вага цивільних справ  у судах — невелика. Територіальна підсудність справ визначалася за місцем проживання відповідача, хоча остаточно це вирішував суд.

     Справи  розглядалися народними суддями одноособово або за участю двох народних засідателів. Рішення народного суду протягом місяця від дня його оголошення могло бути опротестоване в касаційному порядку до Ради народних суддів.

     Внаслідок заборони операцій з нерухомістю, вилучення  з цивільного обігу багатьох предметів  домашнього вжитку та переходу до планового  розподілу продуктів була майже  усунута можливість застосування стягнень та задоволення претензій окремих осіб.

     Цим пояснюється порівняно незначна кількість спеціальних нормативних  актів, що регулювали цивільне судочинство.

      ВИСНОВОК 

     На  нашу думку події 1917-1921 років в Україні займають виняткове місце в історії України ХХ століття. Фактично вони відкривають нам нову Україну, яка не лише покликається на своє минуле, декларує прагнення до відновлення власної державності, а й робить рішучі кроки до будівництва української держави. Перебіг дій вражає своєю швидкістю, тісним поєднанням національних та соціальних змін.