Держава і право у період відродження української державності (1917-1920 рр)

     Постановою  уряду "Про введення народного  суду" від 4 січня 1918 р. створювалися дільничні, повітові й міські народні суди, вироки й рішення яких були остаточними і не підлягали апеляційному чи касаційному оскарженню. Спори із земельних, цивільних, трудових справ відповідно до постанови уряду від 20 січня 1918 р. передавалися на розгляд позасудових та громадських органів: селянських земельних комітетів, примиренських камер, житлових камер, відділів праці місцевих Рад тощо.

     Ревкоми організували слідчі комісії для  боротьби з політичними противниками. Наприкінці січня 1918 року, після встановлення радянської влади в Києві, було створено слідчу комісію при Київському ревкомі з метою переслідування прибічників ЦР.

     Нерідко слідчі комісії тимчасово (до створення  народного суду) виконували функцію  суду.

     Положенням  РНК про народний суд від 26 жовтня 1920 р. запроваджувалися постійно діючі губернські ради народних суддів у складі голови, його заступника, 2-5 членів, які обиралися з'їздом народних суддів.

     Кримінальні справи народний суд розглядав колегіально  у складі народного судді та двох або шести народних засідателів, які обиралися відповідними радами чи виконкомами.

     Функція придушення опору диктатурі пролетаріату покладалася на революційні трибунали. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим за 15. Справи розглядалися у складі 3, а з березня 1920 р. — 5 членів трибуналу. Для виконання в трибуналах функцій обвинувачення та захисту створювалися колегії обвинувачів і колегії правозаступників.

     До  компетенції трибуналів відносилися справи про "контрреволюційні злочини", державну зраду, шпигунство, злочини за посадою, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів. У 1920 p. компетенцію трибуналів було розширено, їм передавалися справи про бандитизм, розбої, грабежі, розкрадання та деякі інші злочини. Трибунали мали право присуджувати винних до різних мір покарання, аж до розстрілу. Для розгляду скарг на вироки трибуналів був створений Верховний касаційний суд, а наприкінці травня 1919 p. — Верховний революційний трибунал України, який розглядав справи особливої важливості як суд першої інстанції.

     Для боротьби з контрреволюційними, військовими  та іншими злочинами у Червоній Армії  створювалися військові трибунали, порядок діяльності яких визначався Положенням про особливі військові трибунали від 11 грудня 1918 р.

     Наприкінці 1917 року створюються загони радянської робітничої міліції. Тоді ще домінувала більшовицька ідея про загальний  міліцейський обов’язок для трудящихся. Основним її призначенням було запобігання спробам контрреволюційного перевороту. Однак загони міліції займалися переважно охороною заводів і фабрик, підтриманням громадського порядку в містах, боротьбою зі злочинністю, робили обшуки осіб, які займалися спекуляцією, чим штучно створювали господарські та продовольчі труднощі тощо.

     На підставі виданого наприкінці 1918 p. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України "Про організацію влади на місцях" при військово-революційних комітетах створювалися відділи народної міліції. 5 лютого 1919 p. Тимчасовий робітничо-селянський уряд прийняв декрет про будівництво радянської міліції у республіканському масштабі.

     В її структурі поступово склалися карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова, морська служби.

     Органи  загальної міліції спостерігали за станом революційного порядку в містах та селах, вживали заходів попередження та припинення порушень цього порядку, стежили за дотриманням декретів і постанов радянської влади, сприяли іншим державним органам у здійсненні покладених на них завдань, вживали заходів до своєчасного сповіщення населення про розпорядження Рад. На міліцію покладався обов'язок у випадках вчинення злочинів проводити невідкладні слідчі дії та вживати заходів до затримання злочинця. Міліція сприяла судовим установам у виконанні вироку.

     У середині квітня Раднарком України  видав декрет, згідно з яким усі  органи розшуку та судово-кримінальної міліції було повністю підпорядковано НКВС та його місцевим установам.

     30 березня 1920 р. при НКВС УСРР  було створено Головне управління радянської робітничо-селянської міліції, начальником якого було призначено О. Чайковського.

     Нагляд  за виконанням законодавчих актів влади здійснювали також численні контрольні комісії, відділи, уповноважені. Серед наглядових і контрольних органів важливе місце належало Народному комісаріату юстиції та його губернським, повітовим і міським відділам.

3. Становлення радянського права.

     Одночасно з формуванням радянського державного будівництва в Україні відбувався процес формування основ радянської правової системи. . Особливістю цього процесу в Україні була його спорідненість із російським. На нього суттєво впливали завдання по захисту диктатури пролетаріату. Найважливішим аспектом правової дійсності й головним джерелом права вважалась революційна правосвідомість. Надзвичайне загострення класової боротьби внесло корективи в процес регулювання суспільних відносин, зокрема призвело до різкого посилення заходів позаправового примушення.

     3.1. Основи радянського конституційного права. Основи радянського конституційного права закладалися декретами Всеросійських з'їздів Рад, актами ЦВК та РНК Росії, дію яких було поширено на Україну, а також постановами Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК, РНК УСРР. Діапазон пошуку оптимальних форм державного устрою був досить широкий. Так, резолюція II Всеукраїнського з'їзду Рад "Про державний устрій" від 18 березня 1918 р. визначала Україну як "республіку федеративну, яка... об'єднує вільні міста та республіки як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки".(6, стр. 50)

     Найприйнятнішою формою диктатури пролетаріату вважалася система радянських органів влади. Юридичне оформлення вона отримала на III Всеукраїнському з'їзді Рад 10 березня 1919 р. із затвердженням першої Конституції УСРР. Остаточна редакція Конституції УСРР була прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом (ВУЦВК) 14 березня 1919р.

     У розділі I "Основні постанови" УСРР проголошувалась організацією "диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їхніми віковими гнобителями й експлуататорами — капіталістами й поміщиками". Завдання диктатури полягало у переході від буржуазного ладу до соціалізму завдяки проведенню соціалістичних реформ і систематичному придушенню опору заможних класів. Після чого диктатура мала зникнути, а за нею й держава, "поступившись місцем вільним формам суспільного життя" комуністичного ладу. Скасовувалася приватна власність,проголошувалась свобода слова, зібрань і союзів, але тільки для "працюючих мас".

     Другий  розділ "Конструкція радянської влади" визначав структуру та повноваження органів радянської влади. Центральними органами УСРР проголошувались: 1) Всеукраїнський з'їзд Рад, 2) ВУЦВК, 3) Рада Народних Комісарів. (РНК). Органами радянської влади на місцях були з'їзди губернських, повітових і волосних Рад, міські та сільські Ради, а також обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).

     До  третього розділу Конституції було включено пристосований до умов УСРР текст Декларації прав і обов'язків  трудящого і експлуатованого народу, затверджений у січні 1918 р. III Всеросійським з'їздом Рад. Закріплювалися принципи повновладдя трудящих, скасовувалась експлуатація людини людиною, запроваджувались робітничий контроль, націоналізація промисловості, транспорту, банків.

     В останньому розділі описувалися герб і прапор УСРР.

2. Основи цивільно-правових інститутів У процесі націоналізації землі, банків, заводів, транспорту, ліквідації приватної власності відбувалося становлення основних цивільно-правових інститутів радянського права.

     Більшовики, як свідчить історія, обрали помилковий спосіб усуспільнення засобів виробництва.

     Політика "воєнного комунізму" стала конкретним виявом диктатури пролетаріату у 1918-1920 рр. Вона призвела до широкої націоналізації, встановлення державної власності на засоби виробництва, монополії держави на продовольство й предмети попиту. Щоправда, не підлягали націоналізації дрібні підприємства з кількістю робітників за наявності механічного двигуна — 6 чоловік, а без нього — 10.

     Правові засади націоналізації були закладені  в Декретах "Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних колій" від 4 січня 1919 р., "Про порядок націоналізації підприємств" від 11 січня 1919 р., "Про націоналізацію банків" від 22 січня 1919 р., "Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах" від 1 березня 1919 р. та ін. Оскільки в лавах робітничого класу в той час не було кадрів, підготовлених до управління підприємствами, більшовицький план оволодіння промисловістю передбачав уведення на першому етапі робітничого контролю для боротьби з капіталістами, контролю за їх діяльністю та підготовкою пролетарських управлінських кадрів. У разі опору з боку підприємців останні виганялися, а підприємства експропріювалися. Націоналізація формально вимагала санкції вищих органів державної влади та управління. Тому в постановах місцевих органів влади акти експропріації найчастіше за все формулювалися як "реквізиція", "секвестр".

     Випадків  місцевої «пролетарської ініціативи»  у справі  націоналізації, а потім  і скасування її Радами та ревкомами  було багато. Також спостерігався правовий нігілізм народних мас і правлячої партії, навіть поширеність ідей про непотрібність цивільного права при соціалізмі.

     Націоналізацією великих підприємств промисловості  закладався фундамент державної власності.

     Мало  місце й повсюдне обкладення буржуазії надзвичайним податком. Сильного удару приватній власності було завдано націоналізацією землі. Одночасно з підготовкою і здійсненням націоналізації землі та фабрик, банків та рудників ставилося питання про націоналізацію торгівельних підприємств. Націоналізація не торкалася власності кооперативних організацій, кустарів-одинаків. На відміну від Росії, в Україні "червоноармійська атака на капітал" розпочалася дещо пізніше. З цієї причини зберігалися не націоналізовані ще середні і дрібні підприємства, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти, більшим виявився грошовий обіг.

     Того  ж часу проголошується монополія  на хлібну торгівлю. Повсюдно забороняється  приватна торгівля хлібопродуктами. Розпочинає переглядатися організація взагалі продовольчого постачання, а згодом – порядок постачання населення найбільш важливими промисловими товарами.

     Проте реальне вжиття цих заходів було неможливим у зв'язку з непридатністю для цього торгівельної мережі та кооперації, які тоді існували. Разом з тим ліквідувати приватну торгівлю за відсутністю державної було неможливо. Тому юридичним відділом РНГ було поставлено вимогу, щоб така торгівля знаходилась під контролем держави і цини в ній нормувалися.

     Наприкінці 1918 p., відразу ж після вигнання австро-німецьких окупантів, в Україні було відновлено право державної власності на вже націоналізовані об'єкти. В той же час тривала подальша націоналізація банків, найважливіших підприємств та транспорту.

     До  кінця 1920 p. Було націоналізовано понад 11 тис. промислових підприємств.

     У 1919—1920 pp. були здійснені заходи й  щодо ліквідації права приватної власності на домоволодіння. Будівлі, що знаходилися поза міськими поселеннями, як правило, не націоналізовувалися.

     У власність держави перейшли й  деякі інші об'єкти такі як: благодійні установи, лікувальні та санітарні установи.

     Дедалі  відчутнішим у сфері цивільно-правових відносин ставало адміністративно-правове регулювання. Заборонялась приватна торгівля нормованими продовольчими й промисловими товарами. Було скасовано плату за паливо, газ, електроенергію, транспорт, комунальні послуги тощо. Для робітників і службовців запроваджувалась карткова система розподілу продуктів харчування й предметів першої необхідності. Націоналізовані промислові підприємства фінансувалися з державного бюджету. Отже, був закладений фундамент неефективної економіки, яка яскраво виявилася пізніше. Складалась типова командно-адміністративна система у сфері управління економікою.

     Кооперативна  власність як колективна власність  дрібних виробників націоналізації не підлягала: 12 лютого 1919 р. УРНГ та наркомпрод України видали спільну постанову "Про невтручання місцевих органів радянської влади в справи кооперативів". Кооперативні організації одержали права юридичних осіб.

     Право періоду воєнного комунізму мало уваги приділяло захисту трудового господарства та особистої власності громадян. Діяльність ремісників та кустарів-одинаків була поставлена під контроль губернських раднаргоспів, які зобов'язували кустарів виробляти продукцію, потрібну державі, і здавати її місцевим органам народного господарства.