Держава і право Західноукраїнської Республіки (ЗУНР)

    Значним досягненням ЗУНР було утворення  нацiональних збройних сил – Української  Галицької Армiї (УГА). На початку  грудня 1918 р., коли генерал М. Омелянович-Павленко очолив УГА, вона нараховувала близько 30 тисяч старшин i воякiв (без надднiпрянських частин), а в квiтнi 1919 року чисельнiсть УГА складала 52 тисячi воякiв i 1412 старшин. Особливо відчутним був брак командних кадрiв вищої ланки, зокрема старшин Генерального штабу.

    Широкi полiтичнi, нацiональнi, релiгiйнi свободи свiдчили про демократичний характер нової влади, й прагнення творити не просто суверенну нацiональну республiку, а й громадянське суспiльство. Важливо пiдкреслити, що цi демократичнi принципи ЗУНР проголошувала не в мирнiй спокiйнiй обстановцi, а в час воєнного лихолiття. Адже вже з перших днiв молода республiка змушена була вести важку, кровопролитну боротьбу з польськими окупантами, якi дотримуючись шовiнiстичного гасла: “Польща – вiд моря до моря”. Польська сторона не визнавала права українського народу на створення своєї нацiональної держави i яким у їх загарбницькiй вiйнi з українцями 1918 — 1919 рр. допомагала морально, матерiально й вiйськово Антанта, особливо Францiя i США.

    Отже, з самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних внутрiшнiх, вiйськово-полiтичних i мiжнародних умовах, якi врештi стали вирiшальними в її подальшiй долi. Однак навiть у таких складних обставинах ЗУНР за короткий час свого iснування була справдi народною, демократичною державою, полiтичний устрiй якої засвідчив модель тогочасної європейської правової держави. ЗУНР стала прикладом можливого українського державного правопорядку ,що ґрунтувався на гуманiзмi i поступовому утвердженнi демократичних засад у суспiльствi. Громадянськiй толерантностi i шляху до згоди сприяло те, що восени 1918 р. всi основнi полiтичнi сили, передовсiм нацiонал-демократи i радикали, зумiли об’єднатися в уряд нацiональної коалiцiї. Незважаючи на вiйну, західноукраїнському урядовi вдалося налагодити адмiнiстрацiю краю, уникнути загрози поширення голоду й епiдемiй, забезпечити функцiонування шкiл, пошти, телеграфу й залiзницi. 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ  II. КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЗУНР

    У досліджуваний період в Україні  виникла потреба, реальна можливість побудувати власну систему законодавства та сформувати основи національної держави. Тому врахування правового досвіду минулого дасть можливість уникнути помилок часів української революції та найбільш ефективно використати правову спадщину у сучасному державотворчому процесі.

    Революційні події у лютому 1917 року в Росії, утворення на початку березня  Центральної Ради та проголошення Української  Народної Республіки, курс на державну незалежність України безпосередньо  позначилися на боротьбі за національну  державність і на західноукраїнських землях.

    Проголошуючи  Західноукраїнську Народну Республіку, Конституанта брала до уваги існуючі історико-правові основи національного державотворення, право народів на самовизначення, орієнтувалась на загальні принципи державного розвитку: незалежність, суверенність, розподіл влади на три гілки, рівність усіх громадян перед законом, рівність усіх націй в правах тощо.

    Уже 13 листопада 1918 року на засіданні найвищого  законодавчого органу влади ЗУНР - Української Національної Ради було прийнято “Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії”, який визначав основні принципи державного ладу, внутрішньої та зовнішньої політики новоствореної держави. Тимчасовий Основний Закон складався з п'яти артиклів, у яких визначалися кордони, закріплювався державний суверенітет і самостійність ЗУНР, відзначалось, що носієм суверенітету є народ, який здійснює свою владу через представницькі органи, обрані громадянами без різниці статі на основі загального, рівного, прямого, таємного виборчого права за пропорційною системою виборів. Найвищим органом влади – парламентом, мали стати Установчі Збори, а до їх обрання функції парламенту мала виконувати Українська Національна Рада, а уряду - Державний Секретаріат [2, 137].

    16 листопада 1918 року Українська  Національна Рада прийняла Тимчасовий  закон “Про державну адміністрацію  областей Західноукраїнської Народної Республіки”. Зберігаючи попередній адміністративно-територіальний поділ, закон встановлював, що у повіті адміністративна влада мала належати повітовому комісару, який призначався державним секретарем внутрішніх справ. При комісарі шляхом виборів, в яких приймало участь населення повіту, утворювалася т.зв. повітова національна рада з дорадчим голосом. Закон докладно врегульовував компетенцію місцевих органів влади і управління, які у всій своїй діяльності підпорядковувалися урядові. Тимчасово, через відсутність нових законів, залишалося чинним майже все австрійське законодавство. Усі попередні службовці державного апарату, пошт, залізниці і т. д., незалежно від національності, могли залишатися на державній службі й надалі, якщо вони складали письмове зобов’язання чесно служити Українській державі [2, 139]. Цей Закон став фактисно основою створення дієвого державного апарату.

    У розвиток конституційного законодавства 4 січня 1919 року було прийнято декілька конституційних актів, зокрема, Закон про утворення Президії Української Національної Ради у складі голови (президента) Ради і 4-х його заступників та Закон про утворення Виділу Української Національної Ради у складі президента Ради та дев'яти членів з функціями колективного президента держави. Виділ мав репрезентувати державу в зовнішніх відносинах, призначати членів уряду, приймати їх відставку, підписувати та публікувати закони тощо. Цього ж дня був прийнятий Закон “Про оповіщення законів і розпорядків”, яким врегульовувалось питання чинності правових актів та визначався офіційний друкований орган держави – “Вістник державних законів і розпорядків Західної області УН Республіки” [1, 2].

    15 лютого 1919 року було прийнято важливий Закон “Про уживання мови у внутрішнім та зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій й державних підприємств на Західній області УНР”. Державною стала українська мова. Разом з тим за національними меншинами закріплювалось право “уживати як усно так і в письмі їх рідні мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами”, їм гарантувалося право вільно користуватися рідною мовою, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодику, книги і т.п. [1, 9].

    8 квітня 1919 року Українська Національна  Рада ухвалила Закон “Про громадянство  Західної області УН Республіки”,  яким було врегульовано цілий  ряд проблем, пов'язаних з цим державно-правовим інститутом.

    Конституційна парламентська система гарантувалася  спеціальним Законом про скликання  Сейму ЗУНР від 15 квітня 1919 року. Однопалатний Сейм повинен був зібратися у  червні 1919 року. Прийнятий закон  забезпечував пропорційне представництво всіх національних груп і відповідне відображення в Сеймі рівня політичної свідомості мас. Демократизм виборів забезпечувався гарантією активного та пасивного виборчого права, а також, створенням однакових за кількістю населення виборчих округів з однаковим представництвом; закріпленням за кожною національною меншиною (пропорційно до її кількості) певного числа депутатських місць (з 226 послів Сейму за українцями було закріплено 160 місць, за поляками - 33, євреями - 26, німцями – 6) [2, 142].

    З самого початку створення Західноукраїнська Народна Республіка опинилася в складних військово-політичних та міжнародних умовах, що суттєво позначилося на пріоритетах внутрішньої політики держави. Але заслуговує на особливу увагу сам факт проголошення державності на Західноукраїнських землях та спроби її законодавчого визначення. Закріплення у законодавстві основ державотворення, спрямованість на демократизацію усіх сторін суспільного життя згодом мали забезпечити суттєві позитивні зрушення у розбудові національної держави. Однак, у своїй внутрішній політиці Українська Національна Рада постійно була змушена зважати на зовнішній чинник, особливо на те, який відгук її дії матимуть в уряді країн Антанти, що і визначало половинчастість реформ, чимало рішень носило тимчасовий, перехідний характер.

    Історичний  досвід Західноукраїнської Народної Республіки актуальний і сьогодні, коли національне, демократичне і державне відродження України залежить від єдності усіх демократичних сил українського народу, врахування та забезпечення інтересів національних меншин. Пошук компромісів, взаємних поступок різних національних сил, проведення соціально-економічних реформ здатні забезпечити існування України як самостійної, незалежної та демократичної держави.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  III. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКА ЗУНР

    Військове будівництво розпочалося у вересні 1918 року з створенням у Львові для  боротьби за українську державність  власної військової організації. Ця організація в різних джерелах названа по різному, як Генеральний Військовий Комісаріат і Центральний Військовий Комітет (більшість авторів називають її Центральним Військовим Комітетом). ЦВК організував практичну роботу у військових частинах, де проходили службу українці. Край умовно розділено на округи і в кожному окрузі була створена окружна команда. Для військового захисту української державності ЦВК на кінець жовтня у м. Львові об’єднали військовий потенціал у складі 60 старшин і 2400 стрільців з одночасним проведенням аналогічної роботи у всій Галичині. У повітах утворено громадські комітети. Крім того, за розпорядженням Української Національної Ради з Чернівців до Львова відкликано легіон УСС. Віддаючи належну оцінку усій діяльності Українського Січового Стрілецтва, Галицька делегація УН Ради постановила підпорядкувати всі українські полки Наказному отаманові УН Ради, на посаду якого призначено Дмитра Вітовського. Після цього ЦВК почав працювати як штаб з підготовки повстання, який 31 жовтня на військовій нараді обговорив конкретний план зайняття м. Львова, що 1 листопада 1918 року о 4 годині ранку був успішно реалізований [3, 34].

    У перший же день УН Рада оголосила два  звернення “До населення міста  Львова” та до населення Галичини “Український народе”, в яких стверджувалось утворення Української держави на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії, державною владою визнавалась Українська Національна Рада (далі УН Рада), весь український народ закликався до оборони рідної держави. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо збереження новоствореної держави. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки УН Раді і наказам військових властей, створених нею. Попереджуючи можливі збройні сутички з польськими легіонерами і запобігаючи бандитизмові, свій перший наказ видав також Начальний отаман українських військ Д. Вітовський [2, 97].

    Листопадовий  чин фактично став початком жорстокої  боротьби між українськими і польськими військами. Розпочалися криваві  бої за Підзамче, Головну пошту, вокзал, сейм, цитадель. З цього часу народно-демократична революція переросла у війну за суверенність республіки, її захист від експансіоністських зазіхань Польщі [4, 12].

    У зв’язку із зростанням протидії поляків  Д. Вітовський розгубився і подав  К.Левицькому рапорт про свою відставку. УН Рада прийняла рішення про заміну Д.Вітовського Г. Коссаком, який в часи Першої світової війни був комендантом Легіону СС. Наказом від 5 листопада новий Начальний командант українських військ Григорій Коссак приступив до виконання своїх обов’язків. Начальником штабу цим же наказом призначено С. Горука [6, 70].

    З перших днів для підвищення боєздатності і дисципліни війська новий головнокомандувач  у період 5-8 листопада видає чотири накази Своїми наказами він запровадив ряд організаційних заходів. Зокрема, всі підхорунжі були підвищенні до рангу хорунжих, особовий склад забезпечувався грошовим утриманням, всі старшини зобов'язувались проводити постійну виховну роботу для піднесення бойового духу та протидії ворожій пропаганді, у військах встановлювався суворий пропускний режим, заборонялось будь-яке спілкування з цивільним населенням, особлива увага зверталась на бережливе відношення до військового майна, зброї і боєприпасів, запроваджувалися всебічне вивчення та чіткий облік офіцерських кадрів.

    Наказом Генерального отамана від 6 листопада 1918 р. була організована команда жандармерії Української Генеральної команди. Згідно з цим наказом начальником жандармерії призначено пор. Лева Індишевського, командантом команди Йосифа Кадайського. На жандармерію були покладені такі функції: забезпечення публічної безпеки, оформлення дозволів на носіння зброї, видача перепусток і супроводжуючих документів на вільний перехід. Пізніше цей орган розділено на політичну та польову жандармерію начальниками яких стали поручник Лев Індишевський, сотник Др. Ярослав Олесницький. Ці заходи запроваджувалися з метою значного покращання дисципліни і правопорядку. Наказом від 7 листопада особлива увага зверталась на недопустимість самовільних реквізицій. У ньому застерігалось, що всякі реквізиції можуть відбуватися лише з дозволу Української Генеральної команди. Факти грабежів під видом реквізицій вважались найтяжчими злочинами проти українського народу. З цього часу кожний військовик затриманий під час грабежу підлягав розстрілу на місці. Також серед військовослужбовців Української Галицької Армії (далі УГА) проводилась боротьба із п'янством. З метою запобігти цьому лиху Генеральний отаман своїм наказом від 8 листопада заборонив роботу торгівельних установ в яких продавалися алкогольні напої [7, 79].