Держава і право Західноукраїнської Республіки (ЗУНР)

    Одночасно Українська Національна Рада видала три звернення: "Український народе!", "Українські вояки" і "Під оружжя", якими намагалися піднести бойовий  дух і закликати до вступу українців  до Української Армії. На цей заклик до Львова почали прибувати загони самооборони із Золочева, Рави-Руської, Коломиї, Снятина, Тернополя, Щирця та інших міст. Як згадує учасник тих подій Василь Волоцький “з парканів і мурів міста закликали прихожих товстенні чорні друки цілої низки наказів окружної військової команди й розпорядків державно-адміністраційної і міської влади” У “Покутському віснику” (м. Коломия 10. ХІ. 1918 р.) був оголошений Наказ військам Окружної області Коломия, Печиніжин, Косів, Городенка, Снятин. У ньому було звернення до Українських жовнірів та Українського народу і говорилося ...“порядок і дисципліна в армії безоглядний послух своїм начальникам були завжди і всюди запорукою успішності наміреної військової операції. ... Нехай кожний з вас стоїть твердо на своїм посту. Нехай кожен з вас чує в своїм серці наказ до збереження ладу й порядку, до збереження всякого майна, що нині є нашим національним майном. Нехай кожний із вас повнить службу по совісті, бо відповідальність наша перед нашими родинами, перед нашими дітьми велика. ... Вірність Українській державі , вірність і безоглядний послух начальникам своїм – оце єдина певна запорука нашої Будуччини”. В аналогічному віснику від 17 листопада був опублікований заклик коломийського староства до мешканців повіту. Основна звернення була спрямована на мобілізацію народу до збройного захисту української державності [3, 35-36]. Складні суспільно-політичні та економічні умови погіршували умови захисту молодої української державності.

    Розбудовою  Української Галицької Армії  займалась Начальна Команда Українського Війська (вище військове командування УГА), яка до 8 листопада 1918 року називалась “Українська Генеральна Команда”[7, 5].

    9 листопада Г. Коссака на своєму  посту заміняє новий комендант  Українських військ Г. Стефанів, з приходом якого в діях українських військ встановилась організаційна єдність, плановість операцій. У війську підвищилась виконавча дисципліна.

    Переможний  листопадовий виступ розхолодив більшість  його провідників. Незначні перші бої  у Львові не передбачали масштабних військових операцій. Це вплинуло на військове будівництво ЗУНР, а ґрунтовна розбудова армії розпочалося лише після падіння Перемишля, Ярослава, Львова, загарбання Румунськими військами Буковини.

    13 листопада Голова Державного  Секретаріату К.Левицький і Державне  Секретарство Військових Справ (далі ДСВС), на чолі з призначеним секретарем Д. Вітовським, видають ряд розпоряджень, якими було затверджено штатно-організаційну структуру Галицької Армії, що базувалась на загальному військовому обов’язку і територіальному принципі командування. Територію Галичини поділено на 3 військові області та 12 військових округів. Було затверджено військову присягу. Наведеними актами почалося формування регулярного війська, але внаслідок війни, напруженої битви за Львів, зривів в управлінні, відсутності чітко розробленої системи формування армії перші підрозділи і частини формувалися стихійно, за ініціативою окремих старшин. Виникли спочатку бойові групи, яким надавались найменування місцевості (“Хирів”, “Щирець“, “Янів“ та ін.). Вони мали неоднорідну структуру, чисельність і зброю. І хоч дії їхні часто були не скоординованими, вони відіграли надзвичайну роль у захисті західних кордонів республіки [3, 36-37].

    22 листопада 1918 р. Уряд ЗУНР переїхав  до Тернополя. За цих умов  основою військової діяльності Державний Секретаріат і Президент ЗУНР вважали дії комендантів і планування операцій. Та для реалізації цієї ідеї вони не зуміли віднайти серед військовиків вищого рангу високопрофесійного спеціаліста здатного успішно забезпечити виконання цих завдань. Тому на посади коменданта і начальника штабу українських військ були призначені генерал російської армії М.Омелянович-Павленко (старший) і полковник російської армії С.Мишковський, яким випала історична доля формування регулярної Українсько-Галицької Армії (УГА). Основи організації УГА були ретельно розроблені С. Мишковським у грудні 1918 року з врахуванням всіх військових українських груп, що вже діяли на фронті. Планом передбачалось утворення 3-х військових корпусів, кожний з яких повинен був мати 4-и бригади у складі чотирьох куренів піхоти, одного полку артилерії, сотні кавалерії, сотні саперів, технічних частин забезпечення, обозів, медичних відділів. До корпусу входили авіазагони і бронепоїзди. Практично корпус УГА міг діяти самостійно і вирішувати окремі стратегічні завдання на важливих ділянках фронту. Але до реалізації цього плану ДСВС приступив лише на початку 1919 року.

    Польсько-українська війна прискорила створення власних  збройних сил. УНРада запровадила загальний  військовий обов’язок, розробила військово-територіальний поділ держави. Мобілізації до Галицької Армії відповідно до директиви, оголошеної Розпорядком IV ДСВС від 13 листопада 1918 року, підлягали чоловіки віком від 18 до 35 років.

    Отже, уряд ЗУНР зумів створити Галицьку Армію, яка мала визначену структуру і всі основні роди і види військ, характерні тодішній високоорганізованій армії.

    Суперечність  і протидія рішень органів влади  ЗО УНР планам операцій розроблених  Начальною Командою призвели до втрати стратегічної ініціативи Українською Галицькою Армією. Становище ЗО УНР стало катастрофічним після наступу 24 травня румунського війська у тил ГА і зайняття Покуття. Українська Галицька Армія налічувала близько 50 тисяч військовиків. Серед усіх армій, що воювали в Україні, – української, більшовицької, білої – вона була чи не найбільш дисциплінованою й дійовою. Причиною воєнної катастрофи УГА були не військові перемоги ворога, а страшна епідемія хвороб, зокрема тифу та недостатнє матеріально-технічне забезпечення.

    УГА була високоорганізована, будівництво її базувалось на правових засадах. Тому за весь період державного будівництва цивільне польське населення не відчувало утисків чи переслідувань з боку військових сил. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  IV. ОРГАНИ ОХОРОНИ СУСПІЛЬНОГО ПРАВОПОРЯДКУ, СУД І СУДОЧИНСТВО В ПЕРІОД ЗУНР

    Створення 1 листопада 1918 р. Української держави  відбулося шляхом мирного, безкровного  захоплення українськими частинами  стратегічно важливих об'єктів міста  Львова та підняттям на ратуші жовто-блакитного прапора. Зранку того ж дня Д. Вітовський доповів Українській Національній Раді, що ключові центри міста перебувають в руках українців. Протягом 2 тижнів Українська влада була встановлена і в усій Східній Галичині. Юридичним оформленням створення ЗУНР стало прийняття Тимчасового Основного Закону “Про державну самостійність Українських земель бувшої Австро-Угорської монархії” від 13 листопада 1918 р. [3, 96]. З прийняттям вказаного вище Основного Закону було юридично закріплено державні атрибути ЗУНР, а УН Рада перебрала на себе функції парламенту держави [5, 159]. Значимість цієї славетної події важко переоцінити. Вперше з часів Галицько-Волинського князівства титульне населення західноукраїнських земель знову стало господарем на своїй землі, вільним вершителем своєї долі.

    Після проголошення у 1918 р., на західних землях України незалежної власної держави український національний провід відразу приступив до розбудови державного апарату, у складі якого формувалися органи охорони правопорядку. Оскільки у перші дні існування ЗУНР виникла потреба у її військовому захисті, тому УН Рада і Генеральна команда 5 листопада б.р. звернулись до українського народу з закликом: - “До зброї”, яким була обґрунтована необхідність створення власної Національної Армії, й оголошено призов до війська, хоч це здійснено у формі прохання. В умовах війни армія ЗУНР стала основним засобом забезпечення незалежності та суверенітету держави [4, 179].

    У цей період основним завданням влади  було законодавче регулювання діяльності державних органів. Починаючи з  листопада 1918 року ЗУНР схвалила ряд законодавчих актів “Про організацію війська” (13 листопада 1918 р.), “Тимчасову адміністрацію” (16 листопада 1918 р.), “Тимчасову організацію судівництва” (21 листопада 1918 р.), “Про державну прокуратуру” (18 грудня 1918 р.) та ін. [1, 31].

    Одним з напрямків будівництва органів  правопорядку було реформування жандармерії. В процесі зламу старого державного апарату у багатьох повітах і  населених пунктах була ліквідована  австрійська жандармерія. Замість  неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. УН Рада прийняла рішення про утворення “Корпусу української державної жандармерії”, яка була прикріплена до війська. Очолив Команду української державної жандармерії Головний командант Л. Індишевський. На місцях передбачалося створити окружні і повітові команди та сільські й міські станиці жандармерії. Організацію жандармерії було покладено на окружних військових комендантів і повітових комісарів. Пізніше жандармерія була відокремлена від військових структур, хоч офіцерські звання жандармам надавали військові інституції у наказах ДВСС про присвоєння офіцерських звань старшинам армії. Для комплектування органів суспільного правопорядку особовим складом запрошували добровольців з населення, з наданням переваги зарахуванню на службу особам з числа військовослужбовців. До складу корпусу Української державної жандармерії також входили колишні українські жандарми, які не були скомпрометовані в період австрійської держави. З метою вишколу військовиків, у Станіславові, при Команді державної жандармерії була організована спеціальна жандармська школа, до навчання у якій запрошувались національно-свідомі особи, що перебували у війську і зголосилися на службу в жандармерії [7, 38-39].

    Сплановані  вищою державною владою ЗУНР організаційно-правові  заходи забезпечували Українській  державній жандармерії (важливому  правоохоронному органу) умови для  ефективної діяльності в інтересах держави, чисельність якої у той час становила більше п’яти тисяч (6 булавних старшин, 25 сотників і хорунжих, 1000 жандармів та 4000 жандармів новобранців).

    Крім  того, народна міліція, утворена населенням певної території – як орган самооборони  даної громади, орган охорони  порядку, продовжувала діяти на благо  та розвиток суспільства і нараховувала біля 3 тисяч “народних міліціонерів ” [7, 40].

    Також важливим елементом механізму держави були судово-прокурорські органи ЗУНР. Оскільки вони складали один з різновидів державної влади і відігравали велику роль у правозахисній системі держави. На початках судівництво ЗУНР здійснювали суди, що знаходилися до листопада на території “Австрійського вищого суду крайового у Львові” і від її імені розглядали “спорові, не спорові і карні” справи. [2, 37]. Тому в першу чергу була потреба зміни старих законів, на яких базувалась охорона Австро-Угорської держави та вироблення нової структури судів. Судову владу ЗУНР очолив Державний Секретар судівництва та її перший секретар О. Бурачинський, який розгорнув активну діяльність з перебудови судівництва [7, 40].

    Правове регулювання діяльності судово-прокурорських  органів здійснювалося відповідно до Закону “Про тимчасову організацію судів і судової влади” від 21 листопада 1918 року. Система судових органів ЗУНР включала: повітові, окружні суди та вищий суд. Суд присяжних тимчасово припиняв діяльність у зв’язку з воєнним станом. У цьому ж плані ДСВС 30 листопада 1918 р. видав розпорядження “Часове підчинення цивільних осіб під військове судівництво”. Крім того, основною вимогою законодавства було те, що судочинство мало вестись виключно українською мовою[2, 38].

    У зв’язку з проблемою відсутності власних законів, кодифікації нормативно-правових актів які сприяли б веденню судочинства, УН Рада Постановою від 16 листопада 1918 р. залишила чинним попереднє австрійське законодавство, з дотриманням умови, що воно не суперечитиме інтересам держави. У цей час судочинство над цивільними особами здійснювали військові суди. Вищою інстанцією з цивільних і кримінальних справ, згідно закону УН Ради від 15 лютого 1919р., був Вищий суд у Львові, і найвищою інстанцією був – Найвищий державний суд ЗУНР. Відповідно до постанови Державного секретаріату судочинства від 20 лютого 1919 року всі судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю, склавши кваліфікаційні іспити та присягу (обітницю), що спонукало їх неухильно і точно виконувати всі закони республіки, могли залишитися у штаті судів. До присяги також були приведені й інші урядовці та технічний персонал судових органів [7, 42-43].

    Функції звинувачення у судочинстві виконувала державна прокуратура. У вітчизняній  науці вироблено періодизацію становлення та розвитку прокуратури в Україні. Так Б. Ференц зазначає, що прокуратура в Україні у своєму ствердженні пройшла три історичних періоди: дорадянський, радянський та пострадянський який триває сьогодні, оскільки прокуратура продовжує діяти та удосконалюватися [8, 13].