Держава і право Західноукраїнської Республіки (ЗУНР)

    Діяльність  прокуратури ЗУНР регламентувалась Постановою Державного секретаріату судочинства  від 18 грудня 1918 року, яка структурно складалася з окружних, повітових  та вищої прокуратур республіки. Старші прокурори, перші прокурори, їх заступники, так як і судді, повинні були скласти кваліфікаційні екзамени і прийняти присягу на вірність ЗУНР. А в разі не виконання цих умов відсторонювались від виконання обов’язків та звільнялися з посади.

    Окрім органів цивільної юстиції, зокрема, судових і прокурорських, була утворена військова юстиція. До складу військових судів входили: найвищий військовий трибунал; військові обласні суди, які діяли на території 3-х областей; військові окружні суди, головами яких були окружні коменданти. Утворено також інститут військової прокуратури, яку очолював генеральний військовий прокурор. В областях були військові прокурори, а в округах функції судових прокурорів виконували судові офіцери.

    Отже, як стверджують В. Комар і С. Сворак, організація і налагодження судової справи в ЗУНР проводились в інтересах більшості громадян і передбачала забезпечити спокій і нормальні умови життя та праці в краю [2, 37]. Проте, важке внутрішнє і зовнішнє становище не дало змоги повністю реалізувати ці плани.

    Таким чином, ЗУНР мала чітко побудовану структуру державного апарату, в тому числі органів правопорядку. Всі органи функціонували на підставі нормативно-правових актів, чинних ще з часів австрійського правління, та прийнятих національних законів. Розвій боротьби за власну державу свідчить про те, що успіх державотворення у зазначений період міг бути досягнутий тільки за умови єдності, згуртованості народу та його солідарності. Поряд з уроками поразки ця доба (1917-1921 рр.) для українського народу стала етапом і певних досягнень. Зросла національна самосвідомість, при цьому значна частина українського народу впевнилась у власних силах. Хоча за ці роки і не стався переможний тріумф української державності, однак незаперечним є те, що розбудова ЗУНР була суттєвим кроком до відновлення Української суверенної держави. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ  V. ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАКРІПЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОСВІТИ В ПЕРІОД ЗУНР

    Важливим  аспектом розвитку кожної держави є  формування належної національної системи  освіти.

    Створені  уряд і парламент не тільки змобілізував галицьких українців до боротьби, а й прийняв низку законів, що заклали основи демократизації суспільства, національного відродження, в тому числі і розвитку народної освіти. На початковому етапі роботи уряду було створено 14 міністерств які почали ефективно працювати у налагодженні всіх найважливіших питань. Створене міністерство освіти і віросповідання яке тимчасово очолював О. Барвінський взяв на себе обов’язок суттєвої реорганізації системи освіти. Становище шкіл було у важких умовах, що і дало поштовх до негайного прийняття рішення про реорганізацію освіти. Про ці справи дбало державне секретарство освіти і віросповідання на чолі з А. Артемовичем. Протягом січня 1919 року уряд видав низку розпоряджень стосовно реформування шкільництва та підготовки вчителів [1, 165] . Австрійське законодавство, яке діяло на території Східної Галичини було залишено, хоч з певними змінами. І з цього приводу, уряд видав ряд розпоряджень і обіжників про тимчасові зміни в шкільництві в яких йшлося про перехід діловодства у зовнішніх і внутрішніх зносинах на українську мову, встановлювалася урядова печатка із зображенням тризуба із круговим написом Міністерства освіти і віросповідання. Підлягали ліквідації польська і німецька мова, але після другого року навчання вводилась латинська. Національні меншини повинні ввести у своїх школах як українську, мову, а також і вивчення таких предметів як історія і географія України. У іншому розпорядженні зазначалось, що до 11 лютого 1919 року у всіх типах шкіл, які були в Україні вжити суттєві заходи щодо їх українізації [2, 1] . Дбаючи про подальший розвиток навчальних закладів надавалась можливість, звернувшись до державного секретаря освіти утворювати нові приватні школи із зазначенням точних даних: а) особи або товариства, яке буде утримувати школу; б) прізвище і фахову кваліфікацію школи, яка збирається керувати цією школою; в) список вчителів і їх кваліфікацію; г) приблизне число учнів, які збираються там навчатися; д) приміщення цієї школи. Головними умовами для надання такого дозволу було: а) керівництво і педагогічний колектив повинні бути громадянами УНР; б) організація школи повинна в загальних рисах відповідати організації державних шкіл; в) додання декларації в якій були викладені основні положення керівника і педагогічного колективу про свої обов’язки виконувати закони і розпорядження [3, 25] .

    Наступне  розпорядження присвячене шкільній оплаті. До 15 лютого 1919 року керівники  шкіл повинні були підготувати документи, які б засвідчували реальну картину  щодо оплати учнями навчання. Потрібно було надати списки учнів, які були звільнені від оплати і сплачували в касу, а також надіслати чек в Міністерство освіти. Кошти учнів, які сплатили в скарбницю школи готівкою, повинні повертатися в місцеву податкову інстанцію [4, 3] . Серед цих багатьох розпоряджень, які повинні були сприяти українізації всіх типів шкіл було видано ще два обіжники.

    Перший  обіжник стосувався кваліфікації всіх вчителів і кількість годин по кожному предмету. Другий звертав  увагу на правильне подання урядових звітів по кожному окремому питанню.

    Це  була перша вагома спроба Міністерства освіти Артемовича зробити певні  суттєві зміни в системі освіти, закріпивши їх цими розпорядженнями. Але  на цьому робота в галузі реорганізації  шкільництва не припиняється, а навпаки набирає більш вагомих і конкретних результатів. З лютого 1919 року розпочав свою роботу з’їзд представників народних вчителів Західної України [5, 148] . В процесі своєї роботи з’їзд прийняв ряд вагомих резолюцій у реформуванні навчальних закладів. Так на своєму засіданні 13 лютого 1919 року був прийнятий закон “Про одержавлення українських шкіл”, а 14 лютого закон “Про одержавлення українських приватних гімназій і жіночих учительських семінарій”, згідно з яким всі школи: громадські, середні, гімназії, реальні, рільничі й інші оголошувалися державними, а вчителі – державними службовцями [6, 117] . 15 лютого УНР ухвалила резолюцію про влаштування для вчителів курсів українознавства [7, 140] . З метою покращання ситуації уряд звернувся до всіх вчителів Західної України, які з якихось причин не працювали, повернутися до виконання своїх обов’язків, інакше вони будуть звільнені з роботи. Розпорядженням державного секретарства освіти від 16 лютого усім вчителям підвищувалася заробітна плата. Також встановлено пенсії всім вчителям-пенсіонерам, вдовам і сиротам по вчителях. Розміри заробітної плати і пенсії встановлювалися залежно від кваліфікації, стажу роботи і кількості членів сім’ї – утриманців [8, 118] .

    Щодо  матеріального забезпечення шкіл підручниками було ухвалено закон “Про організацію державного видавництва книжок (ДВШК)”, згідно з яким 1 жовтня 1919 року на території західної області УНР мали допускатися до вживання лише підручники, запроваджені та апробовані цим видавництвом [9, с. 128] .

    Для ефективного покращання національної освіти в навчальних закладах на засіданні Державного секретаріату освіти 13 березня 1919 року вирішено провести триденну анкету серед виборних членів від навчально-виховних закладів та інших зацікавлених організацій. Основним предметом розгляду анкети стало виховання в середній школі [10, с. 131] .

    Для полегшення вступу дітей у середні  фахові школи, гімназії і відповідної  їх до цього підготовки розпорядженням державного секретаріату освіти з 1 травня в усіх повітових містах відкривалися підготовчі курси для дітей. Уряд виділив для них відповідні запаси харчів [11, 82] .

    Ще  однією важливою акцією, спрямованою  на вивчення стану справ і накреслення  нових вагомих планів був з’їзд  викладачів в Станіславі (березень 1919 р.). Серед основних завдань приділялась увага підготовці учня не лише до університетських студій, а й до підготовки його до життя і праці.

    На  вчительських з’їздах було сформульовано  концепцію національної школи. Її авторами були С. Сірополко і А. Артемович [12, 31] . Погляди на завдання національної освіти в незалежній державі галицьких педагогів і, зокрема учасників Станіславського з’їзду перегукувалися з освітніми засадами педагогів Наддніпрянщини [13, 131] . Школа, на їх думку, повинна бути демократичною і українізованою. І з цього приводу потрібно реформувати систему освіти таким чином, щоб створити єждину початкову школу, в якій діти незалежно від соціального становища повинні здобути обов’язкову середню освіту з рівними правами. І з цього моменту Наддніпрянські галицькі пелагоги почали плідно працювати по створенню проекту єдиної школи.

    Підводячи підсумок діяльності державного секретарства освіти і віросповідання треба відзначити послідовний і виважений хід  здійснення українізації шкіл на Україні, особливо демократичність і лояльність уряду до національних меншин. Отже, проаналізувавши цей період розвитку освіти на початковому етапі становлення української держави, треба зазначити, що всі зусилля української влади були направлені на розбудову і постіне вдосконалення правових механізмів регулювання справами в національній системі освіти. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ  VI. ТЕОРЕТИКО - ПРАВОВА ОЦІНКА АКТУ ЗЛУКИ

    Ідея  соборності стала загальнонаціональною мрією, невід’ємною частиною всіх українських  визвольних програм наступного періоду. Величезні жертви, віддані на вівтар волі та незалежності, навчили українських патріотів всюди, куди б не закинула їх доля, бачити в своїх мріях і боротися за єдину соборну, вільну та незалежну Україну.

    У січні 1918 року була проголошена Українська народна республіка (УНР), а на територіях, які входили до складу Австро-Угорської Імперії, утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

    У грудні 1918 року лідери двох новоутворених  держав у місті Фастові підписали  договір про маючу наступити  злуку обох українських держав в одну державну одиницю. Цей договір був урочисто проголошений у м. Києві на Софійській площі 22 січня 1919 року як злука УНР і ЗУНР. Той день увійшов у історію як День соборності України [5, 103].Тоді позначилися істотні розходження історичного, правового, соціально-політичного, культурно-побутового, релігійного характеру, що виникли внаслідок роз’єднання Сходу та Заходу України. На жаль доводиться констатувати, що: об’єднання України не змогло примирити між собою різні політичні партії, стосунки між якими нерідко здобували характер відкритої ворожнечі. І все-таки варто сказати : українська держава, що існувала з 1917 по 1920 роки, була втіленням української національної ідеї, української національної мрії. Без втілення цієї ідеї у той період ми б не мали нашого сьогодення.

    Тому  проаналізувавши теоретико-правові  засади Акту Злуки УНР і ЗУНР можна дійти до таких висновків:

    По-перше, акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну  мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації. По-друге, ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним незаперечним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. По-третє, акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти. По-четверте, об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії. По-п’яте, об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.

    Сьогодні  потребує поглибленого аналізу і  комплекс об’єктивних та суб’єктивних причин нереалізованості Акту Злуки. Цілком зрозуміло, що їх слід розглядати в контексті загальної поразки української національно-демократичної революції початку ХХ століття [7, 79-80].

    Насамперед, треба відзначити обмеженість правової бази функціонування новоутвореної держави, яка набирала аморфних рис конфедерації. Акт Злуки та інші фіксовані домовленості не мали правової завершеності, адже ухвала основних конституційних документів відкладалася до всеукраїнських установчих зборів. Надзвичайно складна воєнно-політична ситуація, боротьба на два фронти призвели до конфронтаційних розходжень між керівництвом обох утворень з питань стратегії і тактики, вибору союзників, використання військових сил тощо. Не останню роль у нереалізованості Акту Злуки відіграли і суб’єктивні фактори: амбітність лідерів обох утворень, небажання йти на компроміси. У загальному підсумку це призвело не тільки до фактичного зриву Акту Злуки, а й загальної поразки української революції та державності. По-третє, акт Злуки 22 січня 1919 року - подія величезного історичного та правового значення. Навіть залишившись тоді нереалізованим, ідеал соборності українських земель упродовж багатьох десятиліть виступав визначальним чинником національної консолідації, виявом генетичного потягу українства до територіального й духовного єднання, спадкоємності історичної державницької традиції. Цілісність етнічної території стала фундаментальною підвалиною відродження сучасної незалежної, соборної України. Наше завдання зберегти і примножити державотворчий потенціал ідеї соборності як запоруки нерозривності і єдності державного організму, поступального соціально-економічного і духовно-культурного розвитку України [6;17-18].

    Українська  історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об'єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень [1;59].

    Отже, проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року стало логічним фіналом української  національно-визвольної революції, яка  розпочалася в березні 1917 року, гідною відповіддю на імперські зазіхання контрреволюційного більшовицького уряду Росії та їх українських посіпак, шовіністичних провідників тогочасної Польщі. У контексті тогочасних бурхливих протистоянь проголошення і утвердження ділом соборницької ідеї стало викликом сусідам-загарбникам - Україна хоче бути вільною та єдиною, Соборний Універсал декларував встановлення української влади на українських етнічних теренах, які в різні часи були поділені між різними імперіями, а станом на початок 1919 року державно організувалися на уламках Російської й Австро-Угорської імперій у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України...".[3;75] 
 
 

    РОЗДІЛ VII. ПРАВОВЕ ЗАКРІПЛЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ЗУНР

    Коли  на Наддніпрянській Україні замість  влади гетьмана встановилась влада  Директорії, у Східній Галичині розгорнулась боротьба за українську державність. Австро-Угорська імперія до складу якої входили українські землі Галичини, зазнала нищівної поразки у війні, а в жовтні 1918р. почала розпадатися. У боротьбі за державність українці Східної Галичини опинились у становищі, подібному до своїх єдинокровних братів на сході. Як і треба було сподіватись, поляки також претендували на Східну Галичину. Виник конфлікт між двома народами за територію: 1 листопада 1918р. до влади в Галичині внаслідок збройного повстання прийшла Національна Рада. У виданій нею Прокламації від 19 жовтня 1918р. зазначалося: “Українська Національна Рада жадає, щоби зорганізована оцим в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції. Теперішньому австро- угорському міністрові заграничних справ гр. Бурянові відмовляється права пересправляти іменем тієї української території ” [4, 12]. Вона ж 13 листопада прийняла Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки. Одночасно було визначено склад уряду – Державного секретаріату який очолив К. Левицький.