Держава і право Західноукраїнської Республіки (ЗУНР)

    Державний секретаріат закордонних справ очолив В. Панейко. Розв’язуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав виняткового значення зовнішньополітичній діяльності. Вона зводилась до двох основних напрямків: 1) відносини з Наддніпрянською народною республікою; 2) визнання ЗУНР іншими державами, насамперед Антантою. Тому метою цієї статі є огляд міжнародних відносин ЗУНР з іншими державами, визнання її на міжнародній арені.

    Головною метою ЗУНР було досягти державного об’єднання, по-перше, як втілення в життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі. Такі устремління збігалися з інтересами УНР, бо Директорія теж розраховувала на допомогу у розв’язанні політичних і державних проблем. Дипломатичні відносини з УНР завершились підписанням 1 грудня 1918 р. у Фастові попереднього договору. Він був схвалений 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславі, а 22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

    Проголошення  республіки на українських землях колишньої  Австро-Угорської імперії відразу помітили не лише світові телеграфні агентства, але й знатні політики, бізнесмени, військові. Стратегічне становище в Центрально- Східній Європі, корисні копалини – все це привертало увагу міжнародної спільноти до західноукраїнських земель. Тому значно вагомішим для ЗУНР було визнання на міжнародній арені.

    ЗУНР  встановила дипломатичні відносини  з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак реальне  завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, що мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи після Першої світової війни і на якій домінували, передусім, інтереси Великої Британії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалось тим, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передавала Раді країн Антанти.

    Безперечно  про справедливе ставлення великих  європейських держав до ЗУНР і УНР  взагалі говорити не доводиться: домінували геополітичні розрахунки та політичні інтереси. В.Винниченко зазначав, що Антанта на той час робила ставку на дві сили: російську контрреволюцію та новостворену буржуазно-поміщицьку Польщу [5, 320]. Якщо в громадянській війні переможуть білогвардійці, тоді відновиться єдина і неподільна Російська імперія, до складу якої увійде, звичайно, Наддніпрянщина, а Галичина буде для неї винагородою у війні. Якщо ні, то Східну Галичину отримає Польща як заохочення для майбутньої ролі “жандарма” Східної Європи. Франція мала на меті не допустити відродження могутньої Німеччини. Зрештою, про ігнорування інтересів ЗУНР та УНР засвідчує той факт, що Антанта без них узгоджувала питання про анексію українських територій.

    Події 1-22 листопада 1918 р. у Львові – драматична сторінка української і водночас польської історії. Новонароджене українське військо зазнало нищівної поразки у львівських боях. Одначе, наслідки її були не лише негативними. Поразка в столиці стала “дзвоном на сполох” для українців усієї Галичини. Сучасники подій одностайно зазначають небувале піднесення національної свідомості населення. Незважаючи на воєнну виснаженість краю, галицька провінція ще раз напрочуд згуртовано відгукнулась на заклик політичного проводу йти до національного війська, забезпечувала власну державу хлібом. Щодо польської сторони, то перемога у Львові ще більше віддалила її від розуміння природних прав і прагнень українського народу, зміцнила шовіністичні настрої й, зрештою, спричинила до формування такої державної політики Польщі в українському питані.

    Звертає на себе увагу прагнення обох сторін врахувати міжнародні норми ставлення до поранених і військовополонених, поважати інтереси цивільного населення. Зокрема, між командуваннями було досягнуто домовленості про санітарні “патролі” в складі не більше п’яти осіб, які могли забирати поранених з бойової лінії. Також було укладено угоду щодо нейтральності міської електростанції на Персенківці та міської газовні на вулиці Джерелбна.

    Обидва  підприємства оголошувалися екстериторіальними, а їхні працівники були наділені певними правами. Нейтральність гарантувала комісія з трьох українських та трьох польських представників [3, 223].

    Зазначимо, що до складу військових сил Української  Галицької Армії входило чимало іноземців. Наприклад, серед тих  що захищав небо Східної Галичини на українському боці, були пілоти різних національностей: грузинський князь полковник Кануков із сином, росіянин Алелюхін, австрієць полковник Бернгрубер, естонець Євський.

    Уряд  ЗУНР сподівався на міжнародне визнання права на незалежність. Його позиція  грунтувалася на тому, що переможна Антанта прийняла знамениті “14 пунктів” президента США В.Вільсона, один з яких гарантував усім народам право самовизначення. Саме з такою надією була направлена на Паризьку мирну конференцію об’єднана мирна делегація, очолювана Г.Сидоренком і В.Панейком.

    Президент Ради Є.Петрушевич та уряд С.Голубовича й надалі повязували сподівання на справедливе вирішення конфлікту  з Польщою із Антантою та США, надсилаючи їм численні ноти, заяви, спрямовуючи  делегації. Проте ці дипломатичні заходи не давали бажаних наслідків. Симпатії Заходу, насамперед Франції, беззастережно були віддані Варшаві. “Створення Великої Польщі – згадував британський прем’єр-міністр Ллойд-Джорж, – було одним із головних намагань французької військової стратегії” [3, 238]

    Водночас  правлячі кола Англії, Франції й  США не були зацікавлені в повному  розгромі ЗУНР та її армії. Голова американської  Східної місії К.Кулідж запропонував учасникам Паризької конференції  ідеальний вихід – досягти  угоди між воюючими сторонами й повернути їх проти більшовиків. Для цього до театру воєнних дій, як зазначав М.Лозинський, приїздили спершу “низші військові агенти держав Антант, збирали інформації й від’їздили, але цього було недостатньо” [3, 339].

    У середині січня 1919 р. до Східної Галичини прибула комісія Антанти на чолі з французьким генералом Марі Жозефом Бартелемі. До її складу входили також представники Англії, США, Італії. Поки на фронті отримувалась рівновага з деякою перевагою поляків комісія не виявляла активності. Та ситуація внаслідок Вовчухівської операції змінилась на користь українського війська і Львів опинився в блокаді. Над поляками нависла загроза поразки.

    Париж зреагував миттєво: 18 лютого 1919 р. полковник  В.Курманович отримав від вищої  Ради Антанти телеграму з вимогою негайно припинити вогонь у районі залізниці, щоб гарантувати безпечний приїзд до Львова місії Бартелемі. Командування Галицької Армії категорично відмовилось припинити бойові дії. Та уряд ЗУНР і Місію Бартелемі було безперешкодно пропущено до Львова. На знак подяки в поїзді делегації таємно було доставлено польським захисникам 14 тис. гвинтівок із набоями.

    25-28 лютого у Львові тривали переговори. Українському війську пропонувалося  відійти на схід за сумнозвісну  “лінію Бартелемі”. Отже, до Польщі  мали відійти Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, значна частина Східної Галичини. За справедливою оцінкою М.Лозинського, запропонований проект був “одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям” [3, 240].

    Незважаючи  на тиск місії Бартелемі й прагнення  галицького проводу зберегти добрі  стосунки з Антантою, зазначені умови  Рада Державних секретарів відкинула. Поляки скористались з перемир’я під час візиту Бартелемі для зміцнення свого становища. Противнику пощастило відтиснути українців від Львова й відновити залізничне сполучення з Перемишлем, а з березня 1919 р. воєнна ініціатива цілковито перейшла до Польщі.

    У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбулися докорінні зміни  в розстановці сил: із Франції до Галичини було перекинуто 100-тисячну польсько-французьку армію, сформовану під Парижем. Очолював її генерал Йозеф Галлер. Найвища Рада Антанти вирішила, що ця армія не має використовуватись на Галицькому фронті – її призначення відсіч більшовикам. Польське командування обійшло цю умову: новоприбулі дивізії зосереджувались вздовж колишнього австро-угорського кордону, нібито для ведення операцій проти військ Петлюри. Варшава в передчутті перемоги, відмовлялася йти на будь-який компроміс, нехтуючи вимогами Антанти.

    У середині травня польські війська перейшли в загальний наступ і до початку  червня зайняли майже всю Галичину. 23 травня румунські війська перетнули  галицько-буковинський кордон і зайняли  Коломию та Покуття. Під натиском переважаючих сил ворога 16-18 липня війська ЗУНР–ЗОУНР перейшли р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину в руках ворога.

    На  вирішення долі Галичини вплинув  страх Антанти перед більшовицькою  загрозою. Рішенням від 25 червня 1919 р. Антанта  дозволяла польському війську вести операції до р. Збруч, застерігши, що справа державної приналежності Східної Галичини має ще вирішуватись. Польща отримала мандат на цей край на 25 років, після чого її долю мав вирішувати всенародний плебісцит. Однак всі ці рішення були мовчазним примиренням із доконаним фактом: окупацію Східної Галичини польськими військами. Сумнівне право володіння Польщею цією територією підтвердила Рада послів Антанти 14 березня 1923 року.

    Отже, ЗУНР реально проіснувала 257 діб. Після  переходу за річку Збруч війська та урядових структур республіки, і на еміграції неодноразово здійснювалися спроби відвоювання національної свободи, відновлення державності, але реальні обставини тогочасної ситуації не дозволили цього зробити. Історія ЗУНР поза рідною землею сповнена трагізму. Приреченою на невдачу була й діяльність її уряду на еміграції, зокрема намагання республіканської дипломатії привернути увагу світової спільноти до Східної Галичини. Терези історії вкотре схилилися на користь Польщі. Втім, незважаючи на опір ворогуючих держав, вагання та супротив країн тогочасної Європи, часто нерозуміння патріотичних вимог українців, ЗУНР стала визначною сторінкою в історичному процесі розбудови Української держави. 

    Висновки

    З самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних внутрiшнiх, військово-політичних i міжнародних умовах, які врешті стали вирішальними в її подальшiй долi. Однак навiть у таких складних обставинах ЗУНР за короткий час свого iснування була справдi народною, демократичною державою, полiтичний устрiй якої засвідчив модель тогочасної європейської правової держави. ЗУНР стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на гуманiзмi i поступовому утвердженнi демократичних засад у суспiльствi.

    Історичний  досвід Західноукраїнської Народної Республіки актуальний і сьогодні, коли національне, демократичне і державне відродження України залежить від єдності усіх демократичних сил українського народу, врахування та забезпечення інтересів національних меншин. Пошук компромісів, взаємних поступок різних національних сил, проведення соціально-економічних реформ здатні забезпечити існування України як самостійної, незалежної та демократичної держави.

    Отже, уряд ЗУНР зумів створити Галицьку Армію, яка мала визначену структуру  і всі основні роди і види військ, характерні тодішній високоорганізованій армії. УГА була високоорганізована, будівництво її базувалось на правових засадах. Тому за весь період державного будівництва цивільне польське населення не відчувало утисків чи переслідувань з боку військових сил.

    ЗУНР  мала чітко побудовану структуру  державного апарату, в тому числі  органів правопорядку. Всі органи функціонували на підставі нормативно-правових актів, чинних ще з часів австрійського  правління, та прийнятих національних законів. Розвій боротьби за власну державу свідчить про те, що успіх державотворення у зазначений період міг бути досягнутий тільки за умови єдності, згуртованості народу та його солідарності. Поряд з уроками поразки ця доба (1917-1921 рр.) для українського народу стала етапом і певних досягнень. Зросла національна самосвідомість, при цьому значна частина українського народу впевнилась у власних силах. Хоча за ці роки і не стався переможний тріумф української державності, однак незаперечним є те, що розбудова ЗУНР була суттєвим кроком до відновлення Української суверенної держави.

    Підводячи підсумок діяльності державного секретарства освіти і віросповідання треба відзначити послідовний і виважений хід  здійснення українізації шкіл на Україні, особливо демократичність і лояльність уряду до національних меншин. Отже, проаналізувавши цей період розвитку освіти на початковому етапі становлення української держави, треба зазначити, що всі зусилля української влади були направлені на розбудову і постійне вдосконалення правових механізмів регулювання справами в національній системі освіти.

    Проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року стало логічним фіналом української національно-визвольної революції, яка розпочалася в березні 1917 року, гідною відповіддю на імперські зазіхання контрреволюційного більшовицького уряду Росії та їх українських посіпак, шовіністичних провідників тогочасної Польщі. У контексті тогочасних бурхливих протистоянь проголошення і утвердження ділом соборницької ідеї стало викликом сусідам-загарбникам - Україна хоче бути вільною та єдиною, Соборний Універсал декларував встановлення української влади на українських етнічних теренах, які в різні часи були поділені між різними імперіями.

    Отже, ЗУНР реально проіснувала 257 діб. Після  переходу за річку Збруч війська  та урядових структур республіки, і  на еміграції неодноразово здійснювалися спроби відвоювання національної свободи, відновлення державності, але реальні обставини тогочасної ситуації не дозволили цього зробити. Історія ЗУНР поза рідною землею сповнена трагізму. Приреченою на невдачу була й діяльність її уряду на еміграції, зокрема намагання республіканської дипломатії привернути увагу світової спільноти до Східної Галичини. Терези історії вкотре схилилися на користь Польщі. Втім, незважаючи на опір ворогуючих держав, вагання та супротив країн тогочасної Європи, часто нерозуміння патріотичних вимог українців, ЗУНР стала визначною сторінкою в історичному процесі розбудови Української держави.