Історія економіки та економічної думки

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної фінансово-кредитної системи, що передбачало проведення ряду реформ. Першим кроком стає реформування Державного банку Росії, головними функціями якого були дисконтні операції, надання позичок, купівля-продаж золота-срібла тощо. В Україні функціонувало три контори Державного банку — в Києві, Харкові та Одесі, а також 24 його філії в інших містах, які здійснювали кредитування торгівлі, промисловості та сільського господарства.

У 1894 p. за участю міністра фінансів С. Ю. Вітте (до речі, він мав надзвичайно широкі повноваження: йому підпорядковувалися торгівля, промисловість, департамент залізниць та ін.) був розроблений та затверджений новий статут Державного банку, який значно розширював його функції. Перед банком було поставлене завдання сприяти через короткотермінові кредити вітчизняній торгівлі, промисловості та сільському господарству, полегшити грошовий обіг, зміцнити грошову та кредитну систему. В 1897 p. банку надано право здійснювати грошову емісію.

Серед банків, які  належали державі, варто назвати  Селянський (заснований 1882 p.) та Дворянський (заснований 1885 p.). Державний селянський банк знаходився у віданні Міністерства фінансів і мав в Україні 9 філій.

У пореформений період створювалась і велика кількість  приватних, найчастіше акціонерних, банків. Перший в Росії акціонерний Комерційний банк був заснований у Петербурзі в 1864 p. А в Україні в 1868 p. засновано Київський приватний комерційний банк та Харківський торговельний банк, у 1871 p. — Київський промисловий, в 1872 p. — Катеринославський комерційний та інші великі банки. Серед 39 комерційних банків, що функціонували в 1873 p. в імперії, в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків.

Важливою умовою функціонування економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, є підтримка нормального грошового обігy. Але до 1890-х років ця система була майже повністю розладнаною, паперові гроші були нестійкими, незабезпеченими, курс їх постійно знижувався, золоті та срібні гроші практично зникли з обігу. В країні існувала висока інфляція, яка була вигідна великим землевласникам, що вивозили хліб за кордон за золото. Водночас інфляція створювала великі труднощі для молодої буржуазії. Перед країною постала необхідність переходу до золотого стандарту, в якому були зацікавлені як вітчизняні, так й іноземні інвестори, адже він гарантував їм стабільність у підприємницькій діяльності.

Але для переходу до золотого стандарту був необхідний достатній золотий запас держави. На створення такого запасу і були спрямовані зусилля С. Ю. Вітте як міністра фінансів. З осені 1894 p. в Росії розпочалоля нагромадження золота в Держбанку, що досягалося не лише за допомогою активного зовнішньоторгового балансу, але й зовнішніх позичок. Крім того, було запроваджено високі непрямі податки (акцизи) на товари масового попиту: сірники, гас, тютюн, цукор, горілку, бавовняні тканини тощо, що дозволило практично ліквідувати дефіцит державного бюджету, а непрямі податки зросли протягом 1890-х років на 42,7%. Збільшився також поземельний податок та гербовий збір.

У 1895 p. в Росії  запроваджено винну монополію, тобто  виключне право держави на торгівлю спиртними напоями. Дохід від винної монополії до 1901 p. зріс у 7,5 раза.

Всі ці заходи дозволили в 1894—1895 pp. стабілізувати грошову одиницю та провести грошову реформу. В 1897 p. було прийнято закон «Про карбування та випуск в обіг золотих монет», відповідно до якого було випущено золоті монети номіналом 5 крб., 10 крб. (червінець), 7,5 крб. (напівімперіал) та 15 крб. (імперіал). Золотий карбованець дорівнював 9,774 г чистого золота. Старий паперовий кредитний карбованець прирівнювався за існуючим тоді фактичним курсом до 66,3 коп. золотом, тобто, фактично, відбулася девальвація карбованця. Слід зазначити, що російська валюта залишалася твердою до початку Першої світової війни.

Грошова реформа 1895—1897 pp. мала прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему  країни, сприяла розвитку економіки, розширенню торгівлі й зовнішньоекономічних зв’язків, посилила приплив вітчизняних та іноземних капіталів у економіку, і до кінця сторіччя Росія перетворилася з аграрної в аграрно-індустріальну державу із середнім рівнем розвитку.

Взагалі іноземний  капітал відігравав дуже важливу роль у промисловості країни. Він активно вкладався в гірничо-металургійну промисловість Донбасу та Криворіжжя, в машинобудування та інші галузі. Припливу іноземного капіталу сприяла відповідна політика царського уряду, який очолював наприкінці XIX — початку XX ст. С. Ю. Вітте, особливо посилення протекціонізму в зовнішній торгівлі. У 1891 p. встановлюється мито на іноземні товари в розмірі 33% їх вартості, а деякі товари обкладалися майже заборонними митами, в той самий час експортне мито було досить незначним.

Високі митні  збори на іноземні товари, що ввозилися, захищали внутрішній ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості, і сприяли розвитку підприємництва та промислового виробництва. Водночас така політика обумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

82. Загальна характеристика основних напрямів української економічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
83. Київська соціально-психологічна школа про закономірності та особливості ринкової еволюції в Україні (М.Бунге, Д.Піхно, О.Білімович та інші).????

М.Туган_Барановського (1819-1919) – учений зі світовим ім’ям, що зробив вел. внесок у розвиток багатьох теор. проблем економіки. Народився в дворянській сім’ї в Харківській губернії. Т.-Б. став першовідкривачем сучасної інвестиційної теоррії циклів. Ще 1894р. він опублікував працю “Промислові кризи в суч. Англії, їх причини і вплив на нар. життя яку захистив як магістерську дісертацію в Моск. ун-ті. Він критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади “теорії реалізації” Сея , яка стверджувала, що пропозиція порджує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те , що межа вир-тва визн. прод. силами людства .Він писав, що поит на товари створюється самим вирибництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку прод. сил, не існує. Це на його думку підтверджує ідея про зв. пром. коливань з період. зростанням основного капіталу . Він розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух “економічної активності”, а також фактори , що зумовл. таку активність . Т.-Б. звертає увагу на виявлення гол. рушійної сили ек. активності і робить висновок, що це є рух інвестицій. Він першим сформулював осн. закон інвестиційної теорії циклів , відповідно до якого фази пром. циклу визн активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях , що виготовляють засоби вир-тва порджує мультипрлікаційний процес всіх елементів ек. активності.

Джерелом приб. він  наз весь капітал.

У багатьох дослідж. “Учення  про гран. кор-сть”, “Осн. помилка абстрактної теорії кап-зму” та ін. вчений намагався переорієнтувавти П.Е. в Рос. та Укр.  на позиції

Велику увагу він  приділив питанню розвитку капіталізму  в Рос., що в останнє десятиріччя 19ст стало головним тор питаням  у країні. Було опублік  його докторську  дисетацію “Рос. фабр. в минулому та сучасному. Історико-економічне досл.”

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету, а у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії, критично ставився до ідей класичної школи політичної економії. Він став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється нечіткими позиціями ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і природний, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у «вигаданих формах суспільного устрою». Цінність речі Бунге визначає її корисністю, «придатністю», величина якої залежить від

попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність як «корисність».

84. Столипінська аграрна реформа та її реалізація в Україні.

Проте так і залишалося невирішеним  аграрне питання. С. Ю. Вітте, який розумів, що розширити внутрішній ринок можна лише за рахунок збільшення купівельної спроможності основної частини населення — селянства, що було можливим лише шляхом поширення приватного, а не общинного землеволодіння, починає роботу з підготовки нової аграрної реформи. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник — П. А. Столипін, ім’я якого вона й отримала.

Столипінська  реформа передбачала, перш за все, руйнування громади, в якій П. А. Столипін, як і С. Ю. Вітте, вбачали головний гальмуючий фактор розвитку продуктивних сил сільського господарства.

Масова участь селян у революції 1905—1907 pp. фактично заставила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.

Початком реформи  вважається опублікування указу  від 9 листопада 1906 p. «Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Суть його полягала у відміні закону 1893 p. про непорушення громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а домовласники ставали особистими власниками землі, що відміняло особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив у особисту власність домовласника. Крім того, селяни другої категорії громад отримували право закріплювати за собою існуючі наділи, але повинні були сплатити за наявні надлишки землі за цінами 1861 p., істотно нижчими порівняно з цінами початку XX ст.

Указ мав  ще пройти затвердження в державній  Думі, aлe його відразу почали перетворювати  в життя. Остаточне ж утвердження  указу відбулося лише 14 червня 1910 p., після чого закон повністю набув чинності. В травні 1911 p. було видане «Положення про землеустрій», за яким проводилося створення відрубного та хутірського господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За згодою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділянкою. Якщо садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Хутори знайшли своє найбільше поширення в Україні, в той час як в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби.

За законом  від 14 червня 1910 p. в індивідуальну  власність перейшли землі від 48 до 51,7% у Правобережній, від 34,2 до 42% — у Степовій та від 13,8 до 16,5% — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 pp. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага бідняків була переважаючою. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, продавали його та переселялись у місто або на нові землі за Урал. Їх землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 96,6 селян-покупців.

Парадоксальним було те, що найбільш заможні селяни-куркулі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигіднішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-«общинників». До того ж, указ передбачав обмеження, за яким дозволялося скуповувати не більше 4—6 наділів, тобто землі, що припадала на одну душу чоловічої статі. Таким чином, після купівлі землі у більшості селян (53,3%) було менше 15 десятин на двір, у 30,3% — від 15 до 25 десятин, а у 14,4% селян — більше 
25 десятин землі. При цьому господарства, в яких було 15 і більше десятин землі, у більшості не застосовували найману працю. З метою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі неселянам та іноземцям.

Помітну роль у  проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк, який значно активізував свою діяльність, змінивши напрямок надання кредитів та позичок на користь індивідуальних власників, надаючи останнім певні пільги (у 1913 p. серед покупців землі було 79,7% селян-одноосібників). Зростають і обсяги продажу — якщо з 1882 (року заснування банку) по 1905 рік банк продав 8275,9 тис. десятин, то за 1906 — 1913 pp. — 8460,4 тис. десятин землі.

Селянський  банк надавав селянам позички  під купівлю землі терміном на 55,5 року. Загалом за роки реформи  Селянський банк надав позичок більше ніж на 1 млрд крб.

Особливе місце  в Столипінській аграрній реформі  посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близько 3 млн чол., з яких більше 1 млн з України. Переселенці отримали більша 31 млн десятин землі, завдяки ним населення Сибіру за 1906—1913 pp. зросло на 153%, посівні площі — на 80%. Переселенці отримували певні пільги, в тому числі звільнення від податків на п’ять років, безвідсоткові позички в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; за рахунок держави будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулась в Європейську частину Росії.

Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи  були досить успішними. Значно зросла частка селянських посівів, сільське господарство почало переходити до інтенсивних методів, зростає врожайність. Збільшується й частка товарної селянської продукції. Особлива роль у цьому процесі належить кооперативам — кредитним, виробничим, збутовим, споживчим. В Україні цей рух розпочався ще в другій половині XIX ст.: споживчі кооперативи в Харкові (1866 p.), Києві (1868 p.) та в інших українських містах, сільськогосподарські артілі М. Левицького. Але перші роки XX ст. характеризуються надзвичайним поширенням цього руху, утворенням перших кооперативних союзів, створенням Київського кредитного банку (Союзкредит).

Отже, в цілому питання  реформування аграрного сектора  залишається невирішеним. У своїй основі господарство залишається екстенсивним, ефективність його була низькою, врожайність зернових була майже вдвічі нижчою, ніж у Франції, втричі — ніж у Німеччині. Сільськогосподарські машини були великою рідкістю в селянських господарствах, мінеральні добрива застосовувалися лише у великих спеціалізованих господарствах, причому до 90% усіх мінеральних добрив завозилося з-за кордону.

85. Основні проблеми ринкового розвитку у теоретичній спадщині М.Тугана-Барановського.
86. Українська економічна думка ІІ половини ХІХ ст. про генезис ринкових відносин: методологія аналізу, напрями та основні проблеми дослідження.
87. Світове господарство: сутність та етапи становлення.????
88. Зміни в господарствах країн Західної цивілізації в 20 – 30 рр. ХХ ст. та їх відображення в теоретичній системі Дж. М. Кейнса.

До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою вільного цінутвореня економіка автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але згодом ця теорія вичерпала себе, яскравим прикладом цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. На рубежі 20ст монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства, вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими. Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів.