Актуальні проблеми усиновлення в Україн

Зміст

Вступ

Розділ I. Поняття, порядок проведення та правові наслідки усиновлення

1.1. Поняття усиновлення

1.2. Умови усиновлення та порядок його здійснення

1.3. Правове забезпечення таємниці та правові наслідки усиновлення

 

Розділ  ІІ. Особливості усиновлення за участю іноземців

2.1 Правові аспекти усиновлення українських дітей, які є громадянами України, іноземцями

2.2 Актуальні питання удосконалення інституту міжнародного усиновлення

2.3 Міжнародне усиновлення: регулювання нормами міжнародного та національного права України

 

Розділ III. Державна підтримка та вдосконалення системи усиновлення в Україні

3.1. Проблеми усиновлення в Україні

3.2. Вдосконалення системи усиновлення в Україні

3.3.Проблеми удосконалення законодавства про усиновлення

 

 

 

3.2. ВИСНОВКИ 49

ДОДАТКИ 53

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 57

 

 

 

Розділ ІІІ.

 

3.1 Роль держави в усиновленні

 

Вдосконалення системи  усиновлення в Україні

Висновки 

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми. Усиновлення є одним із найдавніших та традиційних інститутів сімейного права. Правове регулювання цього соціального явища було відоме ще в давньому Римі. Але умови такого прийняття дітей у сім'ю, його процедура та правові наслідки змінювалися з історією розвитку людства. Загалом усиновлення залежало від ставлення суспільства до шлюбу, економічно-соціального рівня розвитку тієї чи іншої держави, її політичного устрою. Так, у часи, коли шлюб освячувався церквою, усиновлення провадилося шляхом здійснення церковного обряду. Зміцнення державної влади привело до встановлення цивільних форм усиновлення шляхом винесення відповідних рішень світськими органами влади, а в деяких випадках навіть шляхом прийняття спеціальних актів царствуючими особами. В дореволюційній Росії усиновлення здійснювалося з додержанням становості. Радянська влада в перші роки свого існування навіть відмовилася від інституту усиновлення, але надалі він був поновлений і порядок його проведення регулювався кодифікованими актами.

Сьогодні Україна є незалежною державою, але економічний стан її розвитку не дає її громадянам можливості жити у достатку, в зв'язку з чим в країні за останні роки збільшується кількість дітей, які не мають належного сімейного виховання та позбавлені батьківського піклування. Тому надання сімейної турботи таким дітям є державною задачею нашої країни. Відповідно до ст. ст. 51 та 52 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. За останні роки з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, в Україні було прийнято багато нормативних актів, які встановлюють основні принципи та напрямки захисту прав дітей, а також основні засади державної політики у цій сфері. В 2001 році був прийнятий Закон “Про охорону дитинства ”, в якому встановлюється, що охорона дитинства в Україні є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом. Цей законодавчий акт встановив основні принципи та засади проведення усиновлення, а саме: можливість усиновлення виключно в інтересах дитини та відповідно до закону; пріоритет громадян України на усиновлення дітей, які є громадянами України; усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземними громадянами тільки у випадку, коли були вичерпані всі можливості щодо передачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім'ї громадян України; заборону зайняття посередницькою комерційною діяльністю щодо усиновлення дітей, передачі їх під опіку (піклування) чи на виховання в сім'ї громадян України або громадян інших держав; укладення з іноземними державами договорів про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, з питань правового захисту дітей –  громадян України, усиновлених іноземними громадянами, та здійснення контролю за умовами утримання та виховання таких дітей у сім'ях іноземних громадян.

10 січня 2002 року Верховною  Радою був прийнятий новий  Сімейний Кодекс (СК), який вступає  в дію з 1 січня 2003 року. Цей кодифікований акт вніс багато новел в правове регулювання усиновлення в Україні. Тому сьогодні перед науковцями стоїть важливе завдання провести теоретичний аналіз нових концептуальних підходів СК до інституту усиновлення, зробити відповідні тлумачення окремих його норм, що надасть конкретну допомогу державним та судовим органам при вирішенні тих питань, які виникнуть на практиці при проведенні усиновлення.

 Теоретичною основою для проведення наукового дослідження стали розробки таких знаних науковців, як Алєксєєв С.С., Братусь С.Н., Городецька І.К., Дзера О.В., Гопанчук В.С., Веберс Я.Р., Ворожейкін Є.М., Євдокимова Т.П., Індиченко С.П., Єршова Н.М., Жилінкова І.В., Коеткіна І.А., Кузнецова І.М., Мінченко Р.М., Нєчаєва О.М., Поссе Е.А., Підопригора О.А., Ромовська З.В., Рясенцев В.А., Савченко Л.А., Саніахметова Н.О., Свердлов Г.М., Ткаченко Т.В., Харитонов Є.О., Червоний Ю.С., Чигир В.Ф., Шевченко Я.М., Штефан М.Й. та багатьох інших.

Мета і задачі дослідження. Основна мета дослідження полягає у комплексному теоретичному аналізі інституту усиновлення.

У відповідності з метою визначені  такі завдання:

– враховуючи зміни правового  регулювання усиновлення в Україні  дати нове поняття усиновлення, як правового  інституту сімейного права;

– для надання практичних рекомендацій щодо застосування нового СК дослідити підстави, умови, суб'єкти та основні етапи процедури усиновлення;

– проаналізувати підстави та наслідки припинення усиновлення;

– визначити перспективи  застосування до усиновлювачів такого виду сімейної відповідальності, як позбавлення батьківських прав;

– дати обгрунтування необхідності максимально можливого забезпечення таємниці усиновлення у сучасних умовах;

– проаналізувати законодавство  про усиновлення, спеціальну літературу та внести пропозиції щодо вдосконалення його правового регулювання.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з усиновленням.

Предметом дослідження є правове регулювання усиновлення в сучасних умовах та перспективи його розвитку.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використовувались такі методи дослідження: історичний, діалектичний, формально-логічний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, комплексний метод. За допомогою діалектичного методу досліджувався розвиток положень про соціальне значення інституту усиновлення. Історичний метод дозволив провести аналіз правового регулювання усиновлення на різних етапах розвитку людства. За допомогою порівняльно-правового методу досліджується нормативне регулювання усиновлення в різних країнах. Застосування формально-логічного, структурно-функціонального, комплексного методу дослідження дало змогу автору проаналізувати зміст нормативних актів, які регулюють усиновлення в Україні, виявити основні проблеми його розвитку, а також зробити і обґрунтувати висновки та пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання цього інституту сімейного права.

Наукова новизна одержаних  результатів полягає проведенні комплексного дослідження основних теоретичних та практичних проблем правового регулювання усиновлення. У результаті проведеного дослідження на захист виносяться такі основні положення:

1. Обгрунтовано визначення поняття  усиновлення, відповідно до якого  усиновлення розглядається як  прийняття усиновлювачем у свою  сім'ю особи, що здійснене на  підставі рішення суду (юридичного акту), внаслідок якого між усиновлювачем та його родичами, з одного боку, та усиновлюваним і його нащадками – з іншого боку, виникають такі ж права та обов'язки, як між батьками і дітьми, а також родичами за походженням.

2. Запропоновано право усиновлювача на зміну прізвища, імені та по батькові дитини не ставити в залежність від запису усиновлювачів батьками дитини.

3. Доведено, що до усиновлювача  не можна застосовувати такий  вид сімейної відповідальності, як позбавлення батьківських прав, оскільки встановлені СК підстави для застосування такої санкції можна характеризувати як здійснення дій, що порушують інтереси усиновленого, що в свою чергу є підставою для скасування усиновлення.

4. Обгрунтовано необхідність доповнити  СК України положенням про те, що допускається, у виняткових випадках, в інтересах усиновленої дитини повідомляти відомості про її усиновлення особам, які можуть змінити її становище на краще (наприклад, у випадку тяжкої хвороби одинокого усиновлювача, при безнадійно важкому матеріальному становищі останнього), оскільки це буде відповідати інтересам дитини.

5. Визначаються основні заходи захисту таємниці усиновлення, пропонується доповнити новий СК такими новими видами захисту таємниці усиновлення, як заборона збору відомостей, що становлять таємницю усиновлення.

6. Пропонується визначити в законодавстві  такі заходи цивільно-правової  відповідальності за збір відомостей, що становлять таємницю усиновлення  та розголошення таємниці усиновлення,  як відшкодування моральної та майнової шкоди усиновлювачам та усиновленому.

7. Запропоновано провадити усиновлення  повнолітніх осіб тільки у  випадку, коли усиновлений до  досягнення повноліття втратив  матір, батька або був позбавлений  їхнього піклування за умови,  якщо до досягнення повноліття між особою, яка бажає усиновити дитину та дитиною створились та існували на час досягнення дитиною повноліття відносини як між усиновлювачем та усиновленою дитиною, але правове оформлення таких відносин з будь-яких причин здійснене не було.

8. Запропоновано скасувати заборону  щодо усиновлення невиліковно  хворих дітей, які потребують  постійного перебування в лікувально-профілактичному  закладі.

9. Обгрунтовано висновок про  те, що усиновлювачем може бути  особа, яка має житло, що  відповідає встановленим санітарним та технічним нормам, та відповідний доход в розмірі, не меншому від встановленого, згідно з законодавством, прожиткового мінімуму на одну особу в сім'ї.

10. Запропоновано доповнити перелік  підстав для позбавлення осіб  права бути усиновлювачами нормою, яка б забороняла бути усиновлювачами особам, які не тільки позбавлені батьківських прав, а й тих, щодо яких судом постановлювалися рішення про відібрання в них дитини.

Практичне значення одержаних  результатів полягає у тому, що теоретичні положення і висновки дисертації можуть бути використані при подальшій науковій розробці питань правового регулювання усиновлення, удосконалення чинного українського сімейного законодавства, при викладанні навчального курсу “Сімейне право”, вивченні проблем з питань захисту прав дітей на сучасному етапі розвитку нашого суспільства, а також при застосуванні відомчої та судової практики з вирішення питань усиновлення.

Структура роботи зумовлена метою та завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 177 сторінок друкованого тексту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I. Поняття та суб’єкти усиновлення

1.1. Поняття усиновлення

 

Право сучасного цивільного суспільства  не може залишати поза увагою дітей, позбавлених батьківської турботи. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, - проголошено в ст. 52 Конституції України [1, 52]. Для допомоги таким дітям створено розгалужену систему державних дитячих закладів, у яких вони утримуються на повному державному забезпеченні у віці від трьох років до повноліття. До основних закладів, діяльність яких пов’язана з утриманням дітей, належать:

а) дитячі будинки для дітей дошкільного  віку;

б) дитячі будинки для дітей шкільного  віку;

в) дитячі будинки змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного  віку;

г) загальноосвітні школи-інтернати  для дітей-сиріт і дітей, які  залишилися без піклування батьків (можуть бути з дошкільними відділеннями).

Разом з тим велику допомогу по влаштуванню дітей, які залишилися без батьків, надають державі  окремі громадяни, які за власним  бажанням беруть дітей до себе в  сім’ї для того, щоб замінити їм відсутніх батьків, поставивши їх у становище рідних дітей. Саме такою формою виховання та турботи про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, є прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, які за наявності відповідних умов можуть створюватися рішенням місцевої державної виконавчої влади. Метою створення дитячих будинків сімейного типу є подальше посилення державної допомоги дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків, забезпечення якнайповнішого поєднання громадських, колективних та родинних форм виховання.

Головною і визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім’ї (турбота про розвиток дитини, виховання, спілкування з дорослими, матеріальне забезпечення). При цьому в усиновленого змінюється родинне середовище, оскільки законодавство зорієнтоване на так зване «повне» усиновлення. На підставі рішення суду припиняється правовий зв’язок між усиновленим та його родичами за походженням і одночасно виникає такий зв’язок між усиновленим, усиновлювачем та його родичами за походженням. Такий причинний факт одночасно є правоприпиняючим і правоутворюючим.

Відповідно до ст. 207 СК України  усиновленням є прийняття усиновлювачем  у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду [2, 207].

Усиновлення дитини проводиться у  її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Це положення Закону наголошує  на тому, що інтереси дітей в інституті усиновлення є основною метою, заради якої він введений. Хоча це, звичайно, не дає права говорити про відсутність інтересів усиновлювача чи протиставлення інтересів дитини інтересам усиновлювача. При усиновленні завжди забезпечується єдність інтересів тих, хто усиновлює, з інтересами тих, кого усиновлюють. Суб’єктами відносин усиновлення є усиновлювачі і усиновлені.

Прийняття усиновлювачем дитини в  сім’ю здійснюється на підставі рішення суду. Ця вимога Закону поширюється на відносини:

а) усиновлення в Україні громадянами України дитини, яка також є громадянином України;

б) усиновлення іноземцем в Україні  дитини, яка є громадянином України;

в) усиновлення дитини, яка є  іноземцем і проживає в Україні, громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні.

Усиновлення громадянином України  дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України.

Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей.

Усиновлення іноземцем дитини, яка  є громадянином України, здійснене  у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей (ст. 282 СК України) [3, 300].

Закон не обмежує кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач. Невідомі також будь-які законодавчі  обмеження усиновлення за ознакою  раси, національності, віросповідання.