Правове регулювання лізингу в західних країнах здійснюється по-різному. Окреме законодавство з лізингу є  в Бельгії, Італії, Німеччині. У США  та Англії лізингові операції регулюються  судовими рішеннями та лізинговою практикою  відомих компаній. Активний розвиток лізингу в багатьох країнах, виникнення лізингових відносин між суб'єктами різних держав спонукали до регулювання  лізингу та уніфікації правових норм на міжнародному рівні. З цією метою 26 травня 1988 р. на міждержавній конференції, учасником якої був СРСР, прийнята Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг. У цій конвенції дається  класичне визначення лізингу, як тристоронньої  угоди, за якою лізингодавець на замовлення лізингоодержувача купує у виробника (постачальника) устаткування з метою наступної передачі в оренду лізингоодержувачу. Відповідно до законодавства більшості  розвинених  країн  передача  в оренду машин  і  устаткування  на  умовах  лізингу  донедавна  регулювалася загальними нормами, що визначають відношення сторін  при  передачі  майна  в тимчасове  користування.   При  цьому  в  нормативних  актах  була  відсутня термінологічна певність і однозначність.  Останнім часом у цивільному  праві ряду закордонних країн приведені юридичні визначення лізингу й окремих  його видів,  а  в  деяких  прийняті  відповідні  законодавчі  акти.   За   рівнем правового забезпечення лізингових відношень  можна  виділити  трьох  основні групи країн:

   - спеціальні закони, що мають,  що регулюють лізингові угоди  (континентальні країни Західної Європи: Франція, Бельгія, Італія)    -  Для законів, прийнятих у країнах першої групи, характерно те, що в них регламентуються  взаємовідносини  не   тільки   між   основними   партнерами (лізингодавцем і лізингоотримувачем),  але і між лізинговою  компанією і постачальником, тобто весь  комплекс  тристоронніх  майнових  відношень,  що виникають при лізингу.

   - спеціальні підзаконні  акти,  що  мають,  (країни  ”загального  права”  -  Англія, Австралія); правове  регулювання   лізингу  здійснюється  в залежності від вартості майна, переданого в тимчасове  користування,  і  від суб'єктів лізингової угоди.  Наприклад, у законодавчій  практиці  Англії  за умови, що вартість предмета лізингу не перевищує 2000 фунтів  стерлінгів,  а користувачем є юридична  особа,  застосовуються  норми  закону  про  оренду - продаж 1965 року.   Всі  інші  випадки,  що  не  підпадають  під  ці  умови, регламентуються нормами «загального права».

   - країни, що не мають спеціального  законодавства ( США, Німеччина)- стосовно   до   лізингових   угод   широке використання знаходять  також  загальні  положення  цивільного  і  торгового права.[18 c.31]

Розділ  2 Сутність договору лізингу.

2.1.Правова природа договору лізингу, істотні умови договору лізингу.

  Для визначення юридичної природи договору лізингу слід проаналізувати елементи складу зобов’язання, такі як: суб'єкти, об'єкти та зміст.  Лізинг за ГК України  є господарською діяльністю, тобто  діяльністю у сфері суспільного  виробництва, що оформлюється договором  лізингу. Господарсько-правову природу  договору лізингу закріплює і  КТМ України, визначаючи у ст. 215, що використання предмета лізингу (судна) здійснюється з метою торговельного  мореплавства.[18 c.15]

  Особливість суб'єктного складу договору фінансового  лізингу визначається участю у ньому  принаймні трьох учасників: лізингодавця, лізингоодержувача та продавця лізингового майна (ст. 4 Закону “ Про фінансовий лізинг ”), належністю лізингу до господарської діяльності (ст. 292 ГК України) та особливим колом предметів лізингу (ст. 3 Закону "Про фінансовий лізинг", ч. 3 ст. 292 ГК України, ст. 807 ЦК України). Закон ” Про фінансовий лізинг ” не містить якихось спеціальних вимог до суб’єктів договору фінансового лізингу, хоч із визначення кола предметів цього договору (не споживні речі, визначені індивідуальними ознаками та віднесені відповідно до законодавства до основних фондів, не заборонені законом до вільного обігу на ринку і щодо яких немає обмеження про передачу їх у лізинг, що обумовлює і мету їх використання лізингоодержувачем у господарській діяльності) можна зробити висновок, що сторонами договору лізингу повинні виступати тільки суб'єкти господарювання. Крім того, належність лізингу до господарської діяльності обумовлює відповідне коло суб'єктів цього договору і з урахуванням положень ст. 3 ГК України.[19 с. 9]

  Господарська  діяльність (в тому числі і лізингова) у сучасних умовах характеризується високим ступенем залежності великого кола суб’єктів від одного, а  також від органів державного управління. Умови господарювання вимагають  погодження приватного та публічного інтересу, підпорядкування автономії волі публічному (суспільному) порядку [1 с. 44]. Все це обумовлює обмеженість учасників лізингових відносин у реалізації принципу свободи договору. Учасники лізингових відносин характеризуються економічною нерівністю. При обмежених фінансових ресурсах та пропозиції відповідних товарів чи послуг на ринку лізингоодержувач змушений приймати умови лізингодавця. У той же час при насиченості ринку певними товарами, коли лізинг виступає однією з форм збуту власної продукції, лізингоодержувач як споживач може диктувати лізингодавцю свої умови. У результаті договір лізингу відображає баланс інтересів сторін. Зміст договору фінансового лізингу визначається сторонами на підставі Примірного договору фінансового лізингу та Примірного інноваційного договору, який передбачає застосування фінансового лізингу, затверджених наказом Міністерства України у справах науки і технології від 3.03.1998р. №59 [2 с. 134].

  Спрямованість договору лізингу на досягнення господарських  і комерційних результатів полягає  у тому, що його метою для лізингодавця є отримання прибутку в частині винагороди лізингодавцю у складі лізингових платежів, а для лізингоодержувача – поповнення складу основних фондів.

  Договір лізингу поєднує в собі не лише приватні інтереси його учасників, спрямовані на досягнення комерційних результатів, але і публічні інтереси суспільства  у технічному переоснащенні виробництва, залученні інвестицій у вітчизняну економіку.

  Особливістю змісту договору лізингу є поєднання  у ньому майнових елементів (склад і вартість предмета лізингу, розмір та склад лізингових платежів) та організаційних елементів, що регулюють власне порядок виконання договору і технічного обслуговування предмета лізингу (обов’язок лізингодавця укласти договір купівлі-продажу із визначеним лізингоодержувачем продавцем, навчання персоналу лізингоодержувача, умови технічного обслуговування, модернізації предмета лізингу, надання інформації стосовно його технічного стану, страхування предмета лізингу та ризиків, пов'язаних із виконанням договору лізингу та ін.).

  Отже, договір лізингу має господарсько-правову  природу.[3 с.60]

  Складність  і відносна новизна відносин лізингу  обумовили існування різних поглядів щодо юридичної природи договору лізингу. Основною причиною різних кваліфікацій договору лізингу є те, що в деяких випадках предметом аналізу є весь комплекс відносин, що виникають між учасниками лізингової операції, а в інших – лише відносини щодо передачі майна в тимчасове оплатне користування з правом викупу. У першому випадку взагалі не можна говорити про один з відомих договорів чи про договір sui generis, оскільки склад усього комплексу відносин являє собою складну структуру, і розгляд та регулювання лише якоїсь однієї з складових частин призводить до деформації єдиної системи відносин. Аналізуючи різні концепції, що висуваються зарубіжними вченими стосовно юридичної природи лізингу, О.В. Кабатова виділяє 2 основні підходи. Перший – заснований на аналізі лізингу з допомогою традиційних інститутів цивільного права: оренди, купівлі-продажу, позики, доручення. Другий – на складності й оригінальності відносин лізингу, що дає підставу розглядати їх як особливі відносини, а договір лізингу – як самостійний вид договору [4 с.137].

  Бажання визначити юридичну природу лізингу  за допомогою вже відомих інститутів призводить до того, що якась частина  відносин його учасників залишається  за межами цього інституту чи то оренди, чи то позики, доручення, купівлі-продажу  в розстрочку тощо. Подібність частини елементів лізингу до договору оренди призводить до появи концепції, відповідно до якої договір лізингу розглядається як договір оренди із специфічними якостями. Цю точку поділяють німецькі вчені Бук і Ларенц , Х. Шпіттлер , деякі російські дослідники. Західнонімецький цивіліст Д. Ессер стверджує, що наявність у договорі лізингу опціону на купівлю дає можливість кваліфікувати його як договір купівлі-продажу в розстрочку особливого типу. Цієї позиції дотримується і швейцарська доктрина та деякі російські дослідники . Спільним між цими договорами є такі істотні умови, як чітка характеристика товару, ціна, порядок, строки та розміри платежів. Однак у сторін договорів купівлі-продажу та лізингу різні цілі. Метою покупця передусім є набуття права власності на річ, для лізингоодержувача головне - це володіння та користування предметом лізингу (вилучення з нього корисних властивостей). Крім того, в договорі купівлі-продажу в розстрочку право власності переходить, як правило, з моменту передачі майна, якщо інше не встановлено договором або законом (зокрема, ч. 3,4 ст. 334 ЦК України). У договорі лізингу право власності протягом строку дії договору лізингу зберігає за собою лізингодавець.

  З економічної точки зору, лізинг схожий з кредитом, наданим на купівлю  обладнання. Більшість спеціалістів стверджують, що за своєю суттю лізинг подібний до кредитних відносин, оскільки теж базується на принципах строковості, оплатності та зворотності. Однак, як справедливо зазначає О.М. Чекмарьова  та Л. Рябко , між лізингом та кредитом є принципова відмінність, яка полягає у тому, що при комерційному кредитуванні майно передається у власність позичальника, а при лізингу право власності на предмет договору протягом строку дії договору залишається за лізингодавцем. Крім того, предметом кредитної угоди є позичковий капітал у грошовій формі, а лізингу – індивідуально визначене майно. Серед вчених-економістів Австрії поширений погляд на лізинг, як на договір особливого роду, в якому поєднані елементи оренди та договору про кредитування . Прибічники кредитної природи лізингу зазначають, що в економічному смислі лізинг є формою інвестування коштів в основний капітал у виробничій (речовій) формі [5 с. 48].

  Деякі автори стверджують, що лізинг несе в  собі риси відносин доручення. Ця точка  зору поширена у Франції та Німеччині . Суть цієї теорії, в якій розглядаються взаємовідносини між 3 учасниками лізингу, полягає у тому, що користувач доручає лізинговій компанії набути майно, яке потім буде предметом договору лізингу між ними. Лізингова компанія укладає договір купівлі-продажу з виробником майна. Після цього користувач і майбутній лізингодавець ніби обмінюються ролями: тепер останній доручає користувачу отримати обладнання, а також уповноважує його подати першопочатково усі претензії щодо належної якості майна.[7 с.170]

  О.О. Іванов вважає, що договір лізингу слід тлумачити, як двосторонню (а не багатосторонню) угоду, нерозривно пов’язану з договором купівлі-продажу орендованого майна. На його думку, відносини між орендодавцем та орендарем, з одного боку, та орендодавцем і продавцем, з іншого, урегульовані так, як в класичних двосторонніх (синалагматичних) договорах. Учасники цих договорів не мають жодного права або обов’язку, які б одночасно належали кожному з них, що якраз і характеризує багатосторонню угоду. Однак при такому підході, на нашу думку, відбувається змішування понять ”договір” як угода (правочин), змістом якої є узгоджені дії двох або більше сторін, та як зобов’язання, матеріальним змістом якого є права та обов’язки сторін.

  Отже, пояснити правовідносини, що виникають  між учасниками лізингової операції, за допомогою традиційних, відомих  цивільному праву договорів купівлі-продажу  та оренди, навіть за допомогою конструкцій  договору на користь третьої особи  та покладення обов’язку виконання зобов’язання на третю особу, неможливо.[8 с.56]

Істотні (суттєві)  умови  договору лізингу.

Як відомо, для укладення цивільно-правового  договору потрібне досягнення сторонами  у належній формі істотних умов (ст. 638 ЦК). Тому питання про визначення кола істотних умов договору лізингу  має важливе юридичне значення, оскільки від нього залежить сам факт укладення  договору. Варто зазначити, що договір лізингу належить до тих договорів, перелік істотних умов яких визначено законом. Відповідно до ст.7 Закону, істотними умовами договору є:

- найменування  сторін;

- об'єкт  лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки;

- строк,  на який укладається договір лізингу;

- розмір, склад та графік сплати лізингових  платежів, умови їх перегляду;

- умови  переоцінки вар гості об'єкта лізингу згідно із законодавством України;

-  умови  повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача;

-  умови  страхування об'єкта лізингу;

- умови  експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану;

- умови  реєстрації об'єкта лізингу;

- умови  повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору;

- умови  дострокового розірвання договору лізингу;

- умови  надання відомостей про фінансовий  стан лізингоодержувача;

- відповідальність сторін:

- дата  і місце укладення договору.

Як видно, закон закріплює досить широкий  перелік істотних умов договору лізингу, тобто умов, які є необхідними для укладення вказаного договору. Водночас, варто зауважити, що подібний законодавчий підхід щодо визначення кола істотних умов договору страждає певними недоліками. По-перше, не всі із перерахованих умов повинні розглядатися в якості істотних для договору лізингу. Наприклад, найменування сторін, дата і місце укладення договору не можуть визнаватися істотними умовами договору: це, скоріше, реквізити договору-документа. По-друге, таке широке коло істотних умов договору лізингу не відповідає потребам практики. У цьому аспекті слушною є точка зору про те, що питання про визнання договору неукладеним у зв'язку із відсутністю в ньому однієї з істотних умов в реальному житті порушується, як правило, недобросовісною стороною у відповідь на цілком обґрунтовані спроби добросовісної сторони примусити контрагента виконати свої зобов'язання належним чином чи застосувати до неї встановлені міри відповідальності. У зв'язку з цим будь-яке невиправдане розширення кола істотних умов, включення в нього другорядних умов(наприклад, про перелік додаткових послуг і т.д.) погіршує становище сторони, яка добросовісно виконує свої обов'язки за договором, і не сприяє стабільності договірних зв'язків.