Референдум у системі народовладдя

Міністерство науки і  освіти України

Львівський державний  університет

 внутрішніх справ 

 

Юридичний факультет

Кафедра теорії держави і  права 

 

 

 

Курсова робота

Тема: Референдум у системі  народовладдя.

 

 

 

 

Виконав:

Студент  1-го курсу

заочної форми навчання

 Василенко А.О.

 

Перевірив:

Кельман М. С.

 

 

 

 

Львів-2012

 

Зміст:

 

 

1. Вступ________________________________________________3-7 ст.
2. Поняття, історичні засади та значення референдумів _______7-11ст.
3. Види і критерії класифікації референдумів _______________12-17ст.
4. Референдум в Україні________________________________18-39ст.
5. Висновок___________________________________________40-41ст.
6. Використана література _______________________________42-43ст. 
   Вступ

 

Становлення громадянського суспільства та розбудова правової держави передбачають перетворення народу з об’єкта державного управління на головного суб’єкта влади, що обумовлює необхідність розвитку і вдосконалення всіх форм народовладдя. При цьому пріоритетними видаються ті інститути демократії, що дозволяють народу безпосередньо вирішувати найважливіші проблеми суспільного та державного життя. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.

У сучасному світі демократичність  держави визначається досягнутим рівнем народовладдя, тобто тим, наскільки  реально існуючі процедури волевиявлення  та здійснення волі народу впливають  на управління суспільними та державними справами. Визначають дві форми народовладдя – безпосередня(пряма) і представницька(непряма) демократія. Під прямою розуміють безпосередню участь громадян у здійснені державної влади, їх пряме волевиявлення при виробленні і ухвалені державних рішень. До проявів безпосередньої демократії відносять: вибори, референдуми, мітинги, походи демонстрації, пікетування, народну ініціативу, діяльність політичних партій, плебісцити, народні обговорення та ін. Або іншими словами це форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдуми, вибори).

Ця форма народовладдя сформувалася першою з точки зору історії. Орієнтовано безпосередня демократія зароджується ще в первісному суспільстві у вигляді загальних  зборів членів спільноти. У перших державних  утвореннях пряме народовладдя виявлялось у народних зборах, на яких були присутні всі громадяни (окрім рабів, які не вважалися людьми, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускалися). Класичним прикладом народних зборів як форми вияву безпосередньої демократії є організація державної влади в античних Афінах.

З розвитком і зростанням держав, ускладнення політичних систем стало неможливим вирішувати шляхом залучення до цих процесів усього населення, що постійно збільшувалося.

У цей період зароджується і поширюється нова форма народовладдя-непряме(представницьке) народовладдя. Представницька демократія – це форма народовладдя, при  якій влада здійснюється через виявлення  волі представників народу у виборних органах (парламент, органи місцевого  самоврядування).

Сутність цієї форми народовладдя полягає в тому, що громадяни визначають певні групи своїх представників, яким від свого імені доручають  вирішувати більшість питань загального значення. Тобто, при непрямому народовладді більшість загальнодержавних питань вирішується вже не всіма громадянами  держави, а лише певними її групами. Ці групи і є повноважними представниками громадян держави, від імені й  за дорученням яких схвалюють рішення, що стають обов'язковими до виконання. Коли певна група представляє  все населення держави, тоді вона утворює загальнодержавний орган, який одержує право виступати  від імені всієї держави і  схвалювати рішення, загальнообов'язкові на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному  парламент, народні або національні  збори, конгрес тощо. В нашій державі  представницьким органом, уповноваженим  схвалювати загальнообов'язкові в межах  держави рішення(закони), є Верховна Рада.

Крім колективних загальнодержавних  органів, можуть створюватися й одноособові, уповноважені виступати від імені  держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це – Президент України.

Коли ж група осіб виступає від імені певної частини держави, вона утворює орган місцевого  самоврядування, який може виносити рішення, що стають обов'язковими до виконання  в межах відповідної частини  території країни і стосується питань, віднесених до компетенції таких  органів.

З розвитком і вдосконаленням форм представницького народовладдя вони постійно застосовуються для повсякденного  управління справами держави і суспільства. Але при всьому цьому безпосереднє народовладдя не виключається з державно-правової і політичної практики. Більше того, його значення підвищується, це виражається  в тому, що найсуттєвіші проблеми, що мають принципове значення для функціонування та розвитку держави та інших суспільних інститутів, вирішується саме за допомогою  безпосередньої демократії.

Основні риси народовладдя:

• однакове виконання усіма громадянами тих громадянських обов'язків, що пов'язані для них із самим фактом громадянства і дійсно необхідні виходячи з потреб суспільства і держави. Для розуміння суті цієї ознаки можна навести слова філософа І. Канта, який, висловлюючись про справедливий державний устрій, зазначав, що цей «державний устрій заснований на найбільшій людській свободі відповідно до законів, завдяки яким свобода кожного поєднується із свободою інших»¹
• рівність громадян перед законом;
• діючі в державі закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи суспільних груп, класів;
• у державі діє справедливий суд;
• рівний розподіл між усіма громадянами благ, пов'язаних з їх життям у відповідній державі.

Характер безпосередньої демократії, як і будь-якого іншого суспільного явища, виявляється  в її функціях – напрямках або  видах безпосереднього волевиявлення  народу, які опосередковують зміст  і форми народовладдя. Безпосереднє народовладдя є здійсненням системи  суспільних функцій. Їх розрізняють  за суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими ознаками.

Суб'єктами безпосереднього  народовладдя, тобто учасниками народовладдя, зокрема, функції народу, територіальних громад, політичних партій і громадських  організацій, органів державної  влади та місцевого самоврядування, які сприяють здійсненню безпосереднього  народовладдя.

Об'єктом безпосередньої демократії, тобто за сферами безпосереднього  народовладдя. Це – економічна, політична, соціальна, культурна, екологічна. Також  зовнішньоекономічна, зовнішньополітична, гуманітарна, оборонна.

Найбільш поширеною є  класифікація функцій безпосереднього  народовладдя за способами їх здійснення. Розрізняють функції, як установчу, законодавчу, контрольну, охоронну тощо.

За засобами здійснення безпосередню демократію розрізняють на: інформаційну, територіальну, фінансову, матеріально  – технічну, охоронну.

Форми безпосередньої демократії – це способи і засоби безпосереднього  здійснення влади народом або  його частиною, які виключають передачу владних повноважень будь-яким органам  чи особам.

У цілому форми безпосереднього  народовладдя можна умовно класифікувати:

За правовими підставами здійснення безпосередньої демократії у відповідних формах – конституційні  й законодавчі; легітимні і нелегітимні; обов'язкові і факультативні.

За умовами (місцем і часом  проведення): за часом – на чергові  та позачергові; за місцем – на всеукраїнські  та місцеві.; періодичні; разові тощо.

За змістом питань, що обговорюються і вирішуються  – на конституційні, законодавчі, адміністративно-територіальні, міжнародно-правові.

За наслідками здійснення відповідних форм безпосередньої демократії – на дійсні і недійсні, вирішальні і консультативні тощо. Крім провідних форм реалізації безпосереднього народовладдя – виборів, референдумів, надається можливість здійснення народного волевиявлення і через інші форми безпосередньої демократії, зокрема, дорадчі опитування, народні обговорення тощо

В теорії держави і права визначення референдуму не завжди однакове. Найчастіше референдум ототожнюють з опитуванням громадської думки, з плебісцитом. Іноді референдумом називають будь-яке голосування виборців незалежно від його наслідків.

Підсумовуючи все, вказане  вище можна сказати, що за своєю суттю референдум, як і інші форми народовладдя — вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення, тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм народовладдя. Волевиявленням народу у вигляді результатів голосування стверджується або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характеризувати референдум як нормотворчу форму народовладдя.

 

Поняття, історичні  засади та значення референдуму

 

Поняття референдуму вперше з'явився в XIV ст. у зв'язку з діяльністю новоутвореного Сейму Швейцарського  Союзу. Спочатку термін «референдум» означав  те що має бути повідомленим, а сучасного  свого значення набув значно пізніше.

Референдум - важлива форма безпосередньої демократії, що полягає в голосуванні виборців (певної, визначеної законом групи виборців), шляхом якого приймаються рішення з будь-яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно з законом не можуть бути винесені на референдум. Ці рішення - обов'язкові до виконання органами, організаціями і громадянами, щодо яких вони мають імперативний характер. Референдум є всенародним опитом шляхом голосування з найважливіших питань державного життя, у якому можуть брати участь усі громадяни, що мають виборчі права.

Референдум може вийти  на користь політикам, звільняючи їх від необхідності прийняти одну з  позицій щодо “гарячого питання”. Також якщо ініціатива проведення референдуму  виходить від голови держави, референдум може становити “плебісцитарну небезпеку”, оскільки референдум може служити “інструментом проведення президентських рішень “через голову” загальнонаціонального представницького органу, не рахуючись з його думкою і обмежуючи його законодавчий простір”. Такої небезпеки не існує, коли референдум проводиться на вимогу громадян, тобто за народною ініціативою.

 Не можливо вивчити природу референдумів не дослідивши історію становлення цього інституту народовладдя.

У більшості зарубіжних країн  історія референдуму нараховує  століття. Попри давню історію референдумів, перші системні дослідження теоретичних основ цього правового явища з’являються лише у минулому столітті. Батьківщиною референдумів традиційно вважається Швейцарія. Саме у Швейцарії був проведений перший у світі достовірно відомий референдум в 1439 р. у швейцарському кантоні Берн. На ньому віршувалося питання фінансового становища кантону: затвердження збору у розмірі І ангетера на тиждень для погашення військової заборгованості. У подальшому позитивний досвід Берна був запозичений багатьма іншими кантонами Швейцарії. Перший у світі загальнодержавний референдум був проведений також у Швейцарії в 1802 р. Його предметом стало затвердження другої конституції Гальветичної республіки. З того часу в Швейцарії було проведено понад 400 референдумів, тому цю країну іноді називають «батьківщиною референдумів»

У Франції інститут референдуму  почав застосовуватися під впливом  теорії народного суверенітету, розробленою  Ж.-Ж. Руссо. В період з 1789 р. по 1839 р. у країні було проведено 8 загальнонаціональних референдумів, більшість - з конституційних питань. У XIX ст. референдуми також поширилися в США, Австралії, Норвегії та інших країнах світу.

Але, у 30-х роках XX ст. інститут референдуму був суттєво дискредитований  голосуванням у Німеччині в 1933 р. виходу країни з Ліги Націй; в 1934 р. поєднанням посади президента і рейхсканцлера; в 1938 р. – аншлюсу Австрії Німеччиною. Ці антинародні по суті рішення були прийняті шляхом застосування найдемократичнішої форми безпосереднього народовладдя – референдуму.

 Після I Світової війни інститут референдуму ввійшов у конституції ряду європейських держав. Після II Світової війни був даний новий поштовх процесу подальшого розвитку й удосконалювання референдуму практично у всіх високорозвинених країнах. Помітно зросла інтенсивність використання даного інституту, особливо в 60–80 р. минулого століття. У даний час референдум передбачений Конституціями більш 20 держав, ще в 13 він проводився, не будучи закріпленим в Основному Законі цих країн (напр. Англія не моє основного закону).

На сьогодні референдуми  стали важливим інститутом безпосередньої демократії в більшості країн світу, навіть у традиційних мусульманських країн, що бережно ставляться до проявів безпосереднього народовладдя в цілому. Так, у 2001 р. референдум був вперше проведений у теократичній монархії Бахрейн. На цьому референдумі 94% громадян Бахрейну ратифікували перший конституційний акт держави – Національну хартію, яка започаткувала конституційну реформу в країні.