Підприємництво в аграрній сфері: земельна рента

1.4 Розподіл і використання рентного доходу

Рентний доход розподіляється між державою і тими, хто користується землею, якщо орендодавцем виступає держава в особі її органів. Орендодавцем може бути і приватний власник землі.

Використання землі в Україні є платним. Відповідно до Земельного кодексу України та Закону України „Про плату на землю” власники землі та землекористувачі щороку сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі. Отже, в земельному податку й орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо він надходить власнику землі, то рентний доход перетворюється на ренту.

Розмір орендної плати встановлюється за погодженням сторін у договорі про оренду. В результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва надлишковий доход зростає. До закінчення строку договору він надходить орендарю у вигляді рентного доходу. При укладанні нового договору він може бути зарахований в орендну плату і вже надходить власнику землі. З метою стимулювання інтенсифікації сільського господарства доцільно оптимально здійснювати розподіл рентного доходу другої форми між власником землі та орендарем. Орендар повинен бути зацікавлений у додаткових вкладеннях у землю, а для цього у нього має залишатися певна частина рентного доходу.

Порядок оподаткування, що визначається відповідними нормативними документами, середні ставки земельного податку та граничні розміри орендної плати на землю встановлює Верховна Рада України.

Рентний доход, як правило, використовується на фінансування заходів з раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів; виконання робіт із землеустрою, ведення земельного кадастру; відшкодування витрат власників землі та землекористувачів, що пов’язані з господарюванням на землях гіршої якості; економічного стимулювання власників землі та орендарів.

2 Підприємництво в аграрній сфері України та земельна рента

2.1 Сучасний розвиток підприємництва в аграрній сфері в Україні

Україна має всі передумови для розвитку аграрного підприємництва: потужний виробничий потенціал АПК; наявність розвинутого ринкового середовища; наукове, інформаційне й кадрове забезпечення; порівняно високий рівень розвитку продуктивних сил країни, ресурсний, трудовий і виробничий потенціали. Виробничий потенціал АПК зосереджує близько третини основних виробничих фондів; виробляється понад 20% валового суспільного продукту і третина національного доходу, 70% роздрібного товарообороту.

Вільний розвиток підприємництва повинен здійснюватися на основі приватної, комунальної і державної форм власності та поєднання різних організаційних форм підприємницької діяльності (агрофірм, спільних підприємств, акціонерних товариств, кооперативів, особистих господарств), що забезпечить стабільність аграрної економіки і конкурентність у виробництві та господарюванні; поєднання різних розмірів підприємництва незалежно від організаційних форм (великі, середні й малі агрокомбінати, кооперативи, фермерські господарства) через нерівномірність територіального розселення й різної родючості землі.

Розвитку підприємництва сприятиме залучення до нього громадян з прискореним розвитком малого аграрного підприємництва на основі дотримання оптимальних співвідношень різних розмірів і типів господарств.

Серед найактуальніших проблем розвитку підприємництва на даному етапі є[6]:

—        дефіцит обігових коштів і відсутність відчутної фінансово-кредитної й ресурсної підтримки малого бізнесу;

—        низький рівень підприємницької ініціативи;

—        складна система оподаткування, адміністративний тиск;

—        нерозвиненість інфраструктури з підтримки підприємництва (нестача консалтингових, тренінгових й мікрофінансових структур);

—        низька продуктивність праці через відсутність сучасних високоефективних технологій;

—        незадовільне забезпечення правовою й економічною інформацією, у т. ч. про ринки збуту і ціни на сільгосппродукцію.

За даними Держкомстату України, загальний обсяг виробництва валової продукції сільського господарства в 2003 році (у порівнянних цінах 2000 року) станови 55,3 млрд. грн., у т. ч. в сільгосппідприємствах — 18,8 млрд. грн., господарства населення — 36,5 млрд. грн.

Порівняно з 2002 роком агровиробництво скоротилося на 11%, або ні 6,8 млрд. грн. Майже на чверть зменшилося виробництво в сільськогосподарських підприємствах і на 1,8% — у господарствах населення.

Істотне скорочення обсягів валової продукції в сільськогосподарських підприємствах зумовило збільшення частки господарств населення в загальному виробництв агропродукції з 59,8% у 2002 році до 66% у 2003-му. Останні в минулому році ви робили 61,5% продукції рослинництва і 72,2% — тваринництва.

Обсяг виробництва продукції рослинництва в 2003 році порівняно з 2002 роком скоротився на 14,2% і становив 31,9%, тваринництва — відповідно на 6,2% і становив 23,4%.

У цілому виробництво валової продукції сільського господарства з розрахунку ні 100 га сільськогосподарських угідь у 2003 році становило 145,9 тис. грн. проти 162,8 тис. грн. у 2002 році (на 10,4% менше).

Протягом 2002 року виробництво валової продукції сільського господарства усіх категоріях господарств порівняно з 2003 роком зросло на 9,1%, у тому числі сільськогосподарських підприємствах — на 19,7%, в особистих господарствах громадян — на 3,2%.

За підсумками 2002 року кількість прибуткових сільськогосподарських підприємств зросла до 67%. Якщо в 2001 році прибуткове працювало 8,6 тис., то І 2002 році їх кількість зросла до 8,7 тис. підприємств.

За даними Держкомстату України в цілому по аграрній галузі рентабельність становить 9,1%, спостерігається деяке коливання в загальному обсязі виробництва продукції сільського господарства, основним фактором якого є збільшення частки продукції господарств населення.

Швидкий розвиток підприємництва значно гальмує недостатнє фінансування та збитковість господарств, недостатня виробнича й обслуговуюча матеріально-технічна база, відсутність належного правового поля щодо надання правових гарантій підприємцю щодо власності, розпорядження майном, розподілу прибутків. Розробка принципів підприємництва, визначення практичних шляхів його розвитку і підтримки з боку держави й суспільства — основні завдання, розв’язання яких значно прискорить розвиток підприємництва в аграрній сфері Україні.

Підприємництво на початковому етапі потребує значних капітальних вкладень. Нові додаткові джерела фінансування можливі за рахунок залучення коштів вітчизняних і зарубіжних інвесторів через створення підприємницьких структур посередницького характеру, формування сільськогосподарських бірж і ринків цінних паперів, створення привабливих умов для вкладання інвесторами капіталовкладень у розвиток АПК. Прискорення земельної реформи, роздержавлення та приватизація земель, удосконалення відповідної правової бази сприятимуть залученню інвестицій в АПК країни.

Значним гальмом у розвитку підприємництва й виробництва є неплатежі замовників сільськогосподарської продукції, постійні з яких переробні виробництва. Посилення фінансової і виконавчої дисципліни в стосунках між виробниками та споживачами сільськогосподарської продукції сприятиме поліпшенню розрахунків, їх вирівнюванню, ліквідації дебіторської й кредиторської заборгованості, що значно прискорить подальший розвиток виробництва. Держава повинна стати гарантом у забезпеченні своєчасності розрахунків за поставлену сировину і сільгосппродукти переробним виробництвам.

Тому при розвитку підприємництва основні завдання покладаються на усунення диспаритету цін, підтримку з боку держави малих товаровиробників, сприяння розвитку фінансово-кредитної системи з обслуговування об’єктів аграрного сектора економіки, створення централізованих фондів підтримки пріоритетних галузей АПК, зниження податкового тиску, посилення підприємницької діяльності в сфері науки і наукового обслуговування, спрямованої на задоволення потреб аграрного сектора економіки.

При вирішенні цих питань особлива роль належить підприємницькій діяльності, яка має набирати високих темпів розвитку на приватній власності на землю, здійсненні земельної реформи, розвитку фермерських та інших господарств, організації підприємницьких структур у сфері обслуговування сільського населення.

У цілому підприємництво як прогресивна форма господарювання може забезпечити підвищення ефективності функціонування АПК. Однак практичне розв’язання цієї проблеми потребує вирішення ряду питань у галузі управління ефективністю господарювання:

1) підвищення ролі показників ефективності виробництва в наданні гарантій з видачі кредитів і допомоги підприємцям з державних фондів;

2) розробка єдиних вимог до оцінки доцільності створення підприємницьких організацій. В першу чергу це стосується підприємництва з надання фінансово-кредитних послуг і в сфері роботи з цінними паперами;

3) підвищення відповідальності підприємців за результати діяльності перед державою, найманими працівниками;

4) посилення стимулюючих функцій з боку держави при заснуванні підприємницької діяльності в найбільш складних і важливих напрямах аграрного сектору[7].

Малі й середні підприємницькі структури, які становлять основну питому вагу і визнані світовою системою господарювання як прогресивніші, дуже чутливі до змін у ринковому просторі. Недоліком малого підприємництва є низька його життєздатність у боротьбі з конкурентами. Тому тут потрібна державна підтримка. Водночас, об’єднуючись, підприємницькі структури повинні створювати державні фонди підтримки підприємництва, формувати потужний приватний капітал.

Для забезпечення міжвідомчої підтримки розвитку малого підприємництва в сільській місцевості в березні 2004 року було створено міжвідомчу робочу групу з питань розвитку підприємництва в сільській місцевості. До її складу ввійшли керівники та представники Комітету ВР України з питань промислової політики і підприємництва, Секретаріату Координаційної Ради з питань аграрної політики при Кабінеті Міністрів України, Міністерства аграрної політики України тощо. Метою створення групи є координація діяльності при розробці програм і створенні нормативно-правових актів, спрямованих на підтримку розвитку підприємництва, малого й середнього бізнесу на селі з метою подолання ряду соціально-економічних проблем і, відповідно, підвищення рівня життя в сільській місцевості.

Реформування земельних правовідносин, вирішення головного питання — права власності на землю, є нині одним із найважливіших чинників поліпшення інвестиційної привабливості України, що дозволить суттєво підвищити обсяги інвестиційних вкладень, оскільки для інвестора співпраця з власником землі набагато безпечніша, ніж з орендарем, повноваження якого щодо розпорядження таким важливим необоротним активом як земля значно вужчі[8].

Впровадження ефективної підприємницької діяльності, залучення інвестицій в реалізацію програм соціально-економічного розвитку потребує придбання земельних ділянок у власність та розробку механізмів реалізації права власності на землю. Приватна власність на землю в будь-якій країні стимулює її економічне зростання завдяки ефективному використанню наявних земельних ресурсів.

Вільна купівля-продаж землі дає право одержати дохід не тільки у результаті господарського використання землі, а й як об’єкта власності. Земля стає важливою матеріальною та вартісною частинами основного капіталу. Право власності на землю значно розширює можливості її використання, що, в свою чергу, сприяє розвитку підприємництва, нагромадження виробничого потенціалу, збільшення виробництва. Землю можна використовувати як для ведення сільського господарства як такого, можна продати, здати в оренду, що дасть змогу регулярно одержувати дивіденди за її використання, віддати як заставу для одержання кредиту — капіталу для подальшого розширення та розвитку виробництва та підприємництва. Земля може успадковуватися чи даруватися, що спрощує передачу власної справи (підприємництва) нащадкам або в інші руки.

Зміни в економці сприяли розвитку і формуванню нових підприємницьких структур в усіх галузях АПК. Основними типами господарств є ТОВ, сільськогосподарські кооперативи, приватно-орендні підприємства. Переважна більшість реформованих підприємств (74%) була створена протягом останніх п’яти років, а отже, вони поки що мають незначний досвід роботи у нових умовах. Причому досвід роботи 36% реформованих підприємств становить менше двох років. Така ситуація пояснюється, передусім, тим, що активне реформування сільськогосподарських підприємств почалося лише наприкінці 1999 року й тривало у 2000 році[9].

Ведення товарного сільськогосподарського виробництва для селян, враховуючи вік і розмір земельних ділянок, не є оптимальним рішенням. Тому єдиним способом реалізації прав власності на земельні ділянки є передача землі в оренду сільськогосподарським формуванням ринкового типу, що створить можливість регулярно одержувати постійний дохід — орендну плату і зберегти землю у власності як об’єкт нерухомості.

У період розвитку ринку в сільському господарстві визначальними будуть орендні земельні відносини. У цей час формуватиметься психологія селянина-власника. Він не прагнутиме швидко позбавитися власності на свою частку землі. Водночас, набуваючи права повноцінного власника, селянин поступово може брати участь у межах чинного законодавства в формуванні ринку землі, інфраструктура якого розвиватиметься за участю і під контролем держави[10].