Різновиди
партійних систем можуть виділятися
на базі різноманітних критеріїв. Визначимо
теоретичні підходи, що можуть застосовуватися
для створення детальнішої типології
партійних систем, розрізняючи при
цьому, по-перше,загальносистемні та суто
політичні критерії класифікації, по-друге,
виділяючи цілу низку конкретних критеріїв
у межах кожного з цих двох великих блоків.
На
основі специфіки загальносистемних
характеристик можна зробити
такі класифікації партійних систем:
1)
стабільні та нестабільні;
2)
здатні зберігати цілісність
і такі, що розпадаються;
3)
діючі у нормальній та у
надзвичайній обстановці;
4)
поляризовані (біполярні), багатополярні
та атомізовані;
5)
альтернативні (з визнанням ротації,
зміни правлячих партій) та неальтернативні;
6)
молоді й такі, що мають досить
тривалу історію й базуються
на сталих традиціях;
7)
партійні системи, що знаходяться
на етапі зародження(це може
бути так званий період "протопартійності",
тобто відсутності партій як
таких, але виникнення двох
або кількох чітко виражених,
хоча ще недостатньо структурованих
політичних блоків, що протистоять
один одному), і такі що успішно
розвиваються або увійшли у
фазу занепаду і саморуйнування;
8)
наднаціональні, загальнонаціональні
(ті,що належать до конкретної
країни), регіональні та локальні
партійні системи тощо.
Загальносистемні
характеристики партійної системи
у конкретній ситуації набувають
певного політичного забарвлення,
тому поділ критеріїв класифікації
на загальносистемніга "суто політичні"
є досить умовним і застосовується
лише у пізнавальних цілях.
На
основі "суто політичних" критеріїв
типології партійних систем виглядають
таким чином:
-
системи, де партії мають дійсно
політичний характер, та ті, де
переважають партії псевдополітичні
за своєю природою і, по суті,
являють собою побудовані на
комунальних, родинних чи земляцьких
принципах клани, кліки, чисто
ситуативні угруповання тощо;
-
провідні щодо формування реальної
політики держави, суспільства
і такі, що відіграють другорядну
роль у політичній системі
(через суто декоративну роль
політичних партій або їх недостатню
розвиненість);
-
системи з неповним політичним
спектром (коли заборонені партії
певних ідеологічних напрямів) та
ліберальні (у суто політичному,
а неекономічному розумінні) - без
встановлення суворих ідеологічних
критеріїв для офіційного визнання
правомірності існування партій;
-
однопартійні, двопартійні, багатопартійні;
-
революційні, реформаторсько-стабілізаційні,
консервативні;
-
плюралістичні, обмежено плюралістичні
та монолітичні;
-
націоналістичні та полікультурні;
-
релігійні та світські;
-
марксистські, "національного" ("арабського",
"африканського" тощо) соціалізму
та несоціалістичні;
-
соціалістичні, капіталістичні, феодальні,
рабовласницькі тощо. Можуть бути
застосовані й інші критерії
і теоретичні підходи для визначення
"історичних типів" партійних систем,
як і політичних систем у цілому. Наприклад,
можна розрізняти партійні системи доіндустріального,
індустріального, постіндустріального
та інформаційного суспільства.
Така
класифікація партійних систем не є
вичерпною і всеохоплюючою. Тут
були вказані лише теоретично виділені,
так би мовити, "чисті" типи партійних
систем, між якими є багато змішаних та
проміжних типів, які відповідають реаліям
тих чи інших країн.
Слід
зауважити, що одне й те саме термінологічне
позначення певного різновиду партійної
системи може даватися, виходячи з
різних засад: а) формальних офіційних
норм та б) фактично існуючих у політичній
системі відносин, що віддзеркалюють
сутність системи. Тобто віднесення
партійної системи до того чи іншого
типу може базуватися на оцінці її сутності
та декларованої форми. Так, характеристика
системи як двопартійної може даватися
на підставі:
а)
офіційного закріплення у законодавстві
країни припустимості існування лише
двох політичних партій і відповідно заборони
всіх інших партій;
б) визнання факту переважання
у політичному житті конкретної
країни двох партій,які час
від часу змінюють одна одну
при владі (при цьому іноді
законодавство може офіційно
надавати їм юридичні та фактичні
переваги перед будь-якими третіми
партіями, хоча й не обмежувати
загальну кількість легальних
партій).
У
сучасній політичній літературі досить
поширена типологія партійних систем
на основі двох критеріїв: кількості
існуючих партій та принципу альтернативності
(можливості ротації, зміни правлячих
партій). Відповідно розрізняються:
1.
Ситуація відсутності партійної
системи. Вона може виникати
у випадках:
-
панування у суспільстві такої
політичної культури, що не передбачає
існування політичних партій
у їх сучасному розумінні (у
докапіталістичну епоху таке
становище було в більшості
феодальних країн);
-
введення найвищою державною
владою заборони на створення
будь-яких політичних партій.
Приклади
тимчасового запровадження безпартійної
системи - африканські країни після
багатьох військових переворотів у
60-80-х роках (Дагомея,Верхня Вольта,
Нігер та ін.), а приклади режиму постійного
функціонування безпартійної системи
- Саудівська Аравія,Оман тощо. При цьому
перший тип ситуацій може іноді характеризуватися
такими моментами: певні політичні сили
намагаються утворити партії і відповідно
партійну систему, але традиціоналістське
суспільство фактично відкидає та зводить
нанівець ці спроби, перетворюючи новостворені
політичні партії на кліки, клани та інші
неполітичні за своєю природою (а скоріше
за все комунальні) соціальні утворення.
А в другому типі ситуацій можуть виникати
нелегальні партії, причому нерідко їх
основна діяльність зосереджується або
за кордоном, або в тих регіонах країни,
що виходять з-під контролю правлячих
у державі сил (це сталося, наприклад, в
Омані в 70-х роках).
2.
Однопартійні системи. Вони представлені
двома головними і зовсім несхожими
один на одного варіантами:
-
системи, де, крім правлячої, решта
партій офіційно заборонена або
їх створення "де-факто" унеможливлюється;
-
системи,за яких в умовах демократії,
але при переважанні непартійної
політичної культури існує лише одна партія,
а спроби сформувати інші партії ще не
робилися або зазнали поразки через неадекватні
дії самих ініціаторів, а не внаслідок
протидії їм з боку політичної влади.
Прикладами
першого різновиду однопартійної
системи є СРСР до 1989 р., сучасні
В'єтнам, Куба та ін. Фактично такою ж можна
було б визнати й безпартійну" систему
в Соціалістичній Народній Лівійській
Арабській Джамахірії,якби не офіційна
характеристика у "Зеленій книзі"
М. Каддафі (одному з основних документів
лівійської революції) будь-яких партій
як організацій, що не відповідають духу
ісламу та принципам народовладдя. Дуже
все ж таки схожі за своєю роллю та місцем
у суспільстві лівійські "революційні
комітети" на правлячу в умовах однопартійної
системи єдину політичну партію. Другий
варіант - специфічний тип однопартійної
системи, який, по суті, був різновидом
безпартійної системи, зумовленої специфікою
домінуючої традиціоналістської політичної
культури. На початку нинішнього десятиліття
на острові Мен офіційно існувала лише
одна Лейбористська партія - невеличка
і неправляча, але й не підпільна політична
організація. Серед класичних різновидів
однопартійних систем треба розрізняти
два основні стани цих систем (тобто правлячої
єдиної партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної
демократії та свободи політичних дискусій;
б) нав'язування офіційної одноманітності.
3.
Двопартійні системи. Серед багатьох
варіантів найбільш характерні
такі:
-
неальтернативна, ротаційна, суто
двопартійна. Так, у 1957 р. у
Колумбії дві традиційні партії
(Консервативна та Ліберальна), підписавши
угоду про "паритетне правління",
домовилися про те, що по черзі
й без виборів через кожних
чотири роки посада президента
переходитиме від однієї парти
до другої, діятиме паритетний
принцип формування уряду, регіональних
та місцевих органів влади.
Двопартійна система Національного
фронту проіснувала до 1970 р.;
-
неальтернативна, неротаційна, суто
двопартійна система з партією-гегемоном.
Прикладом її була Болгарська
Народна Республіка, де існувало
дві легальні партії - правляча
Комуністична та її "молодший
партнер" - Болгарський землеробський
народний союз;
-
альтернативна, ротаційна, суто
двопартійна. У Нігерії через
деякий час після одного з
військових переворотів у 80-х
рр. державою офіційно декларувалося
створення двох політичних партій,
і на період "стабілізації демократії"
у країні заборонялася діяльність
будь-яких інших партій;
-
"де-факто" двопартійна при
формальному існуванні багатопартійності
з відсутністю обмежень на
чисельність партій. Приклади - США
й до певної міри Великобританія,
яка нині поступово відходить
від цієї моделі.
4.
Неальтернативні багатопартійні системи
з обмеженою кількістю легальних політичних
партій і з інституціоналізованою роллю
партії-гегемона. Раніше вони існували
в Польській Народній Республіці, Чехословацькій
Соціалістичній Республіці, а нині - у
Китайській Народній Республіці, Іраку.
Багато в чому схожими на цей різновид
є ті партійні системи, які деякі дослідники
називають "обмеженими". В них офіційно
визнається свобода діяльності політичних
партій (при цьому фактично не мають значення
ні наявність законодавчих обмежень кількості
або ідеологічного спектру партій, ні
характер їх взаємовідносин та співвідношення
сил між ними), однак усі найважливіші
питання громадського та державного життя
вирішуються шляхом не боротьби та співробітництва
політичних партій, а прийняття вольових
рішень іншою силою, яку можна умовно назвати
інституціоналізованою "безпартійною
партією влади". Роль останньої можуть
виконувати:
-
оточення монарха або президента
автократа;
-
рада духовенства;
-
військова рада (хунта);
-
революційний уряд тощо.
5.
Альтернативні системи з обмеженою
кількістю легальних політичних
партій. Один з прикладів - своєрідна
трьохпартійна формально альтернативна
система, яка свого часу (в період
правління А.Садата) була офіційно запроваджена
в Єгипті після поділу на три частини колишньої
єдиної правлячої партії - Арабського
Соціалістичного Союзу. Однак фактично
(нелегально або напівлегальне) тут існували
й інші політичні партії. При цьому одна
з трьох офіційних партій набула ролі
партії-гегемона, хоча така її роль не
була формально закріплена у законі. На
Мадагаскарі, де в 70-80-ті роки на підставі
"Хартії Малагасійської революції"
в умовах обмеженого політичного плюралізму
дозволялося функціонування восьми політичних
партій, також існував такий різновид
партійної системи. Там роль партії-гегемона
не була формально інституціоналізована,
а час від часу проходила перевірку"
на загальних виборах.
6.
"Де-факто" неальтернативні,
але з юридичної точки зору
альтернативні плюралістичні партійні
системи з наявністю партії-гегемона.
Така система тривалий час
існувала у Мексиці, Італії, Японії,
її намагався створити в СРСР
М. С. Горбачов після скасування
положень статті 6 Конституції про"керівну
та спрямовуючу роль КПРС" у
радянському суспільстві.
7.
Двоблокові багатопартійні системи,
в яких жодна з партій не
може самостійно здійснювати
владу, а основне політичне
суперництво йде між двома
групами політичних партій (приклад
- Малайзія). Така система може
характеризуватися як наявністю
постійного блоку-гегемона, так і
періодичною ротацією правлячих
блоків.
8.
Багатополюсна система багатопартійної
роздрібненості, за якої правлячі
коаліції політичних партій не
є стабільними і часто змінюють
одна одну (прикладом є Таїланд).
У чітко стратифікованому суспільстві
партійна система (й відповідно політична
система в цілому) поділяється на такі
головні соціально-політичні блоки (які
не слід плутати з партійними блоками):
-
правлячі сили;
-
опозиційні сили;
-
проміжні та нейтральні сили.
Однак
у певних ситуаціях - за тих чи інших
(як демократичних, так і авторитарно-автократичних)
форм майже загального соціального
консенсусу - опозиційний блок на деякий
час може практично зникати. А при максимальному
посиленні конфлікту між правлячим і опозиційним
блоками та відносній рівновазі їх сил
може зникнути єдина партійна система
(і єдина політична система в цілому), розпадаючись
на дві або цілу низку.