Полiтiчнi партii i партiйнi системи

3. Політичні партії і партійна система України.

    Дослідники  партійного життя в Україні здійснюють типологізацію українських партій радше на підставі їхніх декларованих статутів, аніж на підставі врахування сукупності ознак партійного процесу. Тому поняття про реальний стан партійного життя здебільшого відображає ідеальну модель, довільно запозичену в західної партології.

    Для об'єктивного дослідження партійного процесу в Україні необхідно  врахувати такі моменти:

    1) розробка чітких критеріїв типологізації  ознак партій на підставі вивчення різних сучасних зарубіжних методологій, скоригованих відповідно до особливостей українського партійного життя;

    2) всебічний аналіз не тільки  програмних документів партій, а  й усієї поточної їх документації;

    3) вивчення специфіки регіональних  партійних структур;

    4) вивчення ментального рівня лідерів  і рядових членів партій;

    5) дослідження впливу громадської  думки на вибір тих чи інших  ідеологічних цінностей;

    6) вивчення соціального складу  партій;

    7) аналіз партійної діяльності  у владних структурах;

    8) дослідження відносин між партійним  керівництвом, апаратом і членами  партії;

    9) аналіз критеріїв добору кандидатів  для депутатської (у парламенті й у місцевих представницьких органах) та адміністративно-управлінської діяльності;

    10) вивчення процедур роботи різних  ланок партій.

    Урахування  цих аспектів дало б змогу зіставити  концептуальну модель партії з фактичною  інформацією про неї. Такий підхід на Заході відображений у проектів. Джанди, котрий здійснив спробу побудувати універсальну модель партії, яка відображала  б одночасно її ідеологію, організаційну  структуру, соціальний склад, її відносини  з владою, іншими партіями.

    Такого  рівня дослідження в Україні  поки що відсутні. Сьогодні стан партійної  думки ґрунтується тільки на порівнянні програмних документів партій за схемою загального дослідження. Тому характеристика українських партій та партійної системи на основі досягнень існуючих партологічних досліджень не дає цілісного уявлення про цей феномен, далека від повного і завершеного відображення його істотних ознак.

    В Україні немає одностайності  щодо типологізації партій за їхніми ідеологічними засадами і політичними  платформами. Складність відображення партійного життя в Україні характеризують дві обставини. Перша відображає недосконалість методологічних і методичних досліджень. Друга полягає, по-перше, у невизначеності й незавершеності ідеологічних систем, їхній схожості та еклектичності; по-друге, у частих змінах ідеологічних пріоритетів у  партійних платформах; по-третє, у  регіональних розбіжностях структури  однієї партії або групи партій однієї ідеологічної спрямованості.

    Виходячи  з цього, політичні партії України  на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами: комуністичний (лівий) — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний (лівоцентристський) — Ліберальна партія України (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ); неоконсервативний (правоцентристський) — Народний Рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ); націоналістичний (праворадикальний) — Українська національна асамблея і Українська національна самооборона (УНА—УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН).

    Ліві  сили відстоюють збереження Рад народних депутатів як політичної основи держави; скасування інституту президентства; змішану економічну систему зі збереженням пріоритету державної і колективної форм власності, адміністративного контролю за розподілом продукції і цінами, адміністративних методів боротьби з тіньовою економікою; безплатну медицину і освіту; конфедеративні відносини України з республіками СНД, утворення єдиного простору й об'єднання збройних сил.

    Ліві  виступають проти міжнародних фінансових корпорацій як таких, що пропонують руйнівний  для української економіки варіант  реформування, а також проти купівлі-продажу  землі, приватизації колгоспно-радгоспної власності. Серед лівих існують  розбіжності стосовно міжнародної  орієнтації: одні виступають за оновлений  союз, інші — за тісну співпрацю  в рамках СНД, а також щодо конституційного  процесу і антикризових заходів.

    У попередній Верховній Раді лівий блок був найчисельніший і включав фракцію «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя», соціалістичну фракцію, а також значну частину групи «Аграрники». Цей блок виступав як опозиція реформістському курсові Президента.

    Соціально-ліберальний  напрям також строкатий за ідеологічними  орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з  Росією і країнами СНД, висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соціал-лібералів  є рішуче здійснення економічних  реформ як основи для поліпшення добробуту  людей і зміцнення державності. Вони розглядають державу як інструмент забезпечення правових умов для гідного  життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність.

    У попередній Верховній Раді України  цей напрям репрезентували групи  «Реформи», «Єдність», Міжрегіональна депутатська група.

    До  неоконсервативного напряму належать націонал-демократичні, християнсько-демократичні сили, їхній консерватизм виявляється в прагненні поєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, на відміну від деяких соціально-ліберальних угруповань, партії неоконсервативного напряму послідовніше орієнтуються на інтеграцію з економічними і військовими структурами Заходу та вихід із СНД.

    Ще  одна відмінність між ліво- і правоцентристськими  силами полягає в тому, що останні  більше акцентують увагу на проблемах  державності, ніж реформуванні існуючого  суспільного ладу, на пріоритеті національного  підприємництва над іноземним (хоч  ці пріоритети в певних ситуаціях, якщо їх не конкретизувати, можуть набувати антиреформістського спрямування).

    Політичні сили консервативного спрямування  ще не сформувалися, оскільки немає  соціально-класової структури, яка  б сповідувала цінності європейського  консерватизму (власності, сім'ї, релігії, чіткого порядку). Тому часто консерватизм українських партій тяжіє до консервування  віджилих структур і способів взаємодії.

    У попередній Верховній Раді України  неоконсерватори були репрезентовані фракціями «Державність» і «Народний  Рух України». Вони мали прихильників у інших фракціях, зокрема в  «Реформах», «Центрі».

    Націоналістичний  напрям — найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА—УНСО твердо стоїть на позиціях інтегрального націоналізму, то КУН  сповідує погляди демократичного націоналізму з елементами соціал-демократії у  соціально-економічних проблемах.

    Проголошення  пріоритетності прав нації над правами  особи, розуміння нації як етнічної категорії, антикомунізм і антилібералізм, орієнтація на власний шлях розвитку, глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів  «ліберального» Заходу, протекціонізм  щодо національного виробництва, забезпечення могутності держави шляхом збереження ядерної зброї — ось істотні  риси ідеологічних орієнтацій цього  напряму.

    Що  стосується типології за організаційною структурою, то більшість партій в  Україні мають характер масових  та «партій виборців». Останній тип  більш характерний для партій соціал-ліберальної орієнтації.

    За  характером внутрішньої субординації в Україні виділяються декілька видів централізованих партій: з  авторитарним управлінням, з авторитарно-демократичним  управлінням, з демократичним управлінням. До першого виду належать партії націоналістичного  спрямування (УНА, УНСО, СНПУ), в яких домінує авторитарний стиль управління, напіввійськова дисципліна, роль представницьких органів має декоративний характер. До другого виду відносяться КУН і УРП, де голова партії, а також партійний апарат концентрує значно більше владних повноважень, ніж представницькі органи. Децентралізовану структуру, яка передбачає рекомендаційний характер рішень вищих органів, мали партії соціал-ліберального спрямування, зокрема колишня ПДВУ.

    Сучасна політична партія повинна мати гнучку децентралізовану структуру, легалізовану партійну платформу і фракції, які  б стимулювали внутріпартійну конкуренцію. Платформу треба розуміти як наявність  у партії певних ідейних розбіжностей, а фракцію — як їх організаційне  оформлення. Фракційна діяльність в  українських партіях поки що відсутня.

    В українській політологічній думці  з'явилися ідеї, спрямовані на радикальне оновлення організаційної структури  партії. Суть цих ідей зводиться  до того, щоб передбачити у партії наявність різних рівнів членства:

    1) члени партії, які не мають  владних амбіцій, але підтримують  партію фінансами та ідеями;

    2) симпатики, що готові виконувати  конкретні партійні завдання;

    3) члени партії, які визначили свій  майбутній статус у виконавчих  структурах;

    4) члени партії, що пов'язують свій  майбутній статус із представницькими органами (депутати парламенту та місцевих органів влади). Така організаційна структура може забезпечити реалізацію як владних амбіцій, так і громадських прагнень політичної особи.

    Методи  і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від  переважно авангардистських до переважно  парламентських. Проте в діяльності багатьох партій (не тільки лівої і  правової орієнтації) дуже часто використовуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, страйки, пікети, мітинги). Політичним організаціям більш потрібні радикалізм та популізм, аніж центризм. І тому не дивно, що часто гору беруть ідеологічні принципи та дешевий  популізм, а не бажання конструктивної співпраці.

    Юридичний статус українських партій регулюється  Законом України «Про об'єднання  громадян», що визначає політичну партію як об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головна мета яких — участь у виробленні державної  політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування. Проте цей Закон має ряд  суттєвих недоліків, які гальмують  розвиток багатопартійності в Україні. Зокрема, він не визначає механізму  формування органів влади на партійній  основі; закріплює хибний принцип  «загальної департизації», згідно з  яким заборонене членство в партіях  не тільки працівникам силових структур, органів суду і прокуратури, що є  цілком природним, а й президентові, працівникам органів виконавчої влади, заборонено також створювати політичні організації в органах  місцевого та регіонального самоврядування; у Законі відсутня стаття про фінансування політичних партій згідно з результатами виборів.

    Нині  в Україні назріла потреба  прийняти закон про політичні  партії, який закріпив би партійний  принцип формування органів державної  влади, передбачив новий механізм втрати правового статусу партіями (якщо наприклад, партія не бере участі у  виборах протягом п'яти років, порушує  конституцію і закони держави), а  також принцип інформаційної  реєстрації замість реєстрації дозволу.

    За  територіальною ознакою парти в  Україні переважно національні, оскільки закон забороняє утворення  партій регіональних та наднаціональних. Проте хоч партії і мають національний статус, поширення їх місцевих організаційних структур має чітко виражену регіональну  спрямованість.

    Що  стосується владного статусу партій, то треба зазначити, що уряд та місцева  адміністрація формуються на безпартійній основі, не визначений юридичний статус правлячої та опозиційної партій, парламентської більшості та меншості.

    Світова практика знає декілька способів утворення  парламентських фракцій: 1) з однієї партії, 2) з представників різних партій, 3) змішані фракції, якщо до них  входять депутати і не за партійною  ознакою. В Україні переважає  третій тип.

    Парадоксальним  є той факт, що багатопартійність  в Україні виникла раніше, ніж  почалася соціальна диференціація і стратифікація суспільства. Здебільшого партії орієнтуються на ті соціальні групи, які ще не сформувалися. Цією обставиною політологи намагаються пояснити причину ізольованості партій від суспільних верств, існування явищ партія «в собі» та партія «для себе».