Планування санації підприємства

ВСТУП

Ринкові  умови  господарювання  зумовили  не  лише  позитивні  зрушення в економіці країни, але  й призвели до того, що більшість  вітчизняних підприємств внаслідок  негативного прояву економічної  кризи, повільної адаптації управлінського апарату до нових умов господарювання  стали  неплатоспроможними,  збитковими  і  відчувають  великі фінансові  труднощі.  Ситуація,  що  склалась,  зумовлює  вагомість  досліджень щодо обґрунтування дієвого механізму  санації підприємств-боржників,  що  забезпечить  їх  оздоровлення,  збереження  робочих місць, виробничого  потенціалу і, отже, економічну безпеку  країни. 

Відсутність  достатнього  практичного  досвіду  і  теоретичної  бази санації,  обмеженість  фінансових  ресурсів  значною  мірою  стримують  дані процеси в українських підприємствах, зокрема у цукровій промисловості.  Серед  низки  монопродуктових  ринків  стратегічних  продуктів ринок цукру як  структуроутворюючого  елементу  ціни  продукції інших галузей займає провідне місце. Разом з тим реальна економічна ситуація свідчить про наявність кризових явищ в цукровій промисловості,  зокрема,  практичну відсутність рентабельної  ціни  на  цукор, збитковість його виробництва,  нестачу обігових коштів підприємств, що  створює загрозу банкрутства більшості вітчизняних цукрових  заводів. Це актуалізує необхідність теоретичного узагальнення, методичного та  законодавчого забезпечення  санації підприємств,  а також формування  ефективного механізму оздоровлення  підприємств для забезпечення їх прибутковості та конкурентоспроможності.

Необхідність  розробки  цієї  проблеми  привернула  в  останні  роки до  неї  увагу  ряду  вчених,  серед  яких  слід  виділити  А. А. Албул, Є. М. Андрущак,  К. В. Багацьку,  М. М.  Головіна,  О. В.  Манойленка, К. А. Мараховську,  О. В. Мозенкова,  Е. В. Сгару,  Л. С. Ситник, А. Є. Слівака,  А. М. Поддєрьогіна,  Б. М. Полякова,  О. О. Терещенка, Н. Л. Шишкову,  А. М.  Штангрета.  Питанням  розвитку  ринку цукру України та пошуку шляхів його відродження присвячені праці вчених економістів-аграрників:  О. М. Варченко,  О. С. Зайця,  М. Ю. Коденської,  В. Я. Месель-Веселяка,  П. Т. Саблука,  С. А. Стасіневич, А. В. Фурси, О. М. Шпичака, М. М. Ярчука.

Однак наявність низки  неврегульованих питань зумовлює потребу  уточнення понятійного апарату  санації, розроблення методики оцінки санаційної  спроможності  цукрових  заводів,  а  також  обґрунтування  ефективної  структури  та  інструментарію  організаційно-економічного механізму  санації  підприємств.  Саме  це  обумовило  вибір  даного  напрямку наукового дослідження.

Теоретичною  та  методологічною  основою  роботи  є  класичні  положення економічної теорії, наукові  праці та методичні розробки провідних  вітчизняних  і  зарубіжних  учених,  загальнонаукові  принципи проведення  комплексних  досліджень.  Інформаційною  базою  дослідження  слугуватимуть  законодавчі  та  нормативні  акти  України,  наукові дослідження  вітчизняних  і  зарубіжних  учених,  матеріали  науково-практичних  конференцій,  семінарів,  періодичних  видань,  дані Державного  комітету  статистики  України,  Міністерства  економіки  України.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ТА  АНАЛІЗ ПРОЦЕСІВ 

САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ 

 1.1. Сутність санації підприємств та її організаційно-економічного механізму

В умовах ринкової економіки  діяльність суб’єктів господарювання супроводжується  виникненням  кризових  явищ.  У  системі  стабілізаційних  заходів  держави,  які  направлені  на  виведення  підприємства  з  кризи,  основна  роль  відводиться  санаційним  заходам [10; 130].  Особливо  гостро  ця  проблема  постає  в  умовах  перехідної  економіки,  де важливим  чинником  виступає  вплив  не  стільки  внутрішніх,  скільки зовнішніх  економічних  ризиків  на  діяльність  підприємств.  У  той  час як  у  розвинутих  країнах  з  ринковою  економікою,  стійкими  політичною  та  економічною  системами,  банкрутства  звичайно  на 1/3  зумовлені зовнішніми факторами  і на 2/3 – внутрішніми [133]. Саме проведення  санації  підприємства  запобігає  оголошенню  його  банкрутом  та виводить з важкого кризового  стану.

Слід  відмітити,  що  питанням  банкрутства  та  оздоровлення (санації) підприємств займались  ще наші пращури. Так, у «Руській Правді»  Ярослава  Мудрого  зазначалося,  що «коли  банкрутство  купця  станеться  через  нещасливу  пригоду,  а  не  через  його  недбалість,  тобто коли потоне корабель або пропаде  товар під час війни чи від  вогню, то кредитор не вправі вимагати свої гроші негайно, взяти його в  неволю чи продати; купець може сплачувати свої борги частками, бо шкода –  з Божої волі, а він сам не винен; а от коли купець втратить своє майно внаслідок  пияцтва,  або  вдавшись  до  карних  справ,  або  через  власну безпорадність, то вже воля кредитора – дати йому «прольонгату» або продати  його  разом  з  усім  майном» [44].  Отже,  ще  за  часів  Київської Русі  законодавство  надавало  боржникові  можливість  виправити  своє майнове становище в разі настання кризової ситуації.

За  кордоном  санація  має  не  лише  історію,  а  й  популярність.  Прикладом  є  світова  фінансова  криза 1998 р.,  коли  англійський  банк  із двохсотлітньою історією Barings (один із найстаріших і найбільших у світі)  був,  по  суті,  розорений.  Але голландська фінансова група ING  провела процедуру санації Barings. У результаті банк не втратив жодного клієнта й утворився новий конгломерат ING Barings, що успішно працює в усьому світі. Це стало можливим завдяки проведеній санації, яка активно застосовується у світовій практиці й існує для виведення підприємства з фінансової кризи [36]. 

В Економічній енциклопедії санацію трактують як заходи держави, фінансово-кредитних інститутів, спрямовані на запобігання банкрутству  підприємств,  фірм,  компаній,  поліпшення  їх  фінансового стану  через  реорганізацію,  кредитування,  оновлення  асортименту  та ін. [52, с. 327].

Перелік  конкретних  санаційних  заходів  наведено  у  фінансовому  та  економічному  словниках:  випуск  нових  акцій  або  облігацій  для мобілізації  додаткового  грошового  капіталу,  відстрочка  погашення раніше випущених акцій  і зменшення відсотка по них, надання  урядових субсидій і нових банківських  кредитів, пролонгування погашення раніше  одержаних позичок,  злиття  з фінансово потужнішим  підприємством,  поділ на  ряд дрібних самостійних підприємств,  ліквідація підприємства  і створення на  його  матеріально-технічній базі  нового, повна або часткова купівля державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства [53, С. 643; 139, с. 442].

Коваленко  М. А.  та  Лобанова  Н. В.  наголошують  на  важливості збереження  підприємства  як  ланки  єдиного  регіонального  соціально-економічного простору та метою  санації вважають вихід підприємства із скрутного фінансового стану, стабільну діяльність, сталий розвиток у майбутньому й збереження зовнішніх  умов для успішної діяльності  підприємства,  цілісності  регіональної  економічної,  соціальної, екологічної системи [63].

Терещенка О. О.: «санація  −  це  система  фінансово-економічних,  виробничо-технічних,  організаційно-правових  і  соціальних  заходів,  які  направлені  на  досягнення  або  відновлення  платоспроможності,  ліквідності  і  конкурентоспроможності  підприємства-боржника  у  довгостроковому  періоді» [130, с. 52].

Що  стосується  мети  проведення  санації,  короткостроковою  задачею  санації  має  бути  відновлення  платоспроможності  підприємства-боржника, що буде характеризувати  його здатність вчасно розраховуватись  за  своїми  зобов’язаннями,  які  випливають  із  торговельних, кредитних  чи інших операцій грошового характеру [56, с. 419]. Досягнення цієї мети означатиме розв’язання проблеми боргів. Наступними кроками буде досягнення прибутковості  та конкурентоспроможності в довгостроковому  періоді.

1.2. Нормативно-правове  регулювання санації підприємств 

Важливим чинником ринкових перетворень в економіці України  є наявність  розробленого  законодавства  про  банкрутство  та  його  ефективне  застосування.  Надання  Україні  статусу  країни  з  ринковою  економікою  свідчить  про  позитивну  оцінку  критерію  ефективності  системи  захисту  прав  власності  та  функціонування  працюючого  режиму банкрутства [29]. Однак намір зробити банкрутство  ринковим засобом розв’язання  майнових  проблем  учасників  ринку  лишається  наразі  на порядку денному. Не зважаючи на те, що з 1999 р. вітчизняне законодавство  направлено  на  відновлення  платоспроможності  підприємств-боржників,  реальність  свідчить  про  відсутність  практичного  досвіду ефективної реалізації санаційних процедур [90]. 

У  зв’язку  з  формуванням  в  Україні  ринкової  економіки  виникла потреба  в  реформуванні  законодавчої  бази.  У  червні 1992 р.  Верховною  Радою  було  прийнято  Закон  України «Про  банкрутство».  Однак практика його застосування показала недосконалість цього законодавчого  акту,  оскільки  в  ньому  не  було  дієвої  процедури  оголошення боржника банкрутом, не були враховані певні обставини, які виникали у процесі провадження справи про банкрутство. Головним же недоліком  закону  була  його  кредиторська  спрямованість  та  зосередження уваги на каральних функціях банкрутства (ліквідація підприємства та розподіл  наявного  майна  між  кредиторами).  Він  не  передбачав  для підприємств-боржників  альтернативних  варіантів,  тобто  можливих шляхів  запобігання  ліквідації,  а  також  інших  варіантів  задоволення вимог кредиторів. 

В  результаті  багаторічної  праці  вітчизняних  економістів  та юристів було внесено ряд змін до закону та викладено його в новій редакції,  а  саме:  Закон  України «Про  відновлення  платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.99 р., який набрав чинності 1.01.2000 р.  та  спрямований  на  санацію  та  запобігання банкрутству вітчизняних підприємств. Разом з тим, даний закон не дає можливості арбітражному керуючому  чи  меншості  кредиторів  впливати  на  кредитора,  що  має більшість голосів (більше 50 відсотків), в разі відмови (небажання, затягування)  останнього  приймати  рішення,  віднесене  до  компетенції  комітету  кредиторів  та  пов’язане  з  провадженням  у  справі  про банкрутство.

Законодавством  не  обумовлено,  чи  має  право  кредитор,  вимоги якого  забезпечені  заставою,  входити  до комітету  кредиторів  та  впливати на його рішення. Володіючи перевагою у вигляді першочергового  задоволення  своїх  вимог  боржником,  заставний  кредитор  має  ще значну кількість (часто і більшість)  голосів у комітеті кредиторів, що забезпечує  йому  привілейоване  місце  та  практично  нівелює  вплив інших кредиторів на прийняття рішень щодо підприємства-боржника.

У  старій  редакції  Закону  передбачалося,  що  боржник  може  звернутися до суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності  або  загрози  такої  неспроможності.  Згідно  з  новою  редакцією Закону боржник зобов’язаний звернутися в місячний термін до господарського  суду  із  заявою  про  порушення  справи  про  банкрутство  у разі виникнення обставин, передбачених п. 5 ст. 7 Закону. Проте санкцій  за  невиконання  вимог  п. 5  ст. 7  законодавцем  не  передбачено [83].

Звичайно, наведені лише деякі  недоліки Закону України «Про відновлення  платоспроможності  боржника  або  визнання  його  банкрутом», але й вони свідчать про необхідність подальшої роботи над удосконаленням вітчизняного законодавства про банкрутство. 

Значного поширення в  ринковій економіці, в тому числі  і в Україні, набули добровільні  банкрутства, що виступають засобом  боржника розв’язати свої фінансові, частіше тимчасові проблеми. Так, у вітчизняному законодавстві передбачена  можливість порушення справи про  банкрутство  самим  боржником  з  метою  проведення  його  санації,  при цьому керуючим санацією призначається керівник боржника.

1.3. Порівняльний  аналіз процесів санації  підприємств   у зарубіжних країнах та Україні

Відмінності  в  законодавчому  регулюванні  інституту  банкрутства  обумовлюють  особливості  реалізації  санаційних  процедур.  В  цьому  аспекті  заслуговує  на  увагу  аналіз  результативності  застосування  санаційних  процедур.  Так,  О. Couwenberg  в праці [152]  досліджує процеси реалізації  реорганізаційних  процедур  та  їх  результативність  у країнах з розвинутою  економікою. 

Як  свідчать    дані,  дуже  низький  відсоток  реорганізацій  в Німеччині стосується періоду, коли нова реорганізаційна процедура  у практиці  ще  не  застосовувалась.  Подібна  ситуація (мала  кількість  санаційних  процедур)  спостерігається  і  в  деяких  інших  європейських країнах. Наприклад, у Швеції лише деякі  фірми намагаються застосовувати  реорганізацію, їх частка в загальній  кількості фірм, що проходять  процедуру  банкрутства, коливається  в  межах 1 % [158].  В  Голландії  частка  реорганізації  становить 2,8 % [152].  Причиною  такої ситуації є ліквідаційна направленість законодавства. Разом  з тим ,  Німеччина  виділяється  найвищим  відсотком  затвердження  планів  реорганізації.  Це  можна  пояснити  тим,  що  якщо  вже фірма переходить до реорганізаційної процедури, то в неї є всі шанси досягти в цьому позитивного результату.

Окрім  затвердження  й  успішної  реалізації  плану  реорганізації, можливі  й  інші  варіанти  завершення  реорганізаційної  процедури: продаж  підприємства  як  цілісного  майнового  комплексу  в  треті  руки та продовження  його  діяльності,  а  також  ліквідація  підприємства  з розпродажем його активів частинами Враховуючи, що підприємство-боржник може продовжувати функціонувати як в результаті реорганізаційної, так і ліквідаційної процедур, О. Couwenberg вводить поняття «частка оздоровлених фірм» (firm survival rate), яке визначається як співвідношення кількості фірм, які в результаті реорганізаційних або ліквідаційних процедур продовжують свою  діяльність  через реструктуризацію  своєї заборгованості  або шляхом продажу цілісного майнового комплексу, до загальної кількості фірм в процедурі банкрутства. Найбільшою  часткою оздоровлених  фірм  в процедурі банкрутства характеризується  Швеція,  причому дані  показники базувалися лише на дослідженні результатів ліквідаційних процедур, які у 75 %  випадків  завершувалися продажем  підприємства  як  цілісного майнового комплексу. Низький відсоток оздоровлених фірм у Франції можна пояснити  направленістю французького  законодавства на  досудове вирішення проблем неспроможності, а якщо вже справа доходить до суду, то у більшості (94 %) випадків боржник ліквідовується. Про розвиток  інституту банкрутства в Україні свідчить  динаміка процедур  банкрутства.