Бюджетна система сучасної України

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних  та бюджетних коштів полягає в  тому, що під час визначення обсягу фінансування спочатку враховується наявність  та можливість використання суб'єктом  фінансування власних коштів або  скорочення власних видатків, потім  — можливість отримання ним банківських  кредитів і лише при об'єктивній неможливості покриття видатків з вищезазначених джерел вирішується питання про  виділення бюджетного або відомчого фінансування. Цей принцип застосовується на стадії планування, розподілу та використання державних ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень.

Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного використання коштів і проявляється у раціональному використанні трудових та матеріальних ресурсів, використанні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо.

При дефіциті бюджету та інфляції додержання перелічених принципів фінансування є особливо необхідним, а відступ від них веде до таких тяжких наслідків, як виникнення проблеми неплатежів та зростання заборгованості держави по фінансуванню тих чи інших витрат (зарплат, пенсій, капіталовкладень тощо). Тому особливої ваги набирає принцип здійснення постійного контролю за використанням всіх видів державних ресурсів. Контроль дає можливість з'ясувати помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів для їх усунення. Він також дає інформацію для перспективного та поточного планування державних видатків під час визначення оптимальних обсягів коштів і їх цільового спрямування.

Суть держави і державного бюджету  полягає в тому, щоб задовольняти загальносуспільні інтереси і потреби. Тому ст.95 Конституції України встановлює, що «виключно законом про державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків». Сам характер загальносуспільних потреб теж визначається в ряді статей Конституції. Такий гуманістичний зміст конституційних положень визначає і склад видатків державного і місцевих бюджетів. Структура їх відображається в бюджетній класифікації України (розділ II) і в щорічному Законі про державний бюджет України. При всій різноманітності в розмірах щорічних асигнувань слід все ж відзначити, що значну їх частину складають видатки на соціальний захист, соціально-культурні заходи та ін. [Конституції України, с.95].

Загальні  начала правового регулювання видатків бюджетів встановлені в розділі 3 закону «Про бюджетну систему України». Кошти державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Законом про державний бюджет України. Відповідно кошти республіканського бюджету автономної республіки Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Верховною Радою автономної республіки Крим, місцевими радами. До державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України. Зміст цієї статті вказує на юридичне значення законів і рішень про бюджет, а також про значення принципу законності в сфері видатків бюджетів. Розподіл видатків між бюджетами здійснюється відповідно до закону України «Про бюджетну систему України». Закон категорично забороняє використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів, які можуть бути утворені за рахунок надходжень від необов'язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших не бюджетних джерел [12, с.31-33].

Видатки бюджетів усіх ланок групуються за предметною ознакою відповідно до бюджетної класифікації України. Але  визначається функціональний поділ  видатків всіх бюджетів на поточні  видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, які діють  на початок бюджетного року, а також  на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі вказаних вище об'єктів з зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків [16, с.104-107].

До складу видатків розвитку належать витрати  бюджетів на фінансування інвестиційної  та інноваційної діяльності, зокрема  фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого  призначення, фінансування структурної  перебудови господарства України, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

Склад і  структура видатків державного і  місцевих бюджетів визначаються багатьма факторами, зокрема їх предметною спрямованістю (в загальному вигляді вона відображена  в бюджетній класифікації), економічним змістом та ін. Але в будь-якому випадку державі при розподілі видатків доводиться вирішувати питання про пріоритетність об'єктів фінансування. Оскільки Україні, як і будь-якій іншій державі світу, недостатньо грошових коштів для фінансування всіх потреб, то процес планування видатків зводиться до проблеми вибору між конкуруючими потребами. В цьому, крім суто юридичних факторів, велике значення мають економічні, які випливають з конкретних умов певного періоду.

При розподілі  видатків між окремими ланками бюджетної  системи України загальними, принциповими положеннями є значимість, підвідомчість, підпорядкованість тих чи інших  об'єктів фінансування, їх територіальне  розміщення та інші. Закон України  «Про бюджетну систему України» встановлен перелік видатків основних ланок  бюджетної системи України. Цей  перелік разом з бюджетною  класифікацією є основою структури видатків щорічного державного бюджету України.

У складі державного бюджету України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу видатків державного бюджету. Він може використовуватись для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження державного бюджету.

У державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу видатків бюджету. Вона може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена в тому ж році до розмірів, установлених під час затвердження державного бюджету України.

Перелік конкретних видатків кожного  з місцевих бюджетів встановлюється відповідною Радою. Сільські, селищні, міські, районні в містах (якщо вони будуть створені) Ради і їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Як у  всіх бюджетах, у видатковій частині  місцевих бюджетів окремо передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку. Особливістю є те, що кошти бюджету розвитку можуть спрямовуватися на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності.

Крім  цього, законодавством передбачено  поділ видатків місцевих бюджетів на дві частини:

а) видатки, пов'язані з виконанням власних  повноважень місцевого самоврядування;

 б)  видатки, пов'язані з виконанням  делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

В республіканському  бюджеті автономної республіки Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах утворюються резервні фонди у розмірі до одного відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження цих бюджетів.

У республіканському  бюджеті автономної республіки Крим і всіх місцевих бюджетах утворюється оборотна касова готівка, яка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, встановлених під час затвердження відповідного бюджету.

Структурна  перебудова як найважливіша складова ринкової трансформації економіки  України, що визначає поступ України  у світове ринкове середовище, потребує колосальних фінансових ресурсів. З огляду на інноваційне спрямування  такої перебудови ці потреби в  середньому зростають не менш ніж  у 1,5 раза. За розрахунками академіка В.М.Геєця, якщо ставити за мету не лише зберегти, а й оновити виробничий апарат, сума капіталовкладень в економіку України повинна досягти 45-50 млрд.грн. на рік. Відштовхуючись від параметрів, закладених у проекті нового бюджету, та зважаючи на недостатню обґрунтованість джерел бюджетних надходжень, можна зробити висновок, що відсутні належні підстави характеризувати новий бюджетний документ як бюджет росту, який відповідає окресленим стратегічним завданням. Поділ державного бюджету України на два фонди — загальний та спеціальний, де, враховуючи досвід багатьох зарубіжних країн, спеціальний фонд має бути аналогом «бюджету розвитку», також не наближує нас до вирішення поставлених завдань. Аналізуючи витрати спеціального фонду, запроваджені проектом Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік», варто зазначити, що в більшості випадків ці витрати не мають чіткої інвестиційно-інноваційної спрямованості [7, с.55-59].

Згідно закону України “Про державний бюджет на 2008 рік” видатки бюджету в 2008 році складають 24482 млн.грн.  Витрати соціального характеру становлять 35%; в їхньому складі на соціальний захист населення – 23,6%, утримання соціально-культурної сфери – 25%, витрати Фонду Чорнобиля – 31%. Таке співвідношення приховує в собі потенційні негативні наслідки, оскільки 2/3 фонду споживання у державі не залежать від кількості та якості праці [закону України “Про державний бюджет на 2008 рік”, р.1 ст.1].

Бюджет 2011 року недостатньо спрямований на досягнення стійкого випереджаючого розвитку, головним чинником якого, як зазначено у Стратегії економічної та соціальної політики, може бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації. Починаючи з 2003 року, жоден уряд не зміг закласти у бюджеті фінансування науки більше 1,5% ВВП, а у випадку виключення повторного рахунку, характерного національній системі статистичного обліку, більше 1% ВВП або понад 2% від загальних витрат централізованого державного бюджету. Для порівняння нагадаємо, що в СРСР у 70-80-х роках частка наукових статей фактично становила 3,3-3,5% витратної частини бюджету. За період незалежності України відбулося майже трикратне відносне зниження пріоритетності науки порівняно з іншими державними інтересами. Динаміка наукоємності витрат державного бюджету, тобто частка витрат на науку в централізованому державному бюджеті протягом 2002-2010 виглядала так: 1,93%, 1,68%, 1,43%, 1,08%, 1,41%, 1,40%, 1,16%, 1,13%, 1,82%2. У другій половині 2000-х років у розрахунку на одного дослідника у паритеті купівельної спроможності національних валют 2003 року рівень витрат становив у Бразилії — 48, Південній Кореї — 92, Японії — 142, Франції - 174, США — 195, тоді як в Україні - лише $1,9 тис [Постанова від 17 вересня 2002].

У новому бюджеті Міністерство освіти та науки  пропонує закласти у витрати на інформаційні технології, які становлять вирішальну основу довготривалого забезпечення економічного зростання, 700 млн.грн. (менше 0,33% ВВП). До цього варто додати, що у проекті бюджету також не передбачено фінансування державних науково-технічних програм, які провадилися у минулих роках за сімома пріоритетними напрямками. Неоднозначним за своїми наслідками слід визнати і скасування відрахувань до державного інноваційного фонду. При зменшенні податкового навантаження на суб'єктів господарювання, як свідчать статистичні дані, ефективність інноваційного фінансування досить висока [Висновки що до виконання державного бюджету України за 2009 РІК Київ 2010].

З початку діяльності державного інноваційного фонду (2003) профінансовано 1852 проекти на загальну суму 698 млн.грн. і завершено 610 проектів, в результаті чого вироблено інноваційної продукції на загальну суму 476 млн.грн., створено і збережено 22,5 тис. робочих місць. Крім того, тільки різних податків (без урахування суми повернення наданих позик) від підприємств, що здійснюють реалізацію інноваційних проектів, вже надійшло до державного бюджету близько 362 млн. гривень. Не можна також погодитися і з передбаченою проектом бюджету нормою, згідно з якою кошти, що надійдуть у рахунок сплати збору до державного інноваційного фонду за грудень 2010 року та заборгованості з цього збору за минулі роки на 01.01.2011, будуть віднесені до складу доходів загального фонду державного бюджету. Зважаючи на першочерговість вирішення проблем економічного зростання та цільове призначення збору до державного інноваційного фонду, доцільно віднести перераховані кошти до складу доходів не загального, а спеціального фонду. стійке економічне зростання, як переконує досвід високо розвинутих країн, можливе в умовах, коли частка витрат на науку та освіту у ВВП наближається до 3% його обсягу, при цьому участь держави у таких витратах - в середньому 35-45%. Зіставлення наведених даних з показниками, які характеризують фінансове забезпечення розвитку вітчизняного науково-технічного потенціалу, та постійне фактичне недофінансування наукової сфери переконують у відриві нових бюджетних орієнтирів від стратегічно визначених пріоритетів [19, с.17-18].

У зв'язку з цим необхідно звернути увагу і на перелік положень ряду законів України, дія яких зупиняється згідно зі статтею 55 проекту бюджету. Серед них положення закону України «Про внесення змін до закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», відповідно до якого «Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7% валового внутрішнього продукту України». Іншими словами, держава не гарантує навіть того вкрай обмеженого обсягу фінансування наукової сфери, який вона має сьогодні. економічний розвиток може забезпечуватися при комплексному підході до його управління. Проблеми економіки, соціальної сфери повинні вирішуватися взаємопов'язане та цілеспрямовано. Сьогодні економічна політика втратила соціальні орієнтири. Заробітна плата перестала відігравати роль основного джерела доходу. За період 2001-2009 років при зменшенні ВВП у 2,5 раза, продуктивності праці — в 1,4 раза підвищення споживчих цін перевищило зростання номінальної заробітної плати майже в 4 рази. При цьому реальна заробітна плата за цей період знизилася в 3,6 раза [19, с.18-19].

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II.

Формування виробничОЇ функціЇ та визначення

базової ціні товару фірмИ

II.1. Теоретичні засади до розрахункової частини

 Технологія  – спосіб перетворення вихідної  сировини або основних матеріалів  в кінцевий продукт, необхідний споживачу та ринку.

Фактори виробництва – елементи, які разом з технологією забезпечують якісну продукцію з найменшими витратами. Тому вони забезпечують високий рівень конкурентоспроможності товару.

Час –  фактор, у рамках якого ми розглядаємо зміну елементів виробництва. Факторами виробництва вважаються три елементи: сировина (матеріали), праця, капітал.

Виробнича функція відображає сполучення факторів виробництва, які обумовлюють загальний обсяг виробництва:

(2.1)

 

 

де M - матеріали, %;

L - праця, %;

K - капітал, %.

 

Витрати в цьому випадку визначаються порівнянням:

(2.2)

 

 

де  - ціна за одиницю матеріалів;

- ціна за одиницю праці;

 r - ціна за одиницю капіталу.

 

Праця і  капітал – фактори, які характеризують технологію виготовлення товару. Звідси розподіляють праце ощадну та капіталоощадну технологію.

Для оптимізації  витрат виробництва розглядають  два Фактори: