Сучасні проблеми народонаселення і міжнародної міграції робочої сили

Слід звернути також увагу на достатньо розвинений міжнародний  ринок робочої сили, який склався  в Австралії та Новій Зеландії. Робоча сила мігрує сюди здебільшого з країн Південно-Східної Азії. Її частка тут складає біля 2 –   3 % від усього числа працівників.  Досить містким ринком робочої сили є Латинська Америка. Тут число іммігрантів коливається в межах 3 – 8 млн осіб. Мігрують здебільшого в Аргентину і Венесуелу з сусідніх країн та країн Азії, Африки та постсоціалістичного європейського світу.

Бурхливо розвиваються ще два ринки  — південноафриканський та азіатсько-тихоокеанський.

Міжнародна міграція робочої сили зумовлена чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками: станом міжнародної економіки в цілому та економічними зв’язками між країнами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть виступати також політичні, військові, релігійні, національні, культурні, сімейні та інші соціальні чинники (рис. 1.2). Причини міжнародної трудової міграції можна також зрозуміти лише як конкретну сукупність названих чинників.

Рис. 1.2. Причини міжнародної міграції

 

Традиційно (в неокласичній теорії) основну виділяють економічну причину міжнародної трудової міграції, пов’язану з масштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.

1. Відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства, що в кінцевому підсумку визначає напрямки переміщення цього чинника виробництва між країнами.

2. Рівень та масштаби накопичення  капіталу справляють безпосередній вплив на рівень зайнятості працездатного населення і, отже, на розміри відносного перенаселення (безробіття), яке є основним джерелом трудової міграції.

3. Темпи і розміри накопичення  капіталу у свою чергу до  певної міри залежать від рівня міграції.  Ця залежність полягає в тому,  що порівняно низька заробітна плата іммігрантів і можливість знизити оплату праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити витрати виробництва і тим самим збільшити нагромадження капіталу.

Така ж мета досягається шляхом організації виробництва в країнах з дешевою робочою силою. Транснаціональні корпорації з метою прискорення накопичення капіталу використовують або рух робочої сили до капіталу, або переміщують свій капітал у праценадлишкові регіони.

4. Причиною переміщення робочої  сили є зміни в структурі потреб і виробництва, спричинені науково-технічним прогресом. Скорочення обсягу виробництва або ліквідація деяких застарілих галузей вивільняють робочу силу, яка шукає собі застосування в інших країнах.

Отже, міжнародна трудова міграція — це насамперед форма руху відносно надлишкового населення з одного центру накопичення капіталу до іншого. В цьому полягає суть економічної природи трудової міграції і її головна причина [6, с. 171].

Однак у міжнародну трудову міграцію втягуються не лише безробітні, а й частина працюючого населення. В цьому випадку рушійним мотивом міграції виступає пошук вигідніших умов праці. Робоча сила переміщується з країн з низьким рівнем життя і заробітної плати в країни з вищим рівнем. Національні відмінності в заробітній платі є об’єктивною основою міграції робочої сили.

Розглянуті вище причини можуть пояснити головним чином міграцію робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою або міграції з менш економічно розвинутих європейських країн до більш розвинутих. Але для пояснення міграції між США і Канадою, Англією і США, всередині ЄС цього недостатньо. В міграції між цими країнами велику роль відіграють чинники гуманітарного, соціально-культурного, екологічного, психологічного, правового, сімейного порядків.

Можливість трудової міграції розширюється в міру формування єдиного світового економічного простору, у тому числі інформаційного та транспортного.

Історично міжнародне переміщення  трудових ресурсів проходить 4 етапи.

I етап міжнародної міграції безпосередньо пов’язаний з промисловою революцією, яка здійснилась у Європі в останній третині XVIII – середині XIX століття. Наслідком цієї революції стало те, що накопичення капіталу супроводилося зростанням його органічної будови. Остання привела до утворення «відносного перенаселення», що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці.

Формування світового ринку праці сприяло:

- економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки задовольняло гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залучення робочої сили;

- колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн.

II   етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни.

В цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства.

Високий рівень концентрації виробництва і капіталу в передових країнах (США, Великій Британії та ін.) зумовлює підвищений попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталих країн Європи, з Індії, з Китаю тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів.

III етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами.

Особливість цього етапу – скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції з класичної країни-іммігранта – США.

Це було зумовлено такими причинами:

1) наслідками світової економічної кризи 1929 – 1933 рр., що проявились у зростанні безробіття в розвинутих країнах, і необхідності обмеження міграційних процесів;

2) замкнуто-тоталітарним характером розвитку СРСР, котрий   виключив

його з кола країн-емігрантів робочої  сили.

IV етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпочався після Другої світової війни і триває понині.

Цей етап, зумовлений НТР, монополізацією міжнародних ринків праці і капіталу, процесами інтернаціоналізації  та інтеграції.

Його характерні риси:

- зростання внутрішньоконтинентальної міграції, зокрема, в Європі та Африці;

- зростання попиту збоку сучасного виробництва на висококваліфіковані кадри, виникнення нового виду трудової міграції, який отримав назву «втеча мізків»;

- посилення державного і міжнародного регулювання трудової міграції.

На тлі довгострокових циклів відбуваються сплески (вибухи) міграції. Так, у 40-ві роки XIX ст. відбувся вибух еміграції з Ірландії в США, внаслідок так званого «картопляного голоду». На початку 80-х років XIX століття широкомасштабна еміграція з Італії та Східної Європи до США була зумовлена падінням цін на європейську пшеницю. Перед Першою світовою війною, з початком економічного пожвавлення, посилилась міграція, але була перервана війною. Велика депресія та Друга світова війна помітно знизили рівень міграції.  Після  Другої  світової  війні  потік мігрантів знову став збільшуватись. По-перше, утворився усталений потік висококваліфікованих фахівців до США і Канади. По-друге, потоки біженців з Угорщини після повстання (1956 р.), В’єтнаму (1975 р.) та Куби (1980 р.). По-третє, еміграція з колишніх соцкраїн після розпаду колишнього СРСР і припинення дії Варшавського договору. По-четверте, із створенням ЄС та інших економічних об’єднань вільне пересування робочої сили між країнами стало необхідною умовою нормального функціонування світового господарства.

На сьогоднішній день сформувалися такі напрямки міжнародної міграції робочої сили:

- міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

- міграція в межах промислово розвинутих країн;

- міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

- міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;

- міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;

- міграція робочої сили в межах колишнього СРСР.

Міжнародна трудова міграція в  сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. Кількість мігрантів, за даними ООН у 2002р. становила 175 млн чол., у тому числі понад 30 млн чол. стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче десятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн чол. щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис чол.); Мексика ( 267 тис чол.); Індія ( 222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.).

 

 

 

2. Світові проблеми народонаселення та міграції робочої сили

 

Природною основою розвитку суспільства  є народонаселення. Роль його як основи суспільства полягає в тому, що воно виступає виробником і споживачем матеріальних благ і тим самим обумовлює його розвиток.

Населення –  це сукупність людей, яка природно історично склалась і безперервно відтворюється в процесі життя. Це процес постійного відтворення поколінь людей внаслідок взаємодії народження та смерті. Населення разом із природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці – з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ у відповідності з наявними природними ресурсами. Розвиток народного господарства будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства. Виробництво засобів існування та послуг становить суть господарювання людей. Без цього існування суспільства неможливе [23, c. 32].

Взаємозв’язок і взаємодія між населенням і розвитком господарства – процес історичний. Людина є, з одного боку – активною продуктивною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого – вона є споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку. Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найбільш продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина – на розвиток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому; щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності позначаються як на споживчому, так і на його структурному рівнях. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.

Чисельність і динаміка населення, його головні вікові групи (допрацездатного, працездатного й післяпрацездатного віку) впливають на абсолютну величину й структуру фондів нагромадження та споживання. Наприклад, від чисельності й питомої ваги населення в молодому віці залежать масштаби формування нових робочих місць для тих, хто входить у працездатний вік, а також будівництво об’єктів системи освіти, охорони здоров’я, дитячих закладів, житлового фонду.

Найбільш суттєвий вплив на розвиток економіки мають статево-вікова, освітня, професійно-кваліфікаційна структури населення та розміщення його на території країни.

Залежно від вікової структури, люди є споживачами, виробниками матеріальних і духовних благ, вони також виконують функцію відтворення людського роду. Найбільше значення для соціально-економічного прогресу суспільства має населення працездатного віку. Його межі встановлює держава з урахуванням національних, культурних, історичних традицій, тому в різних країнах він неоднаковий. Наприклад, у Великобританії, Німеччині повнолітніми вважаються особи, що досягли 18 років, у Франції – 19, Бельгії – 21, а в Нідерландах – 23 років. Працездатний вік починається, як правило, у більш ранньому віці, але при цьому встановлюється менша тривалість робочого дня і менший рівень оплати робочої сили. Так, у Франції, Іспанії і інших країнах для тих, що працюють у віці до 18 років встановлений нижчий мінімум заробітної плати (від 10 до 30 % нижче за мінімум для дорослих). Соціально-економічний прогрес країни залежить не лише від виконання активним трудовим населенням функцій виробника та споживача матеріальних і духовних благ, а значною мірою й від реалізації кожною людиною всіх своїх сутнісних сил, тобто від виконання нею функцій працівника, власника, підприємця, від активної ролі в соціальному, політичному, правовому, культурному, духовному житті нації тощо.

Протягом усього розвитку людської цивілізації спостерігаються певні особливості зростання кількості населення, співвідношення народжуваності та смертності. За даними американського науковця Г.Несса, наприкінці першого тисячоліття нової ери кількість населення нашої планети становила приблизно 250 млн осіб. У наступні 700 років темпи його приросту були дуже низькими через високу смертність, що досягла 30 – 40 %. Приблизно 300 років тому смертність населення знизилась, а приріст зріс. Загалом за 1000 – 1800 років середні щорічні темпи приросту населення земної кулі становили менше 0,2 %, а в 1800 – 1900 рр. зросли до 0,6 %. У 1950 р. цей показник сягнув 1,4 %, на початку 60-х років – 2 %, а в наступні 30 років скоротився. Абсолютний щорічний приріст населення Землі – до 90 млн осіб [15, c. 482].