Сучасні проблеми народонаселення і міжнародної міграції робочої сили

Характерною рисою світових демографічних процесів в останні століття є те, що між зростанням виробництва, поліпшенням життєвого рівня і зростанням кількості населення   існує   тісний   взаємозв’язок.   Так,   упродовж останніх 300 років відбувалися одночасне зростання виробництва на душу населення і приріст населення. Англійський економіст Т.Мальтус стверджував, що приріст населення відбуватиметься через кожні 25 років у геометричній прогресії, а виробництво зростатиме в арифметичній прогресії (див. додаток А). Якби він мав рацію, то через два століття (прогноз було зроблено наприкінці XVII ст.) відношення кількості населення до кількості засобів до існування становило б 256:9. Насправді зростання виробництва на душу населення випереджало його приріст.

Ця особливість характерна для взаємодії названих двох агрегатних показників (зростання виробництва і приріст населення) у масштабах планети. Але вони не корелюються або корелюються не в такій залежності у різних регіонах земної кулі. Так, якщо у XX ст. темпи приросту населення на планеті становили в середньому 1,7 % на рік, то у країнах, що розвиваються (або слаборозвинутих країнах), — 2,5 %, а в розвинутих країнах не перевищували    1 %. З огляду на це західні науковці прогнозували, що частка промислово розвинутих країн у світовому населенні зменшиться з 1/3 у 1950 р. до 13 % у 2100 р.

Характерною особливістю зростання  народонаселення планети в останні  три сторіччя є процес інтенсивного посилення міграційних потоків, стрімка урбанізація.

Науково обгрунтована характеристика населення повинна базуватись на достовірних і репрезентативних матеріалах, якими служать, як правило, його переписи, що стати систематично проводитися з кінця XVIII – початку XIX століть. Переписи проводяться через 5 чи 10 років. На сьогодні без перепису залишилися лише дві держави світу (Оман і Катар) і ще понад 40 країн, де ця черговість порушена. Загальні дані усіх країн концентруються в демографів ООН.

Населення у світі розподілене  нерівномірно: найбільше населення проживає в зарубіжній Азії – понад 60 % населення світу, в Африці – 12 %, в Західній Європі – 10 %, в Латинській Америці – 8 %, в країнах СНД та Балтії – 6 %, в Північній Америці – 5 %, Австралії і Океанії – 0,5 % (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Розподіл населення світу

Як свідчать наукові дані, кількість людей на Землі зростає надзвичайно швидко; якщо на початок XIX століття на Землі проживав 1 млрд чол., то вже в 1930 році – 2 млрд; 1960-му – 3 млрд; 1975-му – 4 млрд; 1990-му – 5 млрд; 1995-му – 5,7 млрд; 2001-му – 6,1 млрд; 2009-му – 6,8 млрд чол. [31].

За науковими прогнозами, на кінець XXI століття чисельність людей на Землі досягне 11–12 млрд. Уже нині кожну секунду на Землі народжується троє немовлят. Згідно із середнім варіантом прогнозів населення світу становитиме у 2012 році – 7 млрд, у 2025 році – 8 млрд і у 2045 – 9 млрд (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Зростання кількості населення  Землі

В сучасному світі існує величезна кількість проблем, таких як запобігання ядерній війні, подолання відсталості країн, що розвиваються, продовольча і енергетична проблеми, ліквідація небезпечних хвороб, забруднення навколишнього середовища і ряду інших проблем, але, здається, особливе місце серед них займає проблема народонаселення. Вона обумовлює розвиток практично всіх глобальних проблем людства.

Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.

Нерівномірне  зростання населення в різних регіонах супроводжується інтенсивним процесом перерозподілу світового населення між ними. Частка населення економічно розвинених регіонів неухильно знижується і, згідно з прогнозами ООН, зменшиться до 2025 р., тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, відповідно зростає. Важливість даної проблеми полягає в тому, що такий розвиток негативно позначається на міжнародних відносинах. Подолання економічної відсталості регіонів, що розвиваються, необхідне для нормальних відносин між державами і для прогресу людства в цілому.

У країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії в 70 – на початку 90-х pp. посилилася тенденція до різкого падіння народжуваності – значно нижче від рівня, який забезпечує просте відтворення населення. В майбутньому це загрожує депопуляцією населення з її негативними соціальними наслідками.

Стрімке зростання  населення в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, призводить до подвоєння його чисельності кожні 20-30 років і ускладнює вирішення соціально-економічних проблем. У сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості»:

1. Внаслідок  значних відмінностей у темпах  приросту населення розрив у  рівнях національного доходу  на душу населення між розвиненими і тими країнами, що розвиваються, помітно збільшується.

2. Безпрецедентна  за масштабами урбанізація та  випереджувальні темпи зростання  міського населення супроводжуються  одночасним швидким збільшенням  чисельності сільського населення  в країнах, що розвиваються.

3. Поряд із  значним збільшенням зайнятості, особливо в промисловості, росте потреба в нових робочих місцях для працездатного населення.

4. Потенційна  небезпека розвитку сучасної  світової демографічної ситуації полягає в тому, що населення земної кулі, чисельність якого до 2012 p. перевищить 7 млрд осіб (а в 2025 p. – 8 млрд), входить у XXI ст. з 1 млрд голодуючих, 1 млрд неписьменних, 1 млрд безробітних, 1,5 млрд знедолених, які знаходяться за межею бідності.

Як показує досвід цілого ряду країн, зниження темпів росту населення  залежить від багатьох факторів. До таких факторів належать забезпечення всього населення житлом належної якості, повна зайнятість, вільний доступ до освіти і медичного обслуговування. Останнє ж неможливе без розвитку національної економіки на основі індустріалізації і модернізації сільського господарства, без розвитку освіти, рішення соціальних питань. Дослідження, проведені в останні роки у деяких країнах Азії та Латинської Америки, показують, що там, де рівень економічного і соціального розвитку більш низький, де більшість населення безграмотне, народжуваність дуже висока, хоча у багатьох з них проводиться політика по регулюванню народжуваності.

Світовий досвід свідчить, що трудова  міграція забезпечує безперечні перешкоди  як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають, разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.

Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги:

- в країні, що ввозить робочу  силу, особливо кваліфіковану, прискорюються темпи зростання економіки: додатковий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування;

- підвищується конкурентоспроможність  вироблюваних країною товарів  внаслідок зменшення витрат виробництва, пов’язаного з більш низькою ціною іноземної робочої сили і можливістю стримувати зростання заробітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці;

- приймаюча країна виграє за  рахунок податків, розмір яких  залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, відразу стають великими платниками податків;

- значний доход приносить трансферт  знань з країни еміграції. При  імпорті кваліфікованих працівників і наукових кадрів приймаюча країна економить на витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної академії наук, 33 % лауреатів Нобелівської премії – іммігранти;

- іноземні робітники часто розглядаються  як певний амортизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу.

- іммігранти поліпшують демографічну  картину розвинутих країн, які потерпають від старіння населення. У Німеччині, Франції, Швеції 10 % усіх новонароджених з’являються в сім’ях переселенців, у Швейцарії – 24 %, у Люксембургу – 38 % [6, c. 177].

Міжнародна міграція населення  відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків  цілий ряд промислово розвинених країн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.

Роль іноземної робочої сили в економіках країн ЄС є досить різною як у часовому, так і  територіальному розрізі. З 2000 по 2009 рік спостерігалася тенденція зростання кількості іноземних робітників та їх частки у загальній кількості трудових ресурсів країн ЄС (табл. 2.2). В Італії протягом               2000-2009 рр. кількість трудових іммігрантів на ринку праці зросла на 565,4 тис чол., у Великобританії – на 404 тис чол., у Франції – на 71,6 тис чол., а в Бельгії – на 83,2 тис чол.

Найбільш помітним зростання частки робітників-іммігрантів у загальній  кількості робочої сили є для економік Люксембургу (9,8 %), Італії (2,3 %) та Австрії (1,8 %). Стабільною залишається частка іноземної робочої сили у Франції та Іспанії. Швеція на даний момент є єдиною країною ЄС, де відбувається абсолютне та відносне скорочення присутності іноземних трудових іммігрантів. Так, кількість іноземних робітників у Швеції скоротилася на 19 тис чол. у 2000-2009 рр., а їх питома вага у робочій силі за цей період зменшилася на 0,3 %, Найбільш помітну роль іноземна робоча сила відіграє в економіках Люксембургу, де близько 57,3 % трудових ресурсів – це іммігранти;  Австрії, де їх частка становить 10,5 %;  Бельгії – 8,9 %.

Таблиця 2.2

Кількість іноземних робітників у країнах ЄС (тис чол.) [30]