Сучасні проблеми народонаселення і міжнародної міграції робочої сили

Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції  на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в країні.

Необхідно також зазначити, що економіка  цілого ряду промислово розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично  стовідсотковий внесок у створення  та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.

Але імпорт робочої сили має і  «зворотний бік». Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ.

Необхідно також зазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні-імпортері робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування.

Сучасна міграція до країн ЄС породжує низку специфічних проблем. До основних з них слід віднести:

- після 2000 р. помітно збільшується  частка іноземців, які працюють  у сфері послуг, а не у виробничій  сфері (в сталеливарній, металообробній, промисловості, автомобілебудуванні);

- поширення ЄС (травень 2004 р.) породжує проблему масової міграції населення з країн, що приєдналися до «багатих» країн Союзу;

- значне збільшення нелегальних мігрантів. Кількість «нелегалів», що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993 - 2003 рр. з 2 до 3 млн чол.; в основному це вихідці з країн Північної Африки та Азії (див. додаток Б).   

Нелегальна імміграція протягом кількох  останніх десятиліть стала невід’ємною  рисою розвитку європейських держав, незважаючи на прийняття законів, які  забороняють незаконне перебування  та зайнятість іноземців.

Впродовж багатьох років Європа була зацікавлена в нелегальній  трудовій імміграції, яка є вигідною як для роботодавців, так і для  держави в цілому. Саме тому уряди західноєвропейських країн недостатньо активно перешкоджали проникненню нелегальної робочої сили. Наприклад, Німеччина фактично заохочувала напівлегальну імміграцію курдських та турецьких робітників, Франція – алжирських, Великобританія – робітників з Індії та Пакистану. 

Що стосується нелегальних мігрантів, то в країни Європейського Союзу щорічно незаконно прибуває більше 500 тис чол., не враховуючи сотень тисяч біженців. Загальна чисельність нелегальних іммігрантів в Європі – від 3 до 7 млн осіб. Найбільше число незаконних іммігрантів зосереджено у Франції, Німеччині, Нідерландах, Великобританії, Італії, Португалії. Усе більше нелегалів проникає в Європу через її південні кордони. Для прикладу, в Італії незаконно перебуває до 1 млн іноземців і їхня кількість постійно зростає. Зокрема, це відбувається за рахунок вихідців із Північної Африки, які прагнуть потім потрапити до Іспанії, Португалії чи Франції. В Іспанії чисельність нелегальних іммігрантів коливається від 300 до 500 тис чол., у Франції – від 200 тис до 1 млн осіб, у Великобританії ж більше 100 тис нелегалів, більшість з яких становлять іноземці із простроченими візами [30].

Розширення міграції спричинило появу в країнах імміграції 2-х ринків праці – для робітників – громадян даної країни та для  іноземних робітників. Другий з цих ринків формується значною мірою за рахунок нелегальної міграції. Проте, незважаючи на всі зусилля, заборонити нелегальну міграцію повністю не вдалося жодній з країн.   
          Нелегальні іммігранти використовуються на низькооплачуваних роботах та на роботах зі шкідливими умовами праці без соціального захисту, що суперечить національним законодавствам та міжнародним конвенціям.   
          В більшості розвинути країнах Заходу вже склалося коло професій, які характерні лише для мігрантів (вантажники, робітники на конвеєрах, прибиральниці тощо). Для місцевого населення ці спеціальності непрестижні навіть в умовах високого безробіття.   
          Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів. До переваг можна віднести таке:    
          - зниження рівня безробіття і соціального напруження в країні;

- безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, ознайомлення з передовою технологією, організацією праці тощо;

- отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів емігрантів.

Ці перекази включаються до статті «Приватні перекази» платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну частину валютних надходжень.  З поверненням на батьківщину мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їхніх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна розглядати як подвоєну суму переказів.

Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приватних переказів особливо велика для країн з середнім рівнем розвитку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки перевищують надходження з решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20 %, послуг – 50 %, а від експорту робочої сили значно вище. Наприклад, перекази в Пакистан від працюючих за кордоном перевищує надходження від експорту товарів і послуг у 5 разів. В Єгипті наприкінці 80-х років перекази емігрантів становили понад 3 млрд дол. на рік, а експлуатація Суецького каналу – 970 млн дол.

          Водночас країни-експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це «відплив інтелекту», тобто  безповоротна або довготривала еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів, які так необхідні національній економіці. Основними причинами цього процесу в більшості країн є:   
 -    постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;  
          -  те, що результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять своєї остаточної реалізації;

• бажання покращити своє матеріальне становище;
• більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід; 
  національна та релігійна нетерпимість;
• зростання безробіття в країні. Навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.

Нестабільна економічна ситуація в країні, а також вигідні  умови найму висококваліфікованих спеціалістів за кордоном сприяють збільшенню масштабів еміграції.   
          Процес трудової міграції, що включає міграцію висококваліфікованої робочої сили, тією чи іншою мірою відбувається майже у кожній країні. Водночас він може набути загрозливих масштабів, якщо частка кваліфікованих трудових мігрантів у загальному обсязі населення непропорційно зростає.   
          Так, за даними МВФ, попри значну кількість кваліфікованих працівників, які щороку назавжди залишають такі країни, як Індія, Китай, Філіппіни, Південна Корея, вони складають порівняно незначний відсоток населення (Індія та Китай – до 1 %, Філіппіни та Південна Корея – 6 %) і, таким чином, не завдають значної шкоди національним економікам цих країн [19, c. 15].   
          Водночас для ряду країн, передусім невеликих за територією та населенням, ця проблема може набути масштабів національної катастрофи. Так, близько 60 % громадян Ямайки, Трінідаду та Тобаго з вищою освітою зараз живуть у США. Гайана втратила 70 % випускників вузів, Іран – 15 %, Мексика – 13 %, Тайвань – 8 %.   
          Причиною цього є цілеспрямована політика розвинених країн із залучення кваліфікованої робочої сили. З цією метою розроблені та функціонують гнучкі й сприятливі програми. І це не дивно. Адже якщо, за експертними оцінками, витрати на одного фахівця з вищою освітою становлять близько 20 тис доларів США, то кожен прибулий кваліфікований трудовий мігрант збагачує країну свого нового перебування саме на цю суму, збіднюючи на таку ж суму свою власну країну.   
          Міжнародна мобільність спеціалістів пояснюється їхнім бажанням отримати більш вигідні матеріальні умови працевлаштування за кордоном. Так, якщо медпрацівник на Філіппінах отримує в місяць заробітну плату в розмірі 146 доларів США, то за умови переїзду в Сполучені Штати його щомісячний заробіток зросте у 17 разів. Крім того, мотивація до переїзду за кордон може формуватися з огляду на більш вигідні пропозиції стосовно професійної самореалізації працівника. У першу чергу це стосується науковців та освітян. Значні їх потоки спрямовуються сьогодні у провідні науково-дослідні центри світу. Зокрема 15 % всіх іноземних науковців у Великобританії зосереджено в Кембриджі та Оксфорді. У Сполучених Штатах більше чверті всіх німецьких учених працює у визнаних наукових осередках Сан-Франциско, Лос-Анджелеса та Сан-Дієго.   
          За підрахунками вчених, на сьогоднішній день країни, що розвиваються, втратили близько 13 млн фахівців, які переїхали на Захід. З них більше половини знайшли притулок у США, решта – в інших економічно розвинених країнах. Значний внесок країни-донори роблять в збільшення чисельності вчених, інженерів і техніків у країнах-реципієнтах іноземних трудових ресурсів. Скажімо, в Європейському Союзі з-поміж усіх трудових мігрантів лише вчених, інженерів і технічних працівників – 2 млн чоловік. У науководослідних центрах США їх кількість складає 1,5 млн осіб. У вищих навчальних закладах цієї країни працює 75 тис науковців, в першу чергу, вихідців із Китаю та Індії, а також представників європейських держав. Подібні обсяги залучення іноземного наукового потенціалу дозволяють США суттєво підвищувати ефективність інноваційного розвитку. Не залишилась осторонь інтелектуального сприяння Сполученим Штатам і Україна. За роки незалежності ми втратили майже 50 тис. учених і технічних працівників, які перебралися за океан. Сьогодні вони працюють на процвітання чужої країни, отримуючи численні винагороди, патенти й визнання.   
          За даними Державного комітету статистики України, на 1 жовтня 2009 р. в економіці України працювали 73,7 тис фахівців вищої кваліфікації, що на 3,4 % більше, порівняно з аналогічним періодом 2008 р. Серед них – 11 тис докторів і 62,7 тис кандидатів наук. Жінки становили лише третину фахівців вищої кваліфікації,  в тому числі  серед  докторів наук – 5,9 %,  серед кандидатів – 36,3 % [32].

Найвищий рівень концентрації спеціалістів з науковими ступенями  
спостерігається в економічно розвинених регіонах, де зосереджена значна кількість наукових організацій і вищих навчальних закладів. Так, у м. Києві працювали 28,8 % загальної кількості докторів і кандидатів наук, у Харківській області – 15,4 %, у Дніпропетровській – 7,1 %, у Одеській – 6,3 %, у Львівській – 7,0 %, у Донецькій – 6,6 %. У цілому в цих регіонах працювали понад 70 % фахівців, які мали науковий ступінь доктора чи кандидата наук [32].   
          Однак, цей потенціал у країні використовується вкрай незадовільно. У результаті вимивання із реальної економіки найбільш інтелектуальної частини робочої сили країна зазнає величезних збитків. За оцінками експертів, більше одного мільйона інженерів, технологів, економістів, інших спеціалістів з вищою спеціальною освітою кардинально змінили свої робочі місця на такі, котрі за своєю природою не створені для забезпечення приросту національного багатства. Натомість за межами України до 30 % українських учених працюють в інтересах науки й економіки зарубіжних країн. На превеликий жаль, високий попит на українських спеціалістів переважно реалізується на неофіційному ринку, що призводить до прямих втрат України. За оцінками експертів, ці втрати становлять понад 1 млрд доларів США на рік. Спеціалісти стверджують, що цю цифру обрахувати нескладно, набагато важче оцінити втрати країни від неконтрольованого витоку спеціалістів і наукових кадрів. Тільки у США українськими вченими запатентовано десятки винаходів, отриманих за результатами виконаних в Україні робіт. Ці винаходи для України   втрачені назавжди, оскільки у ній вони навіть не зареєстровані.  
 За даними Держкомстату України у січні 2010 р. міграція робочої сили у країні, як внутрішня так і зовнішня, загалом мала додатній приріст (див. додаток В) [32].   
          Міграції робочої сили відіграють значну роль у формуванні економік більшості країн світу.

3. Шляхи вирішення  проблем народонаселення і міграції  робочої сили

Важливість та значущість проблем народонаселення в наші часи визнає більшість країн. Показник зростання кількості населення взаємодіє з іншими агрегатними показниками людської цивілізації, зокрема зі станом  довкілля, обсягом природних ресурсів, кількістю сільськогосподарських угідь тощо. Швидкий приріст населення планети за наявного рівня забруднення навколишнього середовища, великої густоти населення у деяких країнах та через інші фактори загрожує існуванню людської цивілізації. Усвідомлення цього змусило уряди окремих країн в останні десятиріччя проводити активну демографічну політику.

Демографічна політика держави — комплекс заходів державного регулювання процесу народжуваності населення, зокрема обмеження зростання або його стимулювання [15, c. 482].

В кожній країні демографічна політика проводиться по-своєму. В одних державах вона направлена на збільшення чисельності населення в інших, навпаки, на зменшення. Так, на початку 50-х років Індія та Японія вперше вдалися до політики обмеження зростання кількості населення, яка базується на заходах щодо зниження народжуваності (фертильності). У 1974 р. всесвітня конференція з проблем народонаселення вперше визнала планування сім’ї необхідною складовою офіційної політики. За оцінками фахівців, з початку 60-х — до початку 90-х років ця політика дала змогу уникнути небажаного дітонародження майже на 400 млн осіб у слаборозвинутих країнах світу. Така політика надзвичайно актуальна для цього регіону, оскільки майже 250 млн дітей тут хронічно недоїдають, а від голоду та недоїдання щороку вмирає понад 40 млн осіб. Але в 2000 р. була підготовлена нова Національна програма демографічної політики, основна мета якої полягає у досягненні до 2015 р. рівня фертильності, відповідного простого відтворення населення, а до 2045 – стабілізації його чисельності. Головна відмінність цієї програми від попередніх полягає в її акценті на пропаганду поліпшення якості життя в результаті скорочення розмірів сім’ї.

Набагато ефективнішою є демографічна політика Китаю. У КНР планування сім’ї розглядається як основна політика. З 1981 р. в країні існує державний комітет планування народжуваності. Мета програм планування сім’ї – відстрочка шлюбу, збільшення інтервалів між народженням дітей і особливо – заохочення однодітної сім’ї. В даний час однодітна сім’я розглядається китайським керівництвом як єдино-можливий метод оптимізації відтворення населення. Проте дослідження сучасної демографічної ситуації в КНР і репродуктивної поведінки китайського населення показує, що населення ще не готове до сприйняття та реалізації установок на однодітну сім’ю. Здійснення цієї політики стикається з великими труднощами, особливо в сільській місцевості, де населення орієнтується на більшу, ніж двохдітну сім’ю. Такій орієнтації сприяють традиційні переконання у необхідності віддавати перевагу синам, боязнь не мати підтримки в старості. За матеріалами вибіркового опитування селянських родин у провінції Хубей мати одну дитину бажають лише 5 % сімей, 2-х дітей – 51 %, 3-х і більше – 44 %.

Можна сказати, що вирішення однієї з головних проблем народонаселення, такої як стрімке зростання населення, у Індії та Китаї має позитивний результат. Хоча кількість населення у цих державах не зменшується, але його приріст помітно знижується. І до 2030 року, за прогнозами дослідників, населення Індії та Китаю досягне однакової кількості, близько 1,7 млрд чоловік (див. додаток Г).