Сучасні проблеми народонаселення і міжнародної міграції робочої сили

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового приросту населення завдяки скороченню народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї концепції твердять, що технологічними засобами контролю над народжуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демографічну політику, залишаючись порівняно відсталими в економічному, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою концепції нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк, П. Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація чисельності світового населення, як одна з умов вирішення проблем народонаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий ріст населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану. При цьому країни, що розвиваються, можуть здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворення населення або його помірного зростання тільки в процесі одночасного економічного, соціального та культурного розвитку, що видно із прикладу Індії та Китаю.

У більшості країн Європи демографічна політика спрямована на збільшення чисельності населення. Для цього у державах уводять грошові субсидії, певний соціальний захист і стимулювання, інші заходи соціально-економічного характеру для підтримки родин і жінок, що мають дітей. Також у вирішенні проблем народонаселення велику роль відіграє морально-духовне виховання молоді.

Для вирішення головних проблем  пов’язаних із міграцією робочої  сили існує низка способів. Більшість  країн використовує як державну так  і наддержавну форму регулювання  міграційних процесів. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили – сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

З-поміж методів державного регулювання  міграції робочої сили важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів використовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються статево-вікова структура, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. Так, у США в 1995 p. загальна імміграційна квота становила 675 тис осіб. Із них родичі американців – 480 тис (71 %), 140 тис (20 %) – спеціалісти (в яких зацікавлені США) і 55 тис – інші групи іммігрантів.

Процес регулювання міжнародної  міграції робочої сили окремими країнами в сучасних умовах відбувається на підставі правових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним. МОП функціонує у складі ООН і включає понад 170 держав [14, c. 210].

          МОП створена в 1919 p. У 1962 p. на 46-й сесії МОП було прийнято угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися такі ж права мігрантів, як і корінних жителів, зокрема у сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов’язалися надавати мігрантам за місцем їх проживання соціальну допомогу (оплату медичного обслуговування, допомогу в разі безробіття, хвороби, інвалідності, професійного захворювання тощо). У загальнішому плані визначається рівність мігрантів щодо національності, релігії, статі тощо.

          Захист прав мігрантів забезпечується через організацію безплатних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію, вживають заходів, які допомагають виїзду мігрантів та їх переміщенню, забезпечують переведення заробітної плати й заощаджень на батьківщину, дбають про письмове оформлення трудових контрактів і дотримання прав мігрантів на їх отримання (ці контракти передбачають термін найму, умови та зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати), про рівність в отриманні мінімальної заробітної плати, забезпечення права на освіту і здобуття кваліфікації (а також її підвищення), участі в профспілках, працевлаштування й соціальне забезпечення.

З часу заснування МОП було схвалено понад 300 конвенцій та рекомендацій. МОП контролює застосування конвенцій, ратифікованих їх державами і використовує спеціальну процедуру для розслідування скарг про ущемлення професійних прав.

Шенгінська угода – це багатостороння угода, з регулювання в’їзду та виїзду працівників, та про рівноправність громадян цих держав в усіх питаннях найму на роботу і соціального забезпечення, тобто принцип «вільного переміщення».

          Ленінська угода укладена в березні 1995 р. Бельгією, Німеччиною, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією і Францією, до яких приєднались Італія, Греція, Австралія, з 1 липня 1995 р. повністю ліквідована система контролю на внутрішніх кордонах цих країн.   
          Збільшення нелегальних мігрантів є проблемою яка притаманна більшості економічно-розвинених країн. Кожна з цих держав вживає різні методи для регулювання міграційних процесів. Наприклад у Європі важливим кроком на шляху до скорочення неконтрольованої міграції та гармонізації європейської міграційної політики став самміт ЄС, який відбувся 2002 року в Іспанії (м. Севілья). На ньому було визначено основні напрямки боротьби з нелегальною міграцією в Європі, яка зацікавлена в законній міграції [30].   
          У жовтні 2004 р. президент Європейської Комісії Романо Проді заявив: «Відвернення нелегального потоку іммігрантів за допомогою спільних скоординованих дій є дуже важливим. Але ми також повинні мати на увазі, що Європа потребує легальних іммігрантів, і це є проблема, щодо якої ми не змогли поки що визначитися належним чином. Водночас імміграція цілком очевидно сприяє економічному зростанню в Європі». Отже, власне законна міграція є тісно пов’язана з потребами економічного розвитку європейських держав. Для успішної ж протидії нелегальній імміграції необхідні більш ефективні механізми, які дозволяють перекрити чи обмежити надмірний потік нелегалів, а для скорочення чисельності іммігрантів і, перш за все, біженців – комплекс засобів, які скеровані на спрощення процедури повернення іммігрантів на батьківщину.   
          Слід зазначити, що держави, в яких спостерігається найбільш високий наплив нелегальних мігрантів, наполягали на запровадженні жорсткіших економічних санкцій стосовно держав, які не перешкоджають незаконному виїзду своїх громадян в Європу. Було запропоновано поставити надання економічної допомоги країнам, що розвиваються, в залежність від ефективності заходів, які вони провадять для стримання нелегальної міграції. Такі держави як Франція, Швеція та Люксембург, вважаючи, що Європа в найближчі роки не зможе зберегти доступний рівень життя і соціального забезпечення без допомоги іммігрантів, наполягали на використанні, перш за все, регулятивних, а не заборонних заходів.   
          Слід наголосити, що європейські країни стали запроваджувати жорсткіші механізми щодо обмеження напливу нелегальних іммігрантів з середини 90-х рр. Для прикладу, бельгійська влада встановила штрафні санкції (в сумі до 500 тис франків) для підприємців за найом кожного нелегального працівника. У Франції, Німеччині та Люксембурзі застосовують штрафні санкції не лише стосовно роботодавців, але й самих нелегалів (можливе навіть тюремне ув’язнення та депортація).    
          Які ж основні напрями боротьби з незаконною міграцією в Європі? По-перше, це прийняття суворіших законодавчих актів та правових норм, які регулюють в’їзд та перебування мігрантів, включно з уніфікацією стандартів візових документів та строків отримання статусу біженця. Багато європейських держав, прагнучи зменшити незаконний наплив іммігрантів у країну, в тому числі й біженців, вдосконалили свої закони, які регулюють отримання офіційного статусу останніми. Найвагоміші зміни відбулися в Німеччині, де законодавчо виключили автоматичне право на отримання притулку. Аналогічні зміни в законодавстві й інших європейських держав призвели до зменшення кількості претендентів на отримання статусу біженця.  
          По-друге, передбачається посилення контролю за спільними кордонами, проведення спільних операцій вздовж кордонів, створення спільної консульської системи та єдиної прикордонної служби, яка б дала можливість охороняти контрольно-пропускні пункти на автомагістралях, в аеропортах, на морських та залізничних вокзалах. Для спрощення контролю за перебуванням та переміщенням іноземців планується вже найближчим часом створити банк в’їзних віз та підготувати списки країн, громадяни яких потребують візи для в’їзду на територію Євросоюзу або зможуть користуватись безвізовим режимом пересування. Програма формування спільної політики у сфері управління кордонами держав ЄС включає також розробку законодавства про порядок перетину зовнішніх кордонів та підготовку практичних рекомендацій для прикордонних служб.   
          Новий план боротьби з нелегальною міграцією передбачає створення спільних поліцейських сил берегового патрулювання, які повинні ефективніше охороняти берегові кордони. Більше уваги слід приділяти зміцненню кордонів у гірських районах та лісах. Для прикладу, з 1996 р. введено в дію прикордонний контроль між Францією та країнами Бенілюксу, а також між Іспанією та Португалією.   
          В цілому, можна сказати, що країнам ЄС вдалося знайти компромісний план проведення єдиного курсу з протидії нелегальній імміграції, який містить низку засобів з виявлення та припинення проникнення нелегальних мігрантів в країни Європейського Союзу. Слід зазначити, що заключний документ, який отримав назву «Севільська декларація», спрямований на обмеження потоку нелегальних мігрантів. Передбачається посилення засобів проти міжнародних злочинних груп, які займаються контрабандою та незаконним перевезенням людей в Європу. Також зазначається можливість впливу (імперативного характеру) на країни, які не співпрацюють у вирішенні проблеми припинення потоку нелегальних іммігрантів та повернення своїх громадян на батьківщину (наприклад, Марокко, Туреччина, Албанія). Таким чином, мова йде про спробу інтегрувати усі запропоновані вище засоби в єдину зовнішню політику і, перш за все, в політику безпеки Європейського Союзу.   
          Нелегальна імміграція є надзвичайно важливим стратегічним пріоритетом у зовнішній політиці ЄС, перш за все, у зв’язку із його розширенням. Переваги від розширення Європейського Союзу країни-учасниці відчують у майбутньому, але «розраховуватись» за цей процес будуть «старі» члени вже тепер. Хоча половина європейців і підтримує розширення ЄС, проте, частина населення боїться підвищення рівня безробіття через засилля дешевої робочої сили. Останнім часом усе частіше лунають вимоги щодо необхідності обмеження імміграції з Центральної та Східної Європи, незважаючи на те, що вільне пересування громадян є одним із фундаментальних принципів ЄС. Обговорюється можливість встановлення перехідного періоду (7 років), протягом якого будуть збережені чинні правила в’їзду. Для вирішення проблем міграції в рамках ЄС з 2004 р. запланована фінансова допомога країнам третього світу в розмірі більш ніж 930 млн євро. Але ці заходи не виключають посилення соціальної напруги в країнах, які повинні прийняти на себе основну хвилю східноєвропейської імміграції.   
          Надзвичайно серйозно постає питання щодо вирішення проблеми пов’язаної з міграцією висококваліфікованої робочої сили. Це явище є негативним для країн, що розвиваються і водночас позитивним для економічно-розвинених.  
          Унікальним світовим прикладом прагматичного підходу та виявлення державної турботи про розвиток науки, створення максимально сприятливих умов для творчої діяльності вчених є США. Ця країна, за справедливим визначенням експертів, є науковою Меккою світу. Її уряд не тільки інвестує в Наукові дослідження більше, ніж будь-яка інша країна (3 % ВВП), а й надає науковцям необмежену свободу у реалізації їхнього творчого потенціалу. Тому не дивно, що США є лідером у багатьох галузях науки. Зокрема, тільки науковці-медики, котрі живуть у США, отримали дві третини всіх Нобелівських премій (починаючи з 1920 р.). Ефективність наукової роботи тут визначається такими чинниками, як: публікації в провідних наукових журналах; залучення до списку 250 авторів, які отримали пріоритетні результати; кількість патентів; членство у Національній академії наук і технічних академіях; інноваційні впровадження. У галузі фізико-математичних дисциплін майже дві третини науковців вищої кваліфікації мають неамериканське походження, медико-біологічних дисциплін – 30 %. Таким чином, зазначають експерти, впродовж тривалого часу США отримує значний прибуток від інвестицій в освіту, що зроблені іншими країнами, завдаючи у такий спосіб збитків цим країнам [19, c. 15].   
          За даними Brooking Institution, тільки за період 1950-1975 рр. наукова праця іноземних фахівців у США дала змогу отримувати 8,6 млрд прибутку щорічно. Про серйозність підходу у вирішенні питання забезпечення країни висококваліфікованими кадрами свідчить той факт, що впродовж 1990-х рр. у США було прийнято закони, за котрими надавалося до 65 тис віз кваліфікованим іноземним спеціалістам. На початку травня 1998 р. ця квота була збільшена, і Сенат дозволив прийняти додатково 30 тис іноземних фахівців. На період 1999-2003 рр. щорічна квота дорівнює 115 тис іноземних спеціалістів. Головним мотивом такого рішення була нагальна потреба економіки США у спеціалістах, які працюють насамперед у галузях інформаційних технологій, комп’ютерної техніки, медико-біологічних наук.  
          Наприклад, кількість іноземних спеціалістів, які отримали науковий ступінь у США (у відсотках до загальної кількості вчених – вихідців з даної країни), така: Китай – 85,5 %, Індія – 79,1 %, Велика Британія – 69,3 %, Німеччина – 55,7 %, Канада – 55,4 %, Південна Корея – 36,1 %. Декілька десятиліть тому еміграція висококваліфікованих спеціалістів до США розглядалася тільки як однобічний рух, який захоплював з собою найкращих і найталановитіших науковців. Нині цей рух розглядається з погляду «циркуляції мізків», тобто і як можливість повернення науковців на батьківщину, де при працевлаштуванні їм буде надано переваги.   
          У Німеччині та Великій Британії інвестиції в науку становлять 2,4 % і 1,8 % ВВП відповідно. Уряд Німеччини вдвоє збільшив бюджетні асигнування на науку у 2004 р. і у такий спосіб зменшив наукову еміграцію зі своєї країни. Велика Британія аналогічне збільшення ВВП провела у 2008 р. Проблема виїзду науковців з цих країн також є досить гострою.   
          Варто звернути увагу на досвід деяких постсоціалістичних країн, зокрема Польщі й Угорщини, у розв’язанні проблем міграції висококваліфікованих кадрів. У Польщі докладають значних зусиль для того, щоб зберегти кваліфіковані кадри у країні, особливо спеціалістів, які працюють у пріоритетних галузях досліджень. Крім того, у цій країні намагаються максимально використати вчених, які раніше виїхали працювати за кордон. Відомо, що польські вчені почали виїжджати для роботи за кордон ще з 1970 р. Тому встановлення робочих контактів з польськими вченими-емігрантами розглядається польським урядом як перспективний напрям для зменшення негативних наслідків виїзду науковців. Польські вчені-емігранти не втрачають зв’язків з колегами в Польщі. Так, за результатами анкетування, 93 % опитаних емігрантів відповіли, що вони підтримують професійні контакти з науковою спільнотою Польщі. На підставі проведених досліджень польські експерти дійшли висновку, що розв’язання проблеми виїзду вчених пов’язане з грунтовним поліпшенням не тільки умов наукової праці, а й системи науки й освіти взагалі.   
          Докорінні зміни стосовно науки відбуваються в офіційній політиці Угорщини. Тут прагнуть розв’язувати проблему стримування виїзду угорських учених за кордон, створюючи для них необхідні умови для роботи, а також для їхньої участі у міжнародних програмах. Так, за період з 1986 по 1992 рр. Угорська академія наук спільно з міжнародними організаціями брала участь приблизно у 800 різноманітних міжнародних програмах, 33 % яких відбувалися безпосередньо в Угорщині. У 1992 р. входження Угорщини до таких програм, як EUREKA дало змогу «інтернаціоналізувати» науковий процес і значно інтенсифікувати наукове співробітництво з країнами ЄС. Угорські вчені покладають великі надії на міжнародне наукове співробітництво.   
          Певний досвід державного регулювання процесів інтелектуальної міграції накопичено у Республіці Білорусь. Тут створюється відповідна законодавча база й інфраструктура. Найважливішим кроком у цьому напрямі було створення Державного комітету з науки і технологій, Державної міграційної служби (нині Комітет із міграції при Міністерстві праці РБ), а також прийняття Державної міграційної програми на 1998-2000 рр. і на наступні роки. Для об’єктивної оцінки руху наукових і науково-педагогічних кадрів Республіки Білорусь, включаючи зовнішню інтелектуальну міграцію, пропонується створити прогнозуючу систему відстеження цих процесів. Співробітництво НАН Білорусі з науковими центрами й організаціями інших країн відбувалося за міжакадемічними та міжінститутськими угодами. Географія наукового співробітництва вчених академії досить широка й охоплює 64 країни. У 1998 р. інститутами НАН Білорусі виконувалося 235 договорів і контрактів з іноземними науковими установами, фірмами й організаціями. Зокрема, нині у рамках програми INTAS із 110 міжнародних проектів за участі білоруських та іноземних учених 63 виконується членами академії. У 1998 р. по лінії INTAS уперше проведено спеціальний конкурс для Білорусі. За період 1996-1998 рр. в обстежуваних НДІ та вузах було зафіксовано більше 2,2 тис. виїздів учених, пов’язаних із виконанням обов’язків за контрактами й іноземними грантами.  В Україні прагнуть розв’язувати проблему виїзду українських вчених за кордон, але як завжди у нас недостатньо коштів для того щоб стримувати міграцію висококваліфікованої робочої сили. Керівники наукових установ, зокрема, дають досить високу оцінку розвитку української науки (8,5 бала з 10 за світовим рівнем). На їхню думку, авторитетність наукових установ України є досить високою – 76 % з них є відомими у світі, а 16 % – провідними. Тому керівники наукових установ вважають, що поліпшення фінансово-матеріального забезпечення науки значною мірою може стримати відтік молодих учених за кордон. Вони пропонують перелік заходів, які можна використати для стримування виїзду молодих науковців за кордон і повернення їх з-за кордону (табл. 3.1).  
          В Україні, на жаль, міграційний процес у науковому середовищі практично не контролюється і, головне, не використовується ані в інтересах держави та суспільства, ані в інтересах самих громадян. Розумне державне використання інтелектуального потенціалу країни сприяло б його збереженню та примноженню, а також могло б стати сталим джерелом доходів від країн, де на контрактній основі працювали б наші спеціалісти. Посередником у підписанні таких контрактів має стати держава, а не сумнівні товариства з обмеженою відповідальністю. Підписуючи контракт з працівником на його роботу за кордоном, держава повинна брати працівника під свій захист і контролювати контракт із боку роботодавців інших країн за дотриманням прав громадян України.   
                                                                                                                     Таблиця 3.1

Заходи спрямованні на стримування  виїзду науковців за кордон і повернення їх з-за кордону

В Україні питанням вивчення стану з відпливу спеціалістів із наукових установ і виїзду їх за кордон по-справжньому, за винятком окремих дослідників-ентузіастів, на державному рівні ніхто не займається.

На жаль, питанням виїзду спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою та наукових працівників вищої кваліфікації не приділяють належної уваги ані ЦК профспілки працівників освіти і науки України, ані ЦК профспілки працівників НАН України.

Висновки та пропозиції

Отже, дослідивши проблему даної теми можна зробити такі висновки:

1. Міграція робочої сили – це переміщення працездатного населення як у межах однієї країни, так і з однієї країни в іншу, пов’язане зі зміною місця проживання та роботи. Залежно від ознак, за якими їх класифікують, міграції можуть бути зовнішніми і внутрішніми для даної країни, стаціонарними і тимчасовими (сезонними, маятниковими).

Міжнародна міграція робочої сили в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є взаємозв’язок країн та нерівномірність їх соціально-економічного розвитку.

До традиційних спонукальних мотивів  та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов’язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв’язку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми.

2. Природною основою розвитку суспільства є народонаселення. Роль його як основи суспільства полягає в тому, що воно виступає виробником і споживачем матеріальних благ і тим самим обумовлює його розвиток. Населення –  це сукупність людей, яка природно історично склалась і безперервно відтворюється в процесі життя. Це процес постійного відтворення поколінь людей внаслідок взаємодії народження та смерті. Населення разом із природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства.

Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.

Світовий досвід свідчить, що трудова  міграція забезпечує безперечні перешкоди  як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають, разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.

Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції  на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва  в країні.

Необхідно також зазначити, що економіка цілого ряду промислово розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.

Але імпорт робочої сили має і  «зворотний бік». Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ. Водночас країни-експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це «відплив інтелекту», тобто  безповоротна або довготривала еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів, які так необхідні національній економіці.

3. Важливість та значущість проблем народонаселення в наші часи визнає більшість країн. Швидкий приріст населення планети за наявного рівня забруднення навколишнього середовища, великої густоти населення у деяких країнах та через інші фактори загрожує існуванню людської цивілізації. Усвідомлення цього змусило уряди окремих країн в останні десятиріччя проводити активну демографічну політику.

Демографічна політика держави  — комплекс заходів державного регулювання процесу народжуваності населення, зокрема обмеження зростання або його стимулювання.

В кожній країні демографічна політика проводиться по-своєму. В одних державах вона направлена на збільшення чисельності населення в інших, навпаки, на зменшення.

Для вирішення головних проблем  пов’язаних із міграцією робочої  сили існує низка способів. Більшість  країн використовує як державну так і наддержавну форму регулювання міграційних процесів. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили – сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

Внаслідок масового відтоку висококваліфікованої робочої сили країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою несуть відчутні соціально-економічні збитки. Щоб уникнути їх у майбутньому, країни-донори мають проводити політику, спрямовану на збереження й примноження свого людського капіталу. Першим кроком у цьому напрямі могло б бути забезпечення більш високих стандартів життя населення, а відтак і зниження міграційних настроїв. Крім того, країни могли б вдаватися до адміністративного обмеження виїзду своїх спеціалістів за кордон, незважаючи на те, що подібні кроки зазнають осуду з боку правозахисних організацій і, в першу чергу, західних. Проте, їм можна було б нагадати, що такі дії держав-експортерів є практично аналогічними проявам міграційної політики країн-імпортерів, які досить часто обмежують право іноземців на в’їзд. Зрозуміло, що країни-донори мають вживати рішучих заходів задля повернення своїх фахівців з-за кордону. Стимулювати цей процес можуть позитивні соціально-економічні зрушення на батьківщині. Думається, що країни-донори мають право претендувати на відшкодування збитків, яких вони зазнають внаслідок підготовки спеціалістів, що від’їздять за кордон. Таке відшкодування могла б узяти на себе як країна, яка приймає іноземних фахівців, так і самі емігранти. Діючи подібним чином, країни-постачальники «інтелекту» зможуть мінімізувати негативні наслідки міжнародного руху спеціалістів, а також закласти надійний фундамент для прискореного розвитку національних господарств у майбутньому.