Сутність і принципи підприємництва. Підприємницький дохід

 

Отже, отриманий підприємством  прибуток є об'єктом розподілу. У  розподілі прибутку можна виділити два етапи. Перший етап - це розподіл загального прибутку. На цьому етапі  учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципових питань реалізації фінансової політики держави, від правильного вирішення якого залежить розвиток економіки в цілому.

Другий етап - це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні  підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат.

 Прибуток, що залишався в  розпорядженні підприємства, не  дорівнював чистому прибутку. Чинні  нормативні акти визначали, що  за рахунок прибутку підприємства  повинні були сплачувати штрафи в таких випадках: за порушення господарських договорів із суб'єктами господарювання;за несвоєчасне подання в податкову адміністрацію необхідних розрахунків;за затримку перерахування коштів до бюджету і державних цільових фондів;за приховування прибутку від оподаткування, заниження інших податків;за недотримання встановлених лімітів забору води або використання води без укладання відповідної угоди (це стосується використання води з державних водогосподарських систем);за прострочені банківські позички;за невиконання квоти зі створення робочих місць для інвалідів;за інші порушення[11, ст.4]

З урахуванням особливостей фінансово-господарської  діяльності суб'єктів господарювання у різних сферах економіки стягувалися  за рахунок прибутку й інші штрафи. Особливо це стосувалося комерційних банків, страхових компаній. Отже, чистий прибуток - це частина прибутку, що залишався в підприємства після сплати податків та можливих штрафів (унаслідок застосування фінансових санкцій).

Отже, у наведених концептуальних підходах до характеристики сутності підприємництва зауважуються його важливі сторони, а метою цієї діяльності визнається насамперед отримання підприємцем прибутку. Проте не зазначається суспільна спрямованість підприємництва. Лише окремі автори додають до характеристики підприємництва як основну мету виробництво і пропозицію ринку такого товару, який не тільки принесе підприємцю прибуток, а й викличе інтерес споживачів. У західних країнах після багатьох десятиріч еволюції, в умовах постіндустріального суспільства і соціально-орієнтованої економіки, сформувалися певні загальнолюдські цінності. Підприємництво все більше набуває соціальної спрямованості. Значною мірою завдяки цьому забезпечується добробут нації, збільшується зайнятість, відбувається самореалізація трудових здібностей підприємцем і найманим працівником.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Економічні основи розвитку і сучасний стан  підприємництва в Україні

 

Адміністративно-командна система  управління в Україні, як і в цілому в колишньому СРСР, протягом усієї історії свого існування ставила непереборні перепони підприємництву. В умовах цієї системи держава монополізує фактично всю господарську діяльність. Практично всі підприємницькі функції були зосереджені в руках партійно-державної влади. При цьому заходи щодо централізації господарських рішень обґрунтовувалися такими "аргументами":

 

а) орієнтацією на будівництво "державного соціалізму", в умовах якого державна власність уявлялася  наАйбільш зрілою, соціалістичною формою власності;

б) логікою розвитку великого машинного виробництва. До певної межі воно об'єктивно вимагає посилення одержавлення, регламентації господарського життя, веде до стандартизації виробництва. Це явище тією чи іншою мірою проявилося фактично в усіх країнах, що стали на шлях індустріального розвитку. Розвинуті капіталістичні країни, наприклад, до "неоконсервативної хвилі" на межі 70-80-х років йшли аналогічним шляхом, щоправда, не доводили одержавлення до таких масштабі", як у колишньому СРСР. Тут же державна централізація досягла гігантських, абсурдних розмірів і закріпилася на багато років.

Концентрація державної влади  у верхніх ешелонах організаційно-управлінської піраміди автоматично звузила майже до нуля цільне господарювання, стримуючи пошук та ініціативу. Виробничі обов'язки рядових працівників полягали в добросовісній ретельності. Недумаюча виконавська дисципліна пропагандою розцінювалася як соціалістична добродійність.[15. с.1]

Творчі починання в той час  були, але вони здебільшого мали ідеологічний, формальний характер і  виступали, як правило, у формі "соціалістичного  змагання". Навіть думка про підприємницьке господарювання в будь-якій формі (сімейної ферми чи кооперативу, акціонерної компанії або оренди засобів виробництва, не говорячи вже про повний перехід останніх у власність трудового колективу) вважалася крамолою.[16] Ділові люди, починаючи з представників буржуазії і "спеців" і закінчуючи селянством, кустарями й винахідниками, ставали об'єктами політико-ідеологічного й економічного тиску і навіть фізичного знищення.

Все це призвело до занепаду господарської  культури суспільства. Командно-адміністративна  система породила не лише антипідприємницьку, а й антиінноваційну, бюрократичну, консервативну господарську культуру. Безперечний пріоритет загальнодержавного інтересу, низький престиж професійності й новаторства, заздрість і намагання рахувати "гроші в кишені сусіда", підозрілість до конкуренції, ринку, товарно-грошових регуляторів, жорстка залежність від політичної та ідеологічної стратегії і кон'юнктури - все це перешкоджало утвердженню підприємницьких цінностей.

У зв'язку з цим, на часі постала дуже складна проблема психологічного й культурологічного характеру, а саме: подолання антипатії суспільства до підприємництва. Необхідно здійснити "стрибок" від "царства" антиінноваційної, консервативної в "царство" продуктивної, динамічної економічної культури. Інакше кажучи, треба перейти від принципу "ініціатива карається" до стародавнього принципу римського права - "закон любить дійових".[15]

Усі зазначені проблеми нині мають  бути вирішені. Причому на перший план висувається проблема формування корпусу  підприємців (з числа управляючих  і спеціалістів, робітників, селян), а також необхідних компонентів підприємницької інфраструктури.

Важливими передумовами розвитку підприємництва є подальша демократизація та урізноманітнення форм власності, подолання недоторканності  принципу підпорядкування нижчих економічних структур вищим, формування повноцінного конкурентного ринку, забезпечення законних прав господарств тощо.

Законодавством України визначено, що підприємництво – це господарська діяльність, яка здійснюється для  досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку. Підприємництво є самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю.

Суттєвим національним досягненням  є створення сучасних передумов  розвитку підприємництва в умовах ринку. Тобто, законодавством України не передбачено жодних обмежень підприємництва певними видами економічної діяльності. Натомість зазначено, що правове регулювання господарських відносин здійснюється з урахуванням суспільного поділу праці, що реально сформувався, та об’єктивно існуючих галузей економіки (усіх видів економічної діяльності)[12.с.7-8].  

Не передбачено і обмежень щодо організаційно-правових форм суб’єктів  підприємництва, якими можуть виступати  як юридичні особи, так і фізичні  особи-підприємці, що пройшли державну реєстрацію. Юридичні особи можуть виступати у формі будь-яких видів підприємницьких товариств та підприємств різних форм власності, результатом діяльності яких є матеріальний продукт, нефінансові та фінансові послуги.

В українській практиці об’єктом статистики підприємств є підприємницька діяльність суб’єктів господарювання усіх видів економічної діяльності та організаційно-правових форм. Центральною одиницею статистичного спостереження є підприємство, що створене і функціонує передусім для отримання прибутку. Некомерційні товариства, які здійснюють комерційну діяльність, належать до підприємств за умови, якщо питома вага їх доходу від реалізації комерційного продукту становить не менше п’ятдесяти відсотків усього валового доходу.

Відповідно до ролі в національній економіці та масштабів діяльності розрізняють малі, середні та великі підприємства. У законодавчому полі України особлива увага приділена малим підприємствам та фізичним особам - підприємцям через їх особливу роль у становленні сучасної моделі економіки.

До останнього часу відповідно до Господарського кодексу України (від 16.01.2003 № 436-IV із змінами та доповненнями) нормою, що визначала категорію малого підприємства був наступний критерій: юридична особа, у якої середньооблікова чисельність працюючих за звітний період не перевищує п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу – суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом НБУ[9. Ст.45].

Зростаючі масштаби підприємницької  діяльності, інфляційні процеси, необхідність адаптації до національних умов міжнародних, і передусім європейських норм щодо регулювання підприємницької діяльності вимагали поступового перегляду критеріїв віднесення підприємств до малих, середніх та великих.

Тому Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання підприємницької діяльності» від 18.09.2008 № 523-VI встановлено нові критерії для віднесення підприємств до категорії малих, середніх та великих шляхом внесення відповідних змін до  Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» та Господарського кодексу України, що є одним з кроків по приведенню української класифікації підприємств до рекомендацій ЄС.

На сьогоднішній день суб’єктами малого і середнього бізнесу  є  фізичні особи, зареєстровані  у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності відповідно до Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» та юридичні особи - малі і середні підприємства, визначені відповідно до Господарського кодексу України.

Згідно статті 63 Господарського Кодексу України малими вважаються підприємства, середньооблікова чисельність працюючих яких не перевищує за рік п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції – сімдесяти мільйонів гривень. Великими визнаються підприємства, на яких чисельність працюючих перевищує двісті п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації перевищує сто мільйонів гривень. Відповідно, усі інші підприємства належать до категорії середніх.

Ці критерії переважно будуть застосовуватись починаючи з 2009 року. Відповідно, кількість малих підприємств з 2009 року суттєво збільшилася (рис. 3.1).[12.с.46]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Різні рівні розвитку національних економік визначають різні завдання перед державною політикою щодо розвитку підприємництва, яке виступає у якості одного з головних чинників формування середнього класу, розвитку демократії та побудови громадянського суспільства.

В країнах з перехідною економікою, в першу чергу, завжди вирішуються  питання кількісного росту суб’єктів  малого підприємництва, зменшення рівня адміністративних бар’єрів та державного втручання у підприємницьку діяльність.

В умовах системної перебудови національної економіки підприємницький сектор виконує свою провідну роль і виступає гарантом стабільності економіки та підвищення рівня життя її громадян. Реальний стан цього сектора  підтверджують статистичні дані та стійка тенденція розвитку.

Динаміка загальних темпів приросту суб’єктів підприємництва країни свідчить про те, що починаючи з 1991 року, цей  сектор економіки  кількісно виріс майже у 12 разів.[12,с.50]  

Проте, незважаючи на стійку тенденцію  до його зростання, абсолютні значення темпів приросту в залежності від  періодів є неоднозначними. Так, найбільші  темпи приросту загальної кількості  суб’єктів підприємництва припадають на 1991 – 1996 роки і дорівнюють в середньому  148% - 191% щорічно.  В період з 1996 по 2003 рік включно показники зростання майже однакові: щорічно 114% - 117%. Починаючи з 2004 року, відбуваються стрибкоподібні зміни темпів приросту суб’єктів підприємництва: з 4,7% до 8,4% (2004-2005р.р.) та від 3% у 2006 році до 11% у 2007.(12, с.52-53)

На початок 2008 року загальна кількість  суб’єктів підприємництва в Україні  дорівнювала понад 2,6 млн. одиниць.[12,с.54]

 В структурі їх загальної  кількості підприємства складають 15,8 %, а  фізичні особи-підприємці - 84,2 %.

В структурі підприємств найбільшу  частку займають малі – 85,1% (324 тис. одиниць); на середні припадає 14,7% (56 тис. одиниць), а на великі  – лише 0,2% (770 підприємств). [14]

З впровадженням нових критеріїв визначення суб’єктів підприємництва відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання підприємницької діяльності» має відбутись перерозподіл у структурі кількості підприємств: зменшення кількості середніх підприємств (до 24,5 тисяч) на користь малих та великих. Їх кількість відповідно становитиме 354,8 тисячі (93,1%) та 1520 підприємств (0,4%). Тож у структурі підприємств за їх кількістю має ще більш посилиться значимість малих підприємств.

Мале підприємництво, до якого, крім малих підприємств та малих фермерських  господарств, належать фізичні особи-підприємці, на сьогодні є локомотивом підприємницького сектора.

Загальна кількість суб’єктів  малого підприємництва на початок 2008 року складала 2576,5 тис. одиниць, що на 74% більше у порівнянні з відповідним показником 2001 року (рис. 3.2).[14]

 

 

 

 

Кількість зареєстрованих малих фермерських (селянських) господарств за період з 2001 до 2008 року зросла на 4%, а кількість фізичних осіб - підприємців - на 84 %. [14]