Фінансові ресурси підприємства

До власних належать фінансові ресурси, сформовані за рахунок  внутрішніх джерел – виручки, внесків акціонерів тощо; до залучених –фінансові ресурси, сформовані за рахунок зовнішніх джерел – кредити, позики тощо.

Обсяг   і   структура   фінансових   ресурсів сільськогосподарських  підприємств безпосередньо пов’язані  з рівнем розвитку виробництва, його ефективністю. Чим масштабніше виробництво  і вище його ефективність, тим більші, за інших рівних умов, розміри фінансових ресурсів, що можуть бути мобілізовані та використані. Однак в останні роки динаміка фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств характеризувалася негативною тенденцією уповільненням і падінням темпів їх зростання, погіршенням фінансового становища підприємства, яке в багатьох випадках залежить від того, які кошти має підприємство, звідки вони надійшли та куди вкладені.

Велике значення для  стійкого фінансового забезпечення підприємства має власний капітал. Якщо частка власного капіталу значна, то в кредиторів та інвесторів є впевненість, у поверненні своїх вкладень. Чим більша частка власного капіталу і менша позикового, тим менший фінансовий ризик. Але як показує практика, ефективність використання позикового капіталу вища, ніж ефективність використання власного. Це пояснюється рядом причин:

• позикові кошти беруться з визначеною метою і сам факт отримання позикових коштів стимулює позичальника до досягнення своєї мети і повернення боргу;
• позикові кошти беруться під певний відсоток, що ще більше підвищує відповідальність перед кредитором за повернення боргу;
• якщо кредитором є банк, то він постійно контролює витрачення позикових коштів на визначену мету і хід роботи господарюючого суб’єкта щодо виконання поставленої мети;
• витрати на виплату відсотків як правило, нижчі від прибутку, отриманого за рахунок позичених коштів в обороті підприємства;
• юридичне оформлення документів про строковість надання позичених коштів означає юридичну і матеріальну відповідальність за їх повернення [25, с. 160-165].

В даному випадку вивчається структура капіталу з двох частин: власний та залучений. Багаторазові дослідження показали, що з підвищенням  частки залучених ресурсів у загальній  сумі джерел довгострокового капіталу ціна власного капіталу підвищується зростаючими темпами, а ціна залученого залишається  спочатку  практично  незмінного, потім також починає зростати. Оскільки ціна залученого капіталу (Сз) в середньому нижча, від ціни власного капіталу (Сс), існуюча структура капіталу називається оптимальною, при якій показник (СС) має мінімальне значення (рис. 3.2, додаток Є.) [25, с. 160-164].

Існує ряд методів, розроблених  прибічниками першого підходу, для  оцінки структури капіталу і впливу його зміни на ринкову вартість акцій  підприємства:

• максимізація рівня доходності власного капіталу;
• мінімізація  середньозваженої  вартості загального капіталу;
• мінімізація рівня фінансових ризиків.

Згідно з даною методикою, оптимізація структури джерел капіталу за першим критерієм здійснюється за розрахунком “фінансового ліверіджу”.

“Фінансовий ліверідж” – використання залучених засобів з фіксованим відсотком для підвищення прибутку власників простих акцій, відомий також як “фінансовий важіль” і в цілому описує процес кредитування. Даний метод характеризує межу, до якої можливо поліпшити діяльність підприємства за рахунок кредитів банку. Ефект фінансового важеля (ЕФВ) виникає в тих випадках, коли економічна рентабельність вище кредитних відсотків.

 

ЕФВ = ІКх [(1-К_н)-СП]* ,

де: ІК – ставка доходності на інвестований капітал після сплати податків;

К_н – коефіцієнт оподаткування (відношення суми податків до суми прибутку);

СП – ставка кредитних відсотків;

ВК – власний капітал;

ПК – залучений капітал.

Ефект фінансового важеля складається з двох компонентів:

• різниця між рентабельністю інвестованого капіталу після виплати податків;
• ставки    відсотків    за    кредит,   тобто відношення ПК/ВК.

Позитивний ефект фінансового  важеля виникає, коли                                      ІК * (І-К_н) - СП > О.

В таких випадках вигідно збільшувати плече фінансового важеля, тобто частку позиченого капіталу.

Коли виникає ситуація, що ІК*(І-К_н) – СП < 0, то це означає, що на, підприємстві – негативний ефект фінансового важеля, що свідчить про зменшення власного капіталу.

Максимізація рівня  доходності (рентабельності) власних  фінансових ресурсів наведена в таблиці 3.3 (додаток Є.).

Як свідчать дані, вищий  рівень рентабельності при заданих  умовах досягається при коефіцієнті  фінансового ліверіджу 0,21. При рості  показника фінансового ліверіджу підвищується ставка відсотку за кредит, в результаті чого рентабельність власного капіталу знижується.

Процес оптимізації  структури капіталу за критерієм  мінімізації його середньозваженої вартості здійснюється розрахунком середньозваженої ціни всього капіталу. Ціною капіталу називається загальна сума коштів, яку підприємство має сплатити за використання певного обсягу фінансових ресурсів, виражену в відсотках до цього обсягу [17, с. 222-225].

(У_Ді х Ц_і),

де: Ц – середньозважена вартість капіталу,

У_Ді – види капіталу,

Ц_і – ціна за користування капіталу.

Розрахунок середньозваженої вартості капіталу ПСП “Світанок” Васильківського району, Київської  області наведено у табл. 3.4. у додатку Є.

Розрахунки свідчать, що мінімальна середньозважена вартість капіталу на даному підприємстві досягається при співвідношенні власного і залученого капіталу як 60 : 40. При такій структурі капіталу та інших рівних умовах реальна ринкова ціна підприємства буде максимальною. Оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації фінансових ризиків полягає у виборі джерел фінансування різних частин активів підприємства. При цьому може бути три підходи до фінансування різних груп активів підприємства (табл.3.5, додаток Є.) [26, с. 212-217].

Постійна частина оборотних  активів – це той мінімум, який необхідний підприємству для ведення операційної діяльності і величина якої не залежить від сезонних коливань обсягу виробництва і реалізації продукції. Як правило, вона повністю фінансується за рахунок власного капіталу і довгострокових позичених коштів.

Змінна частина оборотних активів змінюється в зв’язку з сезонним змінами об’єму діяльності. Фінансується вона за рахунок короткострокового позиченого капіталу, а при консервативному підході – частково і за рахунок власного капіталу.

При агресивному підході  до 40% необоротних активів, до 50%, постійної  частини оборотних активів і  весь змінний оборотний капітал  фінансується за рахунок залучення  капіталу на довгостроковій і короткостроковій основі [30, с. 356-359].

При помірному (компромісному) підході до 30% необоротних активів  і до 20% постійної частини оборотних  активів формуються як правило за рахунок довгострокових кредитів банку, змінна частина оборотних активів – за рахунок короткострокового залученого капіталу, інша частина активів формується за рахунок власного капіталу.

При консервативному  підході до 20% необоротних активів  фінансуються за рахунок довгострокових кредитів банку і до 50% змінної  частини оборотних засобів – за рахунок короткострокових кредитів банку. Інша частина активів формується за рахунок власних коштів.

На мою думку, Модільяні і Міллер мають рацію у випадку, якщо-обмеження, які вони запропонували, будуть працювати в країні. Проте країна не може існувати без податкових відрахувань, оскільки, податкові відрахування є головною статтею доходу бюджету країни. Підприємства, а особливо якщо вони працюють в різних галузях, мають різні ступені ризику і це може залежати від: сезонності виробництва, конкуренції на ринку певної галузі, управлінського персоналу тощо, тому ця теорія не має підґрунтя на нашому ринку [3, с. 123-128].

В ринковій економіці  збільшення частки власного капіталу не завжди означає поліпшення становища  підприємства, можливості швидко реагувати  на зміну ділового клімату. Навпаки, використання залученого капіталу свідчить про гнучкість підприємства, його здатність знаходити кредити і повертати їх, що свідчить про довіру до нього в діловому світі.

Найповнішим показником серед розглянутих є коефіцієнт фінансового ліверіджу. Всі інші показники в тій чи іншій мірі визначають його величину. На мою думку, стабільного нормативу співвідношення власних та залучених коштів не існує, бо він не може бути загальним для різних галузей і підприємств. Частка власного та залученого капіталу в формуванні активів підприємства і рівень фінансового ліверіджу залежать від галузевих особливостей підприємства. В тих галузях, де швидкість обертання капіталу низька, а частка необоротних активів висока коефіцієнт фінансового ліверіджу не повинен бути високим. В інших галузях, де швидкість обороту капіталу висока і частка основного капіталу низька, він може бути значно вищим. Тому в Умовах України оптимізація структури фінансових ресурсів за методикою Модільяні – Міллера недоречна [9, с. 208-211].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши все  вище сказане можна зробити наступні висновки.

Основною організаційною ланкою народного господарства будь-якої країни є підприємство. Згідно діючого  законодавства в Україні “підприємство  – самостійний господарюючий, статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну й комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)”.

Капітал є реальним об’єктом, на який можна постійно впливати з  метою отримання нових доходів підприємства та використання нею своїх зобов’язань. Тобто, капітал – це об’єктивний фактор виробництва, частина фінансових ресурсів, які використовуються підприємством у своїй діяльності.

Фінансові ресурси, що формуються на рівні підприємств, забезпечують можливість здійснення виробництва продукції, інвестування, формування оборотних коштів, створення фондів економічного стимулювання, виконання зобов’язань перед бюджетом, фінансово-кредитною системою, постачальниками та працівниками, здійснення міжгосподарських розрахунків.

Під фінансовими ресурсами слід розуміти загальну суму власного, позиченого й залученого капіталу, що використовується підприємствами для формування своїх активів і здійснення виробничо-господарської діяльності з метою одержання прибутку.

Ресурси підприємства є  необхідною умовою функціонування підприємства та здійснення процесу розширеного  відтворення на всіх його стадіях  і у всіх формах. В економічній  літературі існує багато визначень  фінансових ресурсів підприємств. Проаналізувавши всі, можна зробити висновок, що фінансові ресурси – це власні або позичені кошти, які є на підприємстві.

Формування та використання фінансових ресурсів здійснюється на двох рівнях: державному та на рівні  підприємств.

Важливим напрямом вдосконалення процесу формування фінансових ресурсів є застосування методики оптимізації фінансових ресурсів. Це, зокрема, методики, прийняті в зарубіжній практиці (США), які можуть бути впроваджені на вітчизняних підприємствах лише за наявності розвиненого ринку цінних паперів, статистики про його функціонування та після проведення значної адаптивної роботи, пов’язаної із впровадженням міжнародних стандартів обліку та звітності.

Відповідно до Господарського кодексу України підприємство –самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування для задоволення суспільних чи особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої і господарської діяльності в установленому порядку.

Залежно від форм власності  в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватні; колективні; комунальні; державні; змішані та інші.

Підприємство як господарюючий суб’єкт здійснює різні види господарської діяльності, не заборонені законом держави, самостійно розпоряджається випущеною продукцією, отриманою виручкою від її продажу та прибутком, що залишився в його розпорядженні.

Функціонування підприємства як господарюючого суб’єкта передбачає його виробничу діяльність з метою виробництва продукції і отримання прибутку, участь у формуванні державного і місцевого бюджетів, а також централізованих позабюджетних фондів на відповідному рівні, з одного боку, і вирішення питань розвитку виробництва та збільшення його ефективності – з іншого боку.

Формування капіталу (фінансових ресурсів) підприємства відбувається з різних джерел, які визначають рівень його якості. Показники стану  окремих елементів капіталу є  одним з головних індикаторів  майнового потенціалу і основою  для визначення фінансової незалежності, стійкості та стабільності господарської діяльності.

Оцінка стану власного капіталу підприємства здійснюється через  виконання ним його функцій за окремими складовими: статутним капіталом, резервним капіталом, додатковим капіталом, нерозподіленим фінансовим результатом.