Кредитне забезпечення інвестиційної діяльності

      Чинні закони  України про державну службу  та службу в органах місцевого  самоврядування також виходять, по суті, з широкого підходу  до розуміння державної служби, про що свідчить регулювання  двох видів суспільних відносин  – загальних засад державної  служби, що пов’язане з реалізацією  громадянами України права на  державну службу, та основ статусу  і основ діяльності службовців  державних органів та їх апарату,  органів місцевого самоврядування.

      Певною мірою  з цими обставинами пов’язана  і система принципів державної  служби, закріплена відповідно у  ст. 3 Закону України “Про державну  службу” та ст. 4 Закону України  “Про службу в органах місцевого  самоврядування”. В них говориться  про основні принципи державної  служби та служби в органах  місцевого самоврядування, хоча  безумовно поділ принципів на  основні і другорядні не повинен  мати місця у законотворчій  практиці, оскільки всі вони є  рівнозначними, мають стійкий,  універсальний характер і є  імперативними при застосуванні. Точка зору, згідно з якою існує  “несучий” принцип, що містить  у собі більш конкретні “підпринципи”,  які забезпечують реалізацію  “несущого” на практиці, уявляється  надзвичайно дискусійною [105, с. 311].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

      Якщо виходити  з прагматичної, практичної точки  зору, то на погляд автора, в  новому Законі України про  державну службу доцільно закріпити  таку систему принципів державної  служби: служіння народові України,  верховенства права, законності, пріоритету прав і свобод людини  і громадянина, демократизму, гласності,  рівного доступу до державної  служби, соціальної справедливості, професіоналізму, компетентності, гуманізму  (етичності), персональної відповідальності  за виконання службових обов’язків  і дотримання дисципліни, стабільності  державної служби, політичної нейтральності,  поєднання державних і регіональних  інтересів, дотримання прав і  законних інтересів місцевого  самоврядування, підприємств, установ,  організацій, ініціативності, чесності [53]. Така система принципів державної  служби безумовно не може розглядатися  як ідеальна. Головне, що вона  підкреслює, – це спрямованість  державної служби на забезпечення  та захист прав і свобод  людини і громадянина, досягнення  цілей і розв’язання завдань  і функцій держави, регіонів  і місць шляхом укомплектування  державних органів, органів місцевого  самоврядування та їх апарату  ініціативними, чесними, високопрофесійними  кадрами.

      1.3. Поняття  та види державної служби

      Державна  служба – це складна, цілісна  система, яка має свій зміст  і структуру, виступає соціальним  явищем зі своїми характерними  елементами та якісними особливостями.  Вона полягає в управлінні, здійсненні  державної діяльності, забезпеченні  самого управління, соціально-культурному  обслуговуванні людей [28, с. 97].

      Державну  службу традиційно розглядають  у трьох аспектах – соціальному,  політичному і правовому[1]. Характеризуючи  коротко кожний з аспектів  державної служби, слід підкреслити,  що її соціальний аспект полягає  у здійсненні завдань і функцій  держави в житті суспільства;  політичний – пов’язаний з  формуванням державної влади,  її здійсненні відповідними органами (законодавчими, виконавчими, судовими), їх вищим керівництвом, а також  Президентом України від імені  народу; юридичний аспект обумовлений  державно-правовою природою державної  служби, спрямуванням на практичне  виконання функцій і завдань  конкретних органів апаратом  цих органів (державними службовцями), відповідно до статусу конкретного  працівника, порядку проходження  служби, що завжди вимагає правового  регулювання і реалізується при  допомозі правових норм. В юридичній  науці головна увага приділяється  правовій характеристиці державної  служби, її адміністративно-правовій  формі, що цілком зрозуміло.  Протягом значного періоду вітчизняної  історії державна служба аналізувалася  з позицій її правової форми,  найчастіше адміністративно-правової. Певною мірою ці традиції продовжуються.  Не викликає сумнівів, що характеристика  державної служби лише з позиції  притаманних їй організаційно-правових  форм не може дати повного  уявлення про цю складну соціальну  систему, має певною мірою однобічний  характер, але для практики державного  будівництва виконання функцій  держави у справі забезпечення  прав, свобод людини і громадянина,  інтересів підприємств, установ  і організацій така характеристика  має першочергове значення.

      Одночасно  необхідно підкреслити, що поняття  “державна служба” має бути  комплексним, враховувати всі  аспекти, але при його виробленні  слід відмовитись від низки  елементів, які можуть розглядатися  як самостійні явища або такі, що не суттєво впливають на  нього.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

      Наведена  точка зору є дискусійною і  не зовсім обґрунтованою. Державна  служба тому і є державною,  що відносини, які виникають  при її встановленні, організації,  регулюванні, проходженні, засади  відповідальності державних службовців  є відносинами публічно-правовими  і регулюються нормами публічного  права. Поза межами службових  відносин державні службовці  можуть виступати як суб’єкти  приватно-правових відносин, у межах  службово-правових відносин вони  завжди суб’єкти публічного права.  Не зовсім зрозумілим уявляється  також положення про те, чому  ці державні службовці є дещо  нижчими, оскільки існує ще  категорія вищих державних службовців, і що означає виконання специфічних  державних функцій та завдань,  “які знаходяться в компетенції  вищої категорії державних службовців”.  У подальшому позиція дещо  пом’якшується і говориться, що  державні службовці – це представники  публічної організації, вони є  суб’єктами публічного права  і розглядають їх у цій якості [131, с. 184].

      Деякі науковці  розглядають державних службовців  і як суб’єктів службово-трудових  правовідносин, що виникають внаслідок  укладання громадянином трудового  договору чи контракту про  службу з тим чи іншим державним  органом, які належать до сфери  дії трудового права України.  з огляду на це, М. І. Іншин  стверджує, що особа, яка зайняла  посаду, незалежно від підстав  виникнення службових чи трудових  повноважень перебуває на державній  службі, виконує державні функції,  повноваження державних органів,  вирішує державні завдання в  економічній, соціальній, адміністративно-політичній  сфері [150; 152; 153 та ін.].

      Наведені  міркування і висновки М. І.  Іншина з приводу виникнення  службових відносин на основі  контракту можуть заслуговувати  на увагу, але вимагають додаткового  обґрунтування. Було б корисним, щоб автор не лише обґрунтовував  набуття в результаті виникнення  службово-трудових відносин їх  суб’єктами статусу службовця,  посадової особи (не викликає  сумніву, що будь-які особи  державних і недержавних інституцій  можуть набувати такого статусу), а й визначив критерії віднесення  таких службовців до певних  категорій посад державних службовців  та механізм (порядок) його здійснення. Якщо зайняття посад державних  службовців на основі конкурсу  чи за призначенням є досить  поширеними формами, то контрактна (трудова угода) ще не знайшла  відповідного застосування.

      Крім цього,  хотілось би звернути увагу  і на думку науковців щодо  здійснення поділу державно-службових  відносин на приватно-правові  та публічно-правові, а також  покладення відповідних у зв’язку  з цим змін у регулюванні  державної служби в основу  реформування всієї системи державної  служби, що здається досить проблематичним. Навпаки, практика державного  будівництва, загальна теорія  права та положення галузевої  науки з цього приводу свідчить  про те, що державна служба  є публічно-правовим комплексним  інститутом [34; 87, с. 13 – 24; 107, с. 12 –  13; 388, с. 21 – 25; та ін.]. Це тим  більш важливо, що прихильники  публічно-правових і приватно-правових  відносин у сфері державної  служби беруть відповідні положення  за основу реформування державної  служби, а Концепція адміністративної  реформи в Україні, інші програмні  та концептуальні документи, кладуть  в основу реформування цього  інституту зовсім інші критерії. Принципової уваги це питання  заслуговує і з погляду на  поділ права на публічне та  приватне. Якщо ми лише з тієї  підстави, що Конституція України  широко закріпляє права і свободи  людини і громадянина, засади  їх адміністративного і судового  захисту, будемо стверджувати, що  це частина приватно-правова,  то конституційне право, таким чином, буде вже не публічною галуззю, а публічно-приватною. Наведений погляд на державно-службові відносини, на думку авторів, дозволив їм говорити про адміністративне право як публічно-приватне, оскільки державна служба у випадку, що аналізується, розглядається переважно як інститут адміністративного права. Раніше точка зору на адміністративне право як публічне і приватне вже висловлювались [165], але чи можна з цим погодитись? Такий підхід взагалі не дозволить виділяти галузі публічного та приватного права. Елементи державного втручання можна знайти і в цивільному праві (відшкодування збитків за позовом прокурора, примусовий поділ майна). Разом з тим, слід погодитися з думкою С. Д. Дубенко, що “публічне право являє собою функціонально-структурну підсистему права, яка відбиває державні, міждержавні та суспільні відносини, а предмет публічно-правового регулювання досить специфічний, і не тільки в плані різноманітності об’єктів впливу” [131, с. 184].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

      Ще одне  застереження стосується поняття  державної служби, наведеного в  чинному Законі України “Про  державну службу”. Автор не  змінює своєї думки про нього  як удачу українських законодавців [127, с. 196], таке, що дійсно в цілому  поєднує найголовніші елементи  змісту службової діяльності. Але  з плином часу воно потребує  відповідного уточнення, оскільки  було запропоноване на початку  розбудови Української державності,  до прийняття Конституції України,  інших законів, важливих концепцій  та програм реформування систем  і напрямів державної діяльності.

      1.4. Служба  в органах місцевого самоврядування  як вид публічної служби (загальні  риси і особливості)

      Належне  функціонування системи місцевого  самоврядування пов’язане з правовими  засадами його регулювання, відповідністю  загальновизнаним стандартам демократії  та соціальної справедливості, оскільки  за умов демократичного режиму  на цю інституцію покладається  найбільше навантаження в здійсненні  влади на місцях. Діяльність органів  місцевого самоврядування значною  мірою пов’язана з людьми, службовцями,  які працюють в системи цих  органів, їх професійними знаннями, професіоналізмом, компетентністю, добросовісністю.

      До прийняття  Закону України від 07.06.2001 р. “Про службу в органах місцевого самоврядування” [339] проходження служби в системі органів місцевого самоврядування регулювалось Законом України “Про державну службу”, оскільки ст. 2 Постанови Верховної Ради України “Про введення в дію Закону України “Про державну службу” встановила, що його дія поширюється на працівників органів місцевого самоврядування, які прирівнюються до відповідних категорій посад службовців [259].

      Проблеми  становлення, функціонування та  розвитку місцевого самоврядування, діяльності органів місцевого  самоврядування, їх виконавчих органів,  служби в органах місцевого  самоврядування набули значної  актуальності у зв’язку зі  змінами в політико-правовій та  соціальній сферах нашої держави,  конституційними процесами, в  тому числі тими, що відбуваються  останнім часом. Вони викликають  зацікавленість з боку практичних  представників і науковців [349; 46, с. 34 – 44; 113; 450; 205, с. 3 – 16; 224].

      Відповідно  до Закону від 07.06.2001 р., служба в органах місцевого самоврядування – це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

      Поняття  служби в органах місцевого  самоврядування поєднує, серед  інших, такі її головні елементи, як спрямування на реалізацію  територіальною громадою свого  права на місцеве самоврядування  та окремих повноважень органів  виконавчої влади, наданих Законом.  Цим підкреслюється роль служби  в органах місцевого самоврядування  в розв’язанні місцевих проблем  управління, її зв’язок з органами  місцевої влади.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html